Уплав до Білорусі не пускають Білоруси віддалили українців від родичів

На Чернігівщині є унікальний пункт пропуску через державний кордон. Жителі Ріпкинського, Городнянського, Чернігівського, Щорського районів та міста Чернігова можуть (теоретично) потрапити з українського села Кам’янка (Ріпкинський район) катером через Дніпро до Білорусі. Однак тільки у випадку, якщо річковий транспорт… нададуть білоруси.



Власного катера в української сторони не було навіть у ситі, як зараз прийнято вважати, радянські часи. Тоді Дніпром ходили міжміські, на кшталт «Гомель – Київ», та приміські річкові маршрути.
– Людей на катер набивалося, як оселедців у банку, – згадує мешканка села Кам’янка, 80-річна Галина Марківна Олійник. – Наше село до Ріпкинського району відноситься, але ми Ріпок тоді й не знали. По хліб, поросят, у лікарню тощо – по все плавали у Лоєв.

Найближчий райцентр – іноземний

Райцентр Лоєв – на білоруському березі Дніпра, за 2 км вгору проти течії від розташованого на українському березі села Кам’янка. Подорож рівною річковою поверхнею займала 15 хвилин, на відміну від розбитої ґрунтової, часів молодості Галини Марківни, дороги до Ріпок, що тягнеться на 27 км. До того ж якість білоруських товарів та послуг була вищою за українську і в часи СРСР.
– Тут такого смачного чисто житнього хліба немає й ніколи не було, – підключається до розмови Іван Васильович, чоловік Галини Марківни. – І не тільки хліба: більшість товарів у Білорусі кращі, аніж у нас. І Лоєв тоді був містом водників і мав дуже добре забезпечення: можна було придбати дефіцитні товари.
– Чоботи імпортні у Лоєві продавали, – з нотками ностальгії у голосі говорить місцева соцпрацівник Валентина, яка відвідує стареньких Олійників.

Вартість квитка на катер до Лоєва була 20 копійок (дітям – 5 коп.), і вся прибережна українська сторона майже щоденно «затарювалася» у Лоєві. Та це не єдина мета подорожей на той бік Дніпра.
– Якщо, скажімо, корову треба було продати, то везли її у Лоєв, бо там більші гроші давали, – говорить пані Олійник. – У нас проблеми з цеглою були, а там було простіше: купляли, переправляли, будувалися.
– Багато наших людей працювали у Лоєві, а тому щоденно плавали на роботу, – згадує Валентина. – У церкву туди ближче було: на православні свята люди прямували на білоруський берег помолитися. Наші дівчата народжували у Лоєві. У райлікарню, у Ріпки, ніхто не їздив.

Багатьом українцям, щоб потрапити тоді у Білорусь, не був потрібен і катер. Місцеві жителі мали власні моторні човни і, за відсутності кордонів, плавали у Лоєв своїм ходом. Дехто і заробляв переправою: по 5 коп. в один бік.

Не припинялася «дружба народів» і взимку. Тільки-но Дніпро сковувався міцною кригою – пішки, кіньми та велосипедами українці і білоруси їздили одне до одного. Навіть відлига та танення криги не зупиняло культурно-економічний обмін.
– Бувало, підеш навесні у Лоєв з самого ранку, а вдень, коли сонце пригріє, повертаєшся – самі калюжі на льоду, – говорить Галина Марківна. – Кудою його іти, як ступати? Боїшся провалитися під кригу, але мусиш якось рухатися, бо додому повертатися треба.
За словами кам’янчан, переходячи Дніпро, втопилися десятки земляків. Настільки міцно українці були пов’язані з білоруським райцентром, що кілька тижнів кригоходу здавалися їм нестерпно довгими.

Наприкінці 1980-х, коли підприємництво в СРСР переставало вважатися спекуляцією, тисячі «челноків» кинулися через Кам’янку везти у Білорусь дефіцитні у цій країні товари, а там, на виторг, купували і везли назад тутешні дефіцити.
І раптом – кордон... Упродовж перших незалежних років сполучення між Кам’янкою та Лоєвим було скасоване. А це не тільки закриття подорожей «купи-продай», а й ускладнення сімейних зв’язків. Бо й у білорусів, і в українців безліч родичів з іншого боку Дніпра, серединою якого й провели кордон між державами. Хочеш до родичів – зроби чимале коло суходолом (175 км), їдучи через Нові Яриловичі.


Іван і Галина Олійник

Знову з’єднані

12 грудня 1998 року український Кабмін та Уряд Білорусі уклали угоду про порядок перетину кордону громадянами прикордонних районів. Сторони погодили 28 спрощених пунктів пропуску через спільний кордон. Серед них і «Кам’янка-Лоєв». Щоправда, в українському варіанті документу село чомусь назвали… «Кам’яна».

Рух через річковий пункт пропуску «Кам’янка» був відкритий у 2002 році. Такого виду перетинів кордону загалом в Україні лише 7, якщо брати до уваги виключно місцеві (спрощені) пункти пропуску, доступні лише жителям прикордонних районів: показав паспорт з пропискою, сів на катер і – за кордон. Є в Україні ще 2 річкових пункти пропуску, але вони розташовані у Миколаєві та Херсоні і є міжнародними (самою пропискою не відбудешся).

Місцевий пункт пропуску «Кам’янка» є єдиним річковим не тільки на Чернігівщині, а й загалом на Дніпрі. Інші 6 розташовані на Дунаї: по 3 на україно-молдавському та україно-румунському кордонах, зокрема в «Українській Венеції» – м. Вилкове Одеської області.
– Люди знову почали плавати до родичів, хтось влаштувався на роботу, – говорить колишній голова Задеріївської сільської ради (у підпорядкуванні – села Задеріївка, Пізнопали, Плехтіївка, Суслівка, Кам’янка) Олексій Ходаш. – Іноді відбувався обмін делегаціями: голови сільрад Ріпкинського району плавали вивчати білоруський досвід, а їхні – наш.

Відкриття цього пункту пропуску стало можливим завдяки білоруській стороні, бо катер, що здійснює перевезення, належить саме сусідній державі.
– У радянські часи теж так було, – пояснює пан Ходаш. – Білоруси завжди йшли нам назустріч і допомагали. Скажімо, у Кам’янці ніколи не було пристані і сюди ніщо, окрім катера, з якого кидали дерев’яний трап на берег, причалити не могло. Білоруси надали нам дебаркадер, завдяки чому у Кам’янці стали зупинятися усі міжміські ракети. Тоді звідти без пересадок можна було плисти у Гомель або Київ, а до того слід було спочатку плисти катером у Лоєв, а там уже сідати на ракету в потрібному напрямку.

Користувалася ракетами і родина Олійників: плавали іноді до сина у Київ. Від їхньої хати до місяця посадки у ракету – не більше 50 метрів. Заплатили 4,5 рубля за 5 годин подорожі Дніпром – і ось уже в обіймах любої дитини. Тоді суходолом дістатися з Кам’янки до Києва можна було години за 4, не менше, але одне – трястися й обливатися потом в автобусі, а інше – плисти, дихаючи свіжим річковим повітрям.
– У ракеті був буфет і можна було добре перекусити, – говорить Іван Олійник. – Навіть коли ковбаси у магазинах уже не було, у буфеті вона була. Іноді люди приходили до ракети, щоб купити ковбаси. Нікуди не пливли: купили ковбаси – і додому.

Немає «туристів»

Вимирання українських сіл не обійшло стороною і Кам’янку. З кількох сотень жителів на сьогодні, не рахуючи дачників, що облюбували затишні Дніпрові береги, у Кам’янці лишилося 18 постійних жителів. До того ж, з 2002 року значно зменшилася кількість та різноманітність продуктів, які можна перевозити за Дніпро. З року в рік все менше пасажирів стало користуватися закордонним катером.
– Після введення в експлуатацію пункту пропуску катер ходив щодня, – згадує Олексій Ходаш. – Та з кожним роком пасажирів все меншало, тож катер стали пускати лише по вихідних: зранку і по обіді. Проте останніми роками на кожен рейс набиралося до 5 пасажирів, а іноді лише 1-2. Білорусів це не влаштовувало, й минулого року катер вже не ходив ні разу.

За словами поодиноких місцевих бабусь, вони б, може, інколи й плавали у Білорусь, але кусалася вартість квитка на катер. У 2013 р. вона становила 16 гривень в один бік.

Самому плисти не дозволено

Незважаючи на те, що другий рік білоруси катер не пускають, пункт пропуску «Кам’янка» офіційно продовжує існувати. На дніпровському березі стоїть огороджений парканом вагончик українських прикордонників, наданий та огороджений для них Задеріївською сільською радою. На вагончику час роботи: з 7-ї до 20-ї щоденно. І – нікого навкруги. Хоча б табличку «Пішла на базу» повісили... Поруч – порожні стенди «інформація для громадян», кілька порубаних полін та залишки вогнища.

У прес-службі Чернігівського прикордонного загону говорять, що пункт пропуску не закривали і закривати не збираються. Так, безпосередньо у кам’янському вагончику ніхто не сидить, але поруч, у Задеріївці, розміщений прикордонний пункт. Звідти, у разі відновлення річкового сполучення з Лоєвом, на пункт пропуску будуть направлені представники загону для забезпечення пропускного режиму.

«Все залежить від бажання наших сусідів, – говорять українські прикордонники, – пустять катер – буде пропускний режим, не пустять – не буде».

Слід зауважити, що пропускний режим у «Кам’янці» не діє і взимку, коли Дніпро вкривається товстим шаром криги, хоча на сайті Державної прикордонної служби такий спосіб перетину кордону значиться діючим. За словами місцевих жителів, прикордонники не хочуть брати на себе відповідальність. Та й роботи у них побільшає: треба облаштовувати льодову переправу, позначати прапорцями шлях за кордон...
Не дозволять прикордонники і офіційно відправитися у Лоєв своїм човном. Або, скажімо, уплав, з паспортом в пакеті, який не промокне. Говорять, що пункт пропуску діє тільки за наявності катера. Інших легальних способів потрапити з Кам’янки у Білорусь немає.

* * *

Дещо дивно виглядає інформаційна табличка прикордонників «Прохід заборонено!» за кількадесят метрів від Дніпра. Місцеві жителі, особливо влітку, регулярно ходять на річку купатися. І покарати їх начебто нема за що: кордон же десь під водою посеред річки.

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №17 (521)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.