У 46 років — студент

Євгенію Романченку з райцентру Носівка 46 років. Закінчує другий курс Ніжинського медичного коледжу за спеціальністю «лікувальна справа». Буде фельдшером. Він найстарший студент коледжу. Навчається на бюджеті. Свого часу був підприємцем.

— Чому коледж, а не університет?
— У мене четверо дітей. Аліна, донька від першого шлюбу, працює в «Охматдиті» хірургічною медсестрою. Олександру п'ять років, Софійці — 9, Катюші —17.

— Звідки бажання стати медиком?
— Ще у шостому чи сьомому класі, коли наша родина жила у Мрині, я займався бігом. Сильно забив литкові м'язи. Тренер зробив масаж, помазав бджолиною отрутою і боліти перестало. Я зацікавився, що масажем можна лікувати. Пішов навчатися в Білоцерківський сільгоспінститут на агронома. Там додатково можна було освоювати загальні профілі. Я ходив на кафедру фізвиховання, займався спортом. Отримував травми, як і мої друзі. Вчився масажем лікувати і себе, і товаришів. Уже тоді помітив, руки відчувають, що і куди вправляти. Захопився масажем. Після вузу пішов на цукрозавод товарознавцем. Потім торгував у Носівці на ринку велосипедами і запчастинами до них. З часом відкрив гастроном «Сімейний». Приводив до ладу занедбані будівлі, за що отримав від влади звання «Кращий будівельник року». Купили магазини у селах. Щоб привозити товар, «Газельку». Нею поїхали з дружиною відпочивати в Крим. Наталі тоді було 27 років. Нині — 40. Дорогою від Миколаєва до Одеси потрапили в ДТП. Зіткнулися з «СуперМАЗом», завантаженим 30 тоннами металу. У нашому авто відірвало ліву дверку і колесо. Дружина травмувала спину. У неї з'явилися чотири грудні і дві поперекові грижі, були протрузії дисків. Боліло у грудях. Про операцію медики говорили: «50 на 50. Може і не встати». Возив її по санаторіях і в Трускавець, і в Одесу. Був у Носівській лікарні завневрологічним відділенням Степан Балюк (нині покійний). Він знав, що я вмію робити лікувальні масажі. Сказав: «Займайся, і ти її витягнеш». І я робив усе, що міг. Дружину вилікував. Зробили МРТ. Ні гриж, ні протрузій. Вісім років тому ми відпочивали в Туреччині. У готелі нам порадили місцевого лікаря Нурі, який робить лікувальні масажі. І ми пішли до нього на сеанс. Порозумілися, бо він розмовляє російською. Я вчився у нього і зрозумів, що і сам багато чого вмію. Побував і в інших спеціалістів. Так став допомагати людям. Кому допоміг, переказували одне одному. Коли народилася Софійка, дружина присвятила себе дітям. Нікому було їздити за товаром. Я ж загалом займався управлінською частиною. І ми продали бізнес.

Народився Саша. У нього збільшений кишківник. Дали інвалідність. Син потребує постійного догляду. Вчасно погодувати, вчасно провести в туалет. Подумав, стільки людей мучаться з болями. Я можу їм допомогти. Не хочу косити під народного цілителя, екстрасенса тощо. Хай буде все офіційно. Курси масажу давно закінчив, маю свідоцтво.

До речі, диплом медика мені пропонували купити, старого зразка (книжечку) за 650 доларів, нового (пластиковий) — за 850 доларів. Я відмовився. І зібрався в медколедж. Зателефонував до Київського медколеджу №1. Директор, коли дізналася про мій вік, сказала, що вчитися пізно. Тоді я подався до Ніжина.

— Коли Женя повідомив, що хоче вчитися, я була у шоці, — пригадує дружина Наталя. — Погодилася лише з надією, що він провалить екзамени. І запал мине.
— А я готувався, — каже Євгеній. — Українську мову здав на 149 балів. Прохідний був 124. І до наступного екзамену, з біології, готувався добряче. Найняв двох репетиторів. І здав на 181 бал. Плюс у мене пільга. Я інвалід другої групи довічно. Коли служив у армії, отримав травму. Спочатку дали третю групу. А потім другу. Так я вступив на бюджет. Стипендія — 800 гривень. Нині маю. підвищену — 1200. Дружина змирилася. Адже в цей самий час дочка Катюша після дев'ятого класу вступила до ліцею при Ніжинському державному університеті. На першому курсі винаймали квартиру на двох. Занять не прогулюю. Я ж вчитися прийшов. Через рік змінився графік руху електричок, і ми з донькою стали їздити додому. Іноді машиною. У мене «Хюндай Сантафе»», ще з тих часів, коли займався бізнесом. У багажнику завжди вожу німецький розкладний масажний стіл. Люди ж звертаються. Ще піднімаю животи.

— Як оцінки?
— 4 і 5. На першому курсі було дві трійки по мікробіології і медичній хімії. У нас у коледжі нікому поблажок не дають. Вимагають знань.

— Як одногрупники і викладачі вас називають?
— Перші дядя Женя. Другі — Іванович або теж дядя Женя. Років 10 тому в коледжі була 40-річна студентка. Старості нашій, Олі, 35 років. У неї двоє діток. І чоловіка звуть, як мене, Євген Іванович. Вона працювала санітаркою у психлікарні в Києві. Начальство запримітило і сказало: «Ти топкова, іди, учись». От і пішла. Коли розмовляє з одногрупницями по мобільному, називає їх доцями, — додає дружина.

— Шару на екзамени і заліки кличете?
— Прошу Господа послати мудрості. Бо чим більше живу на світі, тим більше вірю в Бога.

— На практиці були?
— І у Ніжині, в лікарні, і у Носівці. В Но-сівку привезли дівчину, 15 років. У неї була непрохідність кишківника, рентген показав. Вирішили, треба оперувати. І направили її в Чернігів, 8 обласну дитячу лікарню. У ті дні долар до 40 гривень скаконув. У лікарні не було бензину, сім'я не забезпечена. Дитя ж рятувати треба. Я своєю машиною повіз її на Чернігів. Коли приймали, хірург Сергій Ярмак оглянув, підтвердив діагноз. Рідні гроші вже збирали. Її проклізмили, відійшли гази і кал. У Носівці теж клізму робили, не допомогло. Виявилося, що дорогою її розтрусило, і операції не треба робити. Я все досконало розпитав у Ярмака, знання зайвими не бувають.
Хочу відкрити власний кабінет, хоча вже є пропозиції про роботу.
Був я 8 інституті Амосова у Києві, у заввідділення променевої діагностики Богдана Бацака, розговорилися. Він поскаржився, що тягне у попереку. Я сказав, якщо довіряєте студенту-фельдшеру, спробую допомогти. Погодився. Я все зробив. Він сказав, що його знайомі хочуть відкрити клініку і охоче візьмуть мене на роботу. Але спершу треба отримати диплом. А поки що допомагаю тим, хто просить. Запрошують і в «Охматдит».

Одна з пацієнток Романченка, 26-річна Юлія Жигун з Носівки, юрист, живе і працює у Києві, розповідає:
— Завагітніти не виходило. Де ми тільки не були. Лікарі шукали гінекологічні проблеми. Я лікувалася навіть в «Охматдиті», стільки грошей вгатили. Знайома порадила сходити до Жені. Пройшла курс. Завагітніла. Та дитину не доносила, плід завмер. Знов пішла до Романченка, щоб живіт поставив, і невдовзі завагітніла вдруге. Хоча і не планувала. Тепер я щаслива мама.

У Носівці про Євгена кажуть: «Дивак». Пішов вчитися у такі роки. У дворі ні грядок, ні посадженої картоплі. Лише квіти, газон, черешні і персики. Та він не зважає. Старанно ходить на пари. Городи є у батьків.

Випробувала на собі його вміння. Руки знають, що роблять.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №23 (1517)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.