«Перше кохання – незабутнє!» Ніна у 39 вийшла за однокласника, в 43 роки народила йому сина

Чотири роки тому Ніна втретє вийшла заміж. У рідне село Покошичі Коропського району. Чоловік Сергій Кириленко — колишній однокласник. — Вона мені ще в школі подобалася, в сьомому класі сиділи за однією партою. Проводжав кілька разів після шкільних вечорів, — розказує 43-річний тато Богданчика Сергій. — Знову побачились сім років тому на зустрічі випускників — 20 років закінчення школи. Я її ще тоді в гості запрошував, а вона відмовилась. — Була перша закоханість, — підтверджує Ніна. — Але я тоді соромилася, що Сергій нижче ростом. А в армії він витягнувся.


Ніна, Сергій, Богданчик, Аня

Перший чоловік пив, бив

Ніна непогано вчилася і після закінчення школи, в 1989-ому, вступила до Чернігівського педінституту на фізмат. Познайомилася з Сергієм Міненком із Жадового Семенівського району. Вчився на вчителя трудового навчання, п'ятий курс. Здала першу сесію.

А через два тижні під двором зупинилися дві машини. Вийшов нарядний Сергій, його батьки, хрещені, свати... Ніна розгубилася, стало незручно перед його родичами, і... погодилась вийти заміж.
— Знайома, з якою вчилась разом, з Покошичів, застерігала: «Ніно, не зв'язуйся з ним, він чоловік ненадьожний і алкоголік». А Сергій симпатичний був і настирний. І в мене закоханий. Жалко його стало. І все життя мені шкереберть пішло через ту жалість.

Згуляли велике весілля, за всіма традиціями. Йому 26, їй тільки 18. Одразу завагітніла. Чоловік після весілля заявив: або навчання, або сім'я. Вибрала сім'ю.

Маринка народилася в 1991-ому. їй ще року не було, як до Ніни почали доходити чутки, що чоловік у школі крутить любов зі старшокласницями. Сергій клявся, що то все вигадки.
Зі школи його поперли. «За власним бажанням». Їздив, шукав роботу по району. Запропонували вести трудове навчання в школі-інтернаті в Черешеньках Коропського району.

Народилась Аня. Від райвно сім'ї виділили хату на добудову — стіни і дах. Чоловік зразу кинувся був добудовувати, а потім охолов. Наймала людей.
— А чоловік все усугубляв. І в плані випивки, і в плані жінок. Не розбирав — старіша, молодша. Він був ліквідатором у Чорнобилі, тому кожного року їздив на курорти, ї щоразу звідти привозив мені «сувеніри», — згадує Ніна. — Знаючи чоловіка, зразу з морів відправляла його перевірятися. Тільки вилікується від любовного недугу, і по новій. Кидала Міненка разів три-чотири. Свекруха приїде, поплаче, я й прощаю.

Попрощалася, що п'яним став битися. І хай вже мене, а то одного разу Аню сильно вдарив. Їй тоді два з половиною рочки було, дитина плакала днями. І по лікарнях, і по бабках її возила. А зараз у неї хребет викривлений, думаю, саме через той випадок. Подала на розлучення, — говорить Ніна.
— Коли розлучалися, єдине, що попросила, — залишити дітям хату. Міненко забрав речі, наш тракторець і пішов. За тиждень пристав у прийми до іншої. А коли напивався, йшов до нас — то двері вибиває, то вікна.

«Я тебе, синок, на тьотю Лену проміняв»

— У нас на роботі водій був, Іван Шепет. — продовжує. — Старший мене на 11 років, але моложавий. Раз перед Новим роком ялинку привіз, питає: «А де ти Новий рік святкуватимеш?» «Тут, з дітьми», — відповіла. «Ну і я залишусь». Перший чоловік за звичкою прийшов щось бити, а тут Іван виходить. Сергій вгамувався.

Із заміжжям не спішила, три роки перевіряли почуття. Потім одружилися, народився синок Юра. З нами по сусідству жив директор інтернату, Володимир Дяченко. Каже, у мене фізика в школі нема, поступай вчитися, я тебе на роботу заберу. Чоловік підтримав, і в 32 роки я знову пішла вчитися. У Чернігівський педінститут, на заочне відділення. Врешті диплом отримала за спеціальностю «трудове навчання і автосправа». Пішла працювати в інтернат.

Там у мене була подруга Лена, молодша на 5 років. Весела, пробивна і бідова. Часто в гості до нас приходила. Всіма секретами я з нею ділилася, розказувала, що в сім'ї робиться. Свята разом гуляли.
Іван на той час перейшов також в інтернат працювати. З Леною багато їздили по роботі. Люди почали казати, що між ними щось є. Чоловік заперечував, Лена сміялася: «Більше слухай!». При цьому Іван вдома був зразковим сім'янином.
Якось влітку ми були у неї в гостях. Виходжу погукати чоловіка, щоб уже нам іти додому. І через скло бачу, як мій Іван з Леною цілуються. Я до них, а вона випхала мене і замкнула двері. У відчаї я стукнула у вікно так, що шибка тріснула.

...Збиралися святкувати Новий рік. Встановили ялинку, я подарунки всім закупила. Іван каже: «Ти готуй, накривай стіл, а я швиденько». І повіз Лену кудись.
Приїхав аж на другий день. Випивши. Юра зрадів, прибіг до нього, каже: «Ну, папа, де ти був? До нас Дід Мороз приходив і тобі подарунок приніс, подивись там, під ялинкою»... І бігом сорочку йому вже ту несе. А папа сів коло нього: «Ну що ж, — каже, — синок. Я тебе на тьотю Лену проміняв». Юрі тоді п'ять рочків було, але він досі йому пробачити не може.
Тут і Лена дзвонить. Чую, каже: або зараз, або ніколи.
12 років разом прожили. Я багато чого можу простити, навіть п'янство. Але не зраду. Більше я з ним майже не розмовляла. В школі не віталась, Юру до них не пускала. Одного разу цукерки, що Юрі приніс, так на ялинку закинула, що півроку там висіли.

Прикро, що я відчувала в Івані рідну людину. Він до дівчат моїх дуже добре ставився. Гроші з ним не ділили. Будинок разом добудували, погріб зробили, хазяйство завели, корову тримали, і навіть дві. Хазяйновитий, що й казати.

Дочекалися допомоги від батька після його смерті

— А перший чоловік тим часом виїхав додому, в Жадове. Ніде не робив. Одна з коханок йому голову розбила, інша ніс розтрощила. Він, коли почув, що розлучилась, назад просився. Я не приймала, він уже страшний був. А Маринка хотіла, щоб батько з нами жив, вона його нормальним ще пам'ятала. Ну. він, бувало, прийде, переночує в одній з кімнат і йде собі. Я дозволяла, він же, як-не-як, їхній батько. Одного разу приїхав, ми й не чули, як у хату зайшов. Це було взимку, ще мама в мене якраз жила, Аня була вдома. Сидимо, раптом виходить із спальні, зовсім п'яний, і до мами: «Тещо, став бутилку». Потім битися поліз. І до дочки з прокльонами. Аня йому тоді сказала: «Знаєш, погано, що в мене папи не було. Але і ти мені не папа».

Сергій Міненко помер два роки тому, у Вишеньках. Ночував на вулиці, там і вмер.
Ані призначили пенсію 900 гривень як напівсироті. Дівчина навчається на 4 курсі за спеціальністю «трудове навчання і дизайн».
З Іваном ми розлучилися через рік. Вони з Леною зразу ж розписались. Я її питала: «Як ти могла? Я ж тобі довіряла!» «Ти пожила, дай і мені пожить», — відповіла колишня подруга. З того часу близьких подруг у мене нема.

«А твій бувший оре»

— Якось на Різдво, в 2011 році, телефонує директор Покошицької школи. Та, з якою вчилися разом і яка відмовляла мене від заміжжя з Сергієм Міненком. Наталія Сліпконь. Каже: «Потрібен учитель фізики і математики, бо наш звільнився. Переходь, у тебе ж тут хата». У 2011-ому поступила на екстернатуру «фізика і астрономія». У школі стала викладати фізику, математику і креслення. Мама і діти ще жили в Черешеньках.

Залишившись у Покошичах одна на хазяйстві, Ніна шукала когось, щоб зорав город. «А твій бувший оре. Телефон знайду», — запропонувала сусідка Наташа.
— Я вже півроку жипа в сені, а Кирипенко не об'являвся, — згадує Ніна. — Він стеснительний, першим не підходив.

Сергій розказував: «Після того як почув, що ти приїхала сюди, тижнів три зранку навколо школи їздив: і коли ж ти на роботу приходиш?» Поки Наташа не запитала: «Там твоя бувша одна — допоможеш город виорати?» Назавтра виорав конем. Я обід приготувала, чарочку налила. А він: «Я не п'ю». Запитав, чи можна ввечері зайти. Прийшов при параді, з цукерками, вином. Проговорили до шостої ранку. Домовились, що назавтра прийде. А я, ніч не спавши, на городі поралась і так стомилась, що не витримала і заснула. Прокинулась — на мобільному 27 пропущених. Він, як порядочний, не наважився перелізти і постукати в шибку.

Ображався недовго. По хазяйству почав допомагати. Зійшлися, але цього не афішували. Вранці, коли підвозив мене до автобуса, висаджував метрів за 20 від зупинки. А раз узяв і підвіз на мотоциклі на саму зупинку. А там вчителі наші стоять, усміхаються. Ну що ж, каже, нехай звикають.

Знайомства з його мамою Танею боялась, адже з трьома дітьми — хто ж своєму сину побажає. А вона мене обняла, поцілувала: «Ну, проходь, дочечко». І з того часу вона мені рідна. Чи погане, чи хороше — йду до свекрухи.
— Діти пороз'їжджались, і нема. А їм удвох жити, - вважає Тетяна Іванівна.
— Сергій уже давно не жив з дружиною, але розлученим не був. У мене в паспорті теж відмітки про розлучення не було. Поїхала в Короп, поставила в РАЦСі штамп. Чую по голосу, і Сергій мій тут. Він теж у той день розлучився. Питає: «Так, що тут у вас де писати, поки не передумав». І так ми з ним розлучилися в один день і розписалися 23 серпня 2011 року.

Коли Марину заміж віддавали, Сергій за батька був. Старша дочка тепер живе під Києвом, у селищі Макарові, працює вчителем математики в гімназії. Зараз у декреті, бо вже рік моєму внучку Єгорчику.

У бабському батальйоні...

— Зараз так добре, що Юра з Сергієм дружать. Бо хлопчику без батька рости важко. Він його і косити, і орати навчив, на мопеді їздить. Усього вчить, що сам уміє. Юрі 10 років було, а Сергій гараж взявся будувати. І каже, треба мені помічника в допомогу найняти. А я йому: є в нас помічник, Юру бери. У бабському батальйоні козак не виросте. І вони так разом гараж і зробили. Сергій де покаже, де прикрикне. А потім і веранду пристроїли. Розуміють один одного. Корів разом пасуть. Футбол обидва люблять.

Звісно, Сергій не ідеальний. І випити може, і говорить те, що думає, слів не підбирає. Як вийде у двір поратись — усе село чує. Усі тоді в нього винуваті, і кінь, і кури...
Але коли завагітніла, вже все у нас було: його хату, де живемо, переробили, веранду прибудували. Пральна машина була. Душова кабіна, туалет у хаті, бойлер. Комп'ютер я купила, ще коли діти вчитися пішли. Інтернет провели. У Ані ноутбук є.

Зарплати у нас невеликі, в нього тисяча, у мене дві. Картоплі продали більше 20 тонн, і машину «дев'ятку» купили. Тримаємо чотирьох свиней, дві корови, теличку, коника. Є качечки, курочки. Городу обробляємо ПІД картоплю півтора гектара, гектар під сіном і соток 50 зернових.

«Здається, твоя мама залетіла»

— Про вагітність дізналася так. Хворе серце в мене з 2007 року. Поїхала до Чернігова, в кардіоцентр. Там направили перевіритись до гінеколога. Зразу послали на УЗД. Ніяких підозр про вагітність у мене й близько не було. А лікарка, чую, диктує: голівка така, об'єм тіла такий-то, в розвитку відхилень нема, загальний строк 16-17 тижнів... Мені від несподіванки погано стало, краплі капали. Гінеколог Олена Трикашна заспокоювала: «Ви вчитель, розумна жінка, є чоловік, є досвід». А я плачу: «Так мені ж 42 роки, а народжуватиму в 43!» Приїхала додому, два тижні нічого нікому не розповідала. Поки сама змирилась. Потім чоловіку розказую — не вірить. Як дійшло, що не жартую, зрадів, такий довольний бігає!

Сергіїв син Коля від першого шлюбу вже дорослий, навчається в Києві.

Приїхала з лікарні, кажу меншому, Юрі: «Мені треба з тобою поговорити». — «Мам, це те, про що я думаю? Однокласник казав: «Здається, твоя мама залетіла». — «Ти не радий?» — «Радий. Але нехай буде брат. Дівчата надоїли».

Ще на початку вагітності УЗДист Антоненко сказала, що буде хлопчик, хороший, здоровий. А за народними прикметами виходило, що дівчинка.

...О шостій сорок 26 червня були вже в Чернігові, в пологовому. Сергій залишився в приймальному, сказав, що в родзалі зразу знепритомніє. Завідуюча Ольга Костянтинівна (Стоцька) як сіла біля мене, так усі пологи вже й не відходила. Адже і вік, і розрив між цими і попередніми пологами в мене 15 років. Та ще й серце. Крапельниці ставили, щось підколювали. Але все обійшлося. Народила без ускладнень, без розривів. Дивлюсь, його вже обтирають. «Ну що там?» «Дівчинка. А, ні, хлопчик!» Народні прикмети програли.

У козаків дітей багато

— У баби Марусі Богданчик — 14-й внук, у баби Тані — п'ятий.

Покошичі — колишнє козацьке поселення, батько мій постійно повторював, що ми козацького роду. А козаки собі в дружини кріпких жінок брали, щоб народжували багато дітей. У баби по батьковій лінії 12 дітей було. Правда, був голод, вижили не всі. У Сергієвої баби семеро дітей було. Коли в школу ходила, багато в кого з однокласників було по 5-7 дітей у сім'ї. І це у нас — норма.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №32 (1526)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.