14-річного диверсанта в партизани приймав легендарний Федоров

Війна не знає жалю. Не зважає на долі, вік, стать, не розмінюється «на дрібниці», але дає зрозуміти справжню людську сутність, відсіюючи полову від зерна, істинні цінності від швидкоплинного. Почесний ветеран України Костянтин Овчинкін пізнав війну 14-річним хлопчаком. У листопаді 1941 він взяв до рук зброю і пішов у ліс. Вже у неповні 16 років він закінчив війну з пораненнями, маючи за плечима недитячий героїзм та тисячі врятованих життів фронтовиків.



Уродженець села Плиски (Борзнянщина) Костянтин Овчинкін пройшов нелегкий шлях від розвідника та підривника у партизанському загоні до інженера-залізничника, тракториста, науковця, керівника низки районів Чернігівщини та успішного керівника ветеранської організації, досвід управління якою перенесли на Всеукраїнський рівень. Кожен день у такому житті - ніби на передовій...

На підніжному кормі

- Жили ми дуже бідно, - почав розповідь про дитинство Костянтин Олексійович. - Батько батрачив у заможного господаря, а в родині матері було 9 дітей, тож бідний знайшов ще біднішу. Одружилися, поставили хатину і стали жити. У родині нас було п’ятеро, а вижило троє. Жили впроголодь, особливо в 1932-33. Тоді в розпалі якраз була колективізація. Нашу родину особливо не зачіпали. Прийшли і спитали, чи є щось для колгоспу. Батько віддав останніх десять фунтів зерна. Серед так званих куркулів у селі був Михайло Ілляшенко. Він відав у колгосп своїх коней, двох корів, воза та млина. Одну корову залишив собі. У нього на подвір’ї знайшли закопані бочки з хлібом, але в заслання не відправили, а залишили працювати в колгоспі.

Виживали Овчинкіни тяжкою працею батьків. За день роботи мати мала півбуханки хліба та глечик молока. Найбільш сутужно було навесні 1933-го...

- Пригадую, як батько приніс додому буряки з колгоспу. Один порізав, а інший, сказав, на наступний день, - розповідає ветеран. - Такого голоду, як на Подніпров’ї, не було: мали трохи картоплі, збирали таїли лободу. Так і вижили.

3 1934 року Олексій Овчинкін працював на залізниці. Родина виживала переважно завдяки талонам на хліб, які давали залізничникам. Обзавелися поросям та кількома курми, а через 6 років дозволили собі навіть корову. Та не довго тішилися сільському щастю: 11 вересня 1941 -го в Плиски увійшли німці.

Війна постукала у двері

Щойно стало зрозуміло, що територію України здадуть ворогові, Овчинкіна-батька запросили на бесіду в НКВС і «попросили», щоб залишився на станції для підпільної роботи.



Вибір органів зрозумілий: Олексій Ов-чинкін вивчав грамоту (3 класи церковно-приходської) та працював на вузловій залізничній станції. Головне завдання - залишитися там працювати, увійти в довіру до німців та передавати партизанам важливі дані: про пересування техніки, особового складу, кількість поїздів, час руху тощо. Костянтин Овчинкін у свої 14 чітко запам’ятав появу в селі німців. Вони найперше зібрали всіх залізничників, щоб забезпечували роботу станції та лагодили полотно. Колгоспів німці не розганяли, а дещо реорганізували і назвали общинами.

- Німці поділили колгосп на десятихатки: закріпили одного старшого на 10 дворів, - каже Костянтин Овчинкін. - Серед цих десятихаток порівну поділили коней, волів, реманент і техніку. Старостою общини ставили людей, які відверто симпатизували новій владі. В общини людей зганяли силоміць. Ті мусили волами, кіньми, або й вручну обробляти землю та забезпечувати продовольством окупаційну владу. Збіжжя звозили у колгоспну комору, потім вивозили на станцію, вантажили у вагони і - в Німеччину. Вже потім, коли німці відступали, вони вантажили у ці вагони худобу, техніку і... людей. На роботу до Німеччини примусово забирали чоловіків, жінок і дівчат 16-50 років. За найменшу непокору розстрілювали!

"Так я став розвідником"

З початком війни в лісах поспішно об-лаштовували партизанські бази. Загін Хрущова, в якому згодом довелося воювати Костянтину Овчинкіну та його батьку, розташувався в лісах біля с. Омбиш на Борзнян-щині. Місце обрали так, щоб до залізниці було не більше 20 км. Основне завдання групи - диверсії.

- Пам’ятаю поіменно багатьох партизанських товаришів, - каже 87-річний ветеран. - Народні месники жили і в землянках, і в наметах. Такі бази закладали усюди, де були ліси та об’єкти, які потрібно було контролювати. Ділянка залізниці «Бахмач -Ніжин» була стратегічною.

Командир Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання Олексій Федоров прийшов в Борзнянські ліси 7.11.1941. Його загін потрапив в оточення під Прилуками, тому він вирішив принагідно проінспектувати і загін Хрущова. На зустріч з Федоровим запросили підпільників, серед який був і батько - Олексій Овчинкін. Для більшості підпільників партизанщина була новим явищем. Загін на той час нараховував не більше ЗО чоловік, але, зважаючи на специфіку діяльності, мав у складі досвідчених розвідників. Олексію Федорову поспішили похвалитися кадровим офіцером-розвідником, який потрапив до партизанів з оточення.

«Розвідки у вас немає! - відрубав Федоров. Офіцерську витримку лейтенанта видно здалеку, а для розвідки треба підлітки або дідусі».

Тоді всі й стали думати-гадати, де ж то їх узяти. Серед тих, кого порекомендували Олексію Федорову, був і 14-річний учень, син підпільника Костянтин.

- У школі я був відмінником, командиром піонерської дружини і на час війни закінчив шість класів, - розповідає ветеран партизанського руху. - До того ж відмінно вправлявся зі стрільбою та лижами.

Пізньої ночі 8.09.1941 до хати зайшов батько Костянтина. В двох словах розповів йому суть справи і запитав, чи погоджується він воювати проти німців. Школяр відповів, не довго думаючи. Вже наступного дня він та ще п’ятеро хлопчаків стояли перед легендарним партизанським командиром Олексієм Федоровим.

- Олексій Федорович поговорив зі мною, спитав, чи не боюся. Я відповів, що ні. Потім спитав, чи вмію я стріляти, - пригадує підпільник. - А в школі у нас була хороша військова підготовка, так що з гвинтівки я вибивав зі ста балів 90-95. Федоров дав мені свого нагана і я відрубав гілляку, на яку він мені вказав. Так я став розвідником...

В лісах Борзнянщини

Групу неповнолітніх розвідників очолював уродженець Ічні Олександр Рибалко, входили в неї ще двоє хлопців з села Хороше Озеро - Іван та Ілля Плескачі. їхнє завдання - диверсії на залізниці. Підпільники удень шукали зручну ділянку залізниці, а вночі закладали там вибухівку. Окрім підривної справи, розвідники мали досконало вивчити систему контролю за залізницею. Згодом вони зрозуміли: краще підривати ділянки, де більший насип. Дорогами не ходили - їх усі охороняли. Ходили полями, лісами, болотами. Цими ж шляхами проводили й підривників. 1942 року група Рибалки підірвала німецький ешелон з танками, який ішов на фронт.

- Це була велика операція, - пригадує підпільник. - Подібна за значимістю - підрив ешелону, навантаженого продовольством, котрий прямував до Німеччини. Тоді люди з навколишніх сіл набрали багато зерна.

Втім, кожна операція партизан мала важкі наслідки, бо коли йшов під укіс потяг, то шукали підпільників.

- Ми думали, як провести операцію з меншими жертвами для населення. Але війна - це жертви, - резюмує Костянтин Овчинкін. - Так, коли наш загін підірвав ешелон з танками, то загалом загинуло 12-15 мирних жителів, а якби ешелон дійшов на фронт, скільки б загинуло?

Костянтин Олексійович пригадує, як він з товаришами привів до лісу «язиків» з числа поліцаїв. В сусідньому Хорошому Озері була кущова жандармерія. І якось поліцаї поверталися на базу з села Печі пізньої ночі.

- Коли ми вийшли на завдання, почули, як чухикав віз на залізному ходу, - розповідає партизан. - Віз зупинився біля містка, де ми засіли. Ми почули розмову жандармів, начебто вони мали нас взяти тут же. Коли поліцаї відійшли в кущі у природній потребі, ми їх по одному оглушили, роззброїли і притягли до лісу. Один з них погодився співпрацювати, а двох партизани розстріляли.

Як тільки не доводилось підпільникам хитрувати: і в дівчат переодягалися, і телят та гусей біля залізниці випасали... але полону батькові та сину Овчинкіним все-таки уникнути не вдалося. Двічі вони потрапляли в каземати: і до румунів, і до німців. Але успішно тікали, оклигували і знову йшли до бою.

Вижив там, де б інші загинули

Війну Костянтин Овчинкін закінчив у 1943 році, в неповних 16. Але як! Його фінальний акорд надовго запам’ятали побратими-підпільники та окупанти. 1 вересня 1943 року Костянтин Овчинкін провів найнебезпеч-нішу для себе спецоперацію і ледь не попрощався з життям.

- Коли німці зрозуміли, що відступ для них - неминучий, то замінували залізницю і основні об’єкти військової інфраструктури в районі Плисок, - розповідає розвідник. -Три дні наші сапери намагалися пройти на станцію, але це не вдавалося - скрізь була пильна охорона елітних загонів СС з вівчарками. Мене запросили на розмову. Ніхто мені не наказував. Говорили: якщо відмовлюсь, то переслідувань не буде. Товариші сказали, що ймовірність вижити - 1%. Але я зробив свою справу і вижив!

Хто йде в розвідку - прощається з життям. Костянтин Овчинкін пішов у саме лігво до німців. Систему замінування розвідник вже знав добре - це були електроміни. До станції Костянтин зайшов з боку Хорошого Озера. Прохід в одному місці не був загороджений колючим дротом.

З боку Ніжина стояв блокпост, який охороняв німець, а наш стрілочник ремонтував стрілку. Розвідник підійшов до німця і запропонував йому обмін.

«Пан яйке гів мір зайфе (міняю яйце на мило)»!

«Зайфе нікс» (мила немає), - відповів німець, але все ж таки взяв куряче яйце.

Тим часом юнак побачив, де саме проходять дроти. Він взяв рогатку і стрільнув по ізолятору. Розбив його з першої ж спроби. Побачивши це, німець попросив і собі постріляти з рогатки. Тим часом диверсант сказав, що понесе яйця далі. Пройшовши 50 метрів, Костянтин перерізав дріт. Таким чином він розмінував більшість стрілок. Але захопився і увійшов в азарт. Натхненний такою легкістю здавалося б складної операції, неповнолітній диверсант захотів ще і склад з боєприпасами розмінувати. Тільки-но підійшов, як натрапив на німецького офіцера.

«Хендй хох»! - донеслося до нього.

Він побачив, як есесівець вихопив пістолет. Костянтин почав тікати. Біля залізниці він зачепився за жмут колючого дроту, розривні кулі влучили йому в руку і зачепили голову. Та хлопцю все ж вдалося дістатися до саду. Аби вийти з села, йому треба було перетнути перевулок. На щастя, поблизу однієї з садиб паслося лоша. Обійнявши його, поранений диверсант перетнув більшу частину дороги. Але тут його знову побачили. Кількома пострілами з автомата німці вбили лоша, одна з куль влучила хлопцю в коліно, інша перебила ніс. Осколки від розривних куль потрапили йому в спину. Поранений, втомлений, він вибіг в інший сад, потім в житнє поле і там знепритомнів. Тільки вночі Костянтин прийшов до тями і пішов на явочну квартиру.

- Тітка Явдоха не дуже хотіла мене переховувати. Боялася, що німці знайдуть і тоді всім буде погано, - пригадує Костянтин Олексійович. - Та що ж вдієш: мене сховали на горищі, поїли молоком, а рани лікували керосином.

Згодом, перевдягнений в дівчину, він пришкутильгав на милицях додому. Звідти 16-річному розвіднику теж довелося втікати, бо хата вже була повна німців. Втікав підпільник кукурудзяним полем. За ним пустили собак, але доля знову йому посміхнулася. Партизан ускочив у воронку з-під міни, де й просидів 4 доби. А 9 вересня 1943 року німці залишили Плиски. Тож Костянтин міг стаціонарно лікуватися в польовому госпіталі, а потім у місцевій лікарні. Так для Костянтина війна зайнялася і почалося мирне життя.

Від трактористів до ідищ

Після звільнення Плисок Костянтин Овчинкін закінчив там середню школу, на канікулах підробляв трактористом у місцевому колгоспі. Потім був залізничний технікум у Конотопі. Потім Сибір, куди він добровільно поїхав будувати залізницю 1948 року. Там народилися його донька і от, прямісінько під кедром.

1954 року Костянтина Овчинкіна відправили знову в Україну - піднімати народне господарство. Спочатку працював у Мені механіком, потім бригадиром тракторної бригади. Згодом очолював місцевий колгосп, після чого його запросили до райкому партії. Вже заочно закінчив сільськогосподарський інститут. З Мени його направили в Понорницю (тоді селище було райцентром), де працював секретарем райкому партії. Після Понорниці - направлення в Новгород-Сіверський. Звідти - до вищої партійної школи, яку Костянтин Олексійович закінчив з відзнакою, захистивши кандидатську дисертацію. Це нині всі знають, що таке гребеневий спосіб висаджування картоплі, а тоді про це мало хто знав. Один зі співавторів цього проекту був наш земляк Костянтин Овчинніков.

Після партійної школи його направили в Городню на посаду голови райвиконкому. Сім років він працював на цій посаді і вивів район в один із передових в області. Там, де він керував - чи то бригадою, чи то галуззю або районом - з відсталих витягував їх у передові. Так було і з Ріпкинським районом, за 10 років керування яким Костянтин Овчинкін вивів його у першу п’ятірку в області.

У 58 років ветеран пішов на пенсію. Втім, не покинув громадської діяльності. Він - автор державної ветеранської програми «Турбота». Пілотний проект з соціального захисту ветеранів, впроваджений за його ініціативи на Ріпкинщині, поширили на область, а потім цей досвід перенесли на всеукраїнський рівень. Його тричі викликали до Кабміну і за ініціативність нагородили почесною грамотою.

З найпочесніших відзнак в арсеналі Костянтина Овчинкіна - медалі «Партизан Великої Вітчизняної війни», нагрудний знак «Партизан України», Орден Великої Вітчизняної війни, Орден «За мужність III ступеня», Орден «За заслуги», численні медалі та грамоти.



* * *

Через 74 роки війна знову постукала в наші двері, але вже в іншій іпостасі з іншими «визволителями» та носіями «правди». Переживши лихоліття війни, ветеран з горем спостерігає за тим, що відбувається на сході України. Пишається українськими вояками, їхньою мужністю та готовністю помирати за рідну землю. Втім, з висоти років все ж таки радить сідати за стіл перемовин. Просить не тримати гніву на простих росіян, адже воюють не люди, а політики. Згадуючи страхіття війни, Костянтин Овчинкін ще більше цінує життя і поспішає жити...

Віталій Назаренко, "Чернігівщина" №20 (524) від 14 травня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.