Валерик Петров тепер за мамою, татом і бабусею
Валерик і Ксенія. Ось таку машинку подарувала хрещена
«Приїхала і не впізнала синочка»
6 лютого приїхала якраз до Валерика на день народження. Малому минуло чотири рочки. Проблеми зі здоров'ям він переріс. Тепер хлопчик живе у Рай-городку Коропського району. Разом з мамою, її співмешканцем 25-річним Ярославом Коноваловим та матір'ю Ярослава Людмилою Василівною.
Валериковий день народження не святкували. Говорять, що будуть гуляти ювілей у 2016-ому, коли п'ять рочків стукне.
У хаті іменинника просто, але чисто. Сам Валерик, біляве усміхнене дитя, уже встиг вимазати светрик.
— Привіт, — вилітає із зали в першу кімнату до мене і подає ручку.— А я вже не маленький, я здоровий дядько!
— Як хто в гості приходить, то він здоровий дядько, а як шкоду зробить, каже: «Я малий», — тішиться Валериком Людмила Василівна.
46-річна Людмила Коновалова Валерика прийняла, як рідного онука. Любить малого, балує. Наставляє Ксенію, як дитину виховувати, допомагає їй. Коли Ксенія лається, Валерик ховається за бабу.
Ксенія порається по господарству — варить чавуни картоплі свиням. Волосся заплетене у дві охайні коси (не так, як при першому знайомстві з нею — була розкуйовджена, неохайна. — Авт.). Як вийде надвір, гомонить до бичка Борі. Його купили в рахунок спільної з чоловіком зарплати на фермі, де Ярослав працює скотарем, а Ксеня підробляла телятницею. Примовляє до Борьки, щоб швидше ріс. Спочатку хотіли ростити на м'ясо, тепер думають, щоб бичок за гроші корів місцевих «обслуговував».
— Валерку забрали півтора року тому, — розповідає тепер уже 22-річна Ксенія. — До того приїздила в Прилуки раз на півроку. Частіше — не було грошей. Приїхала і не впізнала синочка. Він задки стояв, а я його по очах завжди узнавала. Вихователька каже до нього: «Валерко, де твоя мама?». Він же мене пам'ятав і підбіг. Коли забирала сина, уже жила у Ярослава. Найняли з ним таксі за 800 гривень і поїхали за малим. 700 гривень у нас було, а сто позичили. Малий тижнів два був наполоханий. Не довіряв нам. Першу ніч навіть спав зі мною і Ярославом. А потім ми його поклали на перину в іншій кімнаті. Та й мені жити з малим довелося звикати. Майже три роки він мешкав окремо. А тепер постійно на очах. Та втягнулася швидко. Мати Ярослава допомогла.
— Болить, — підбігає Валерик, тримаючись за лоб. — Це мене Бозя покарав.
— У нас одвірок на кухню за шторою захований, так Валера біжить і лобом туди тараниться, — сміється Ксенія. — А сьогодні, у свій день народження, він перший раз дістав до вимикача, сам світло у залі включив. Трохи насварилася, щоб не ліз.
Алфавіт уже давала вчить. Три букви тепер знає: «а», «б», «ч». І рахувати до десяти вміє, тільки не по порядку цифри називає. А за вечір вивчив щедрівку і засіванку. Розказав і не запнувся.
Шкода тільки, що діток поблизу нашого двору нема. Валерику нудно. Сидить у хаті перед телевізором днями. Надворі сиро, випусти — мокрий буде. Вже й так двічі ангіною перехворів.
«Спочатку казав на Ярослава «дядя», а тоді само собою вийшло «папа»
З Ярославом Ксенія познайомилась у кінці вересня 2013 року. На роботі.
— Разом працювали у сусідній Жернівці, — пригадує Петрова. — Я перебирала картоплю за 50 гривень на день. Щоб заробити і в Прилуки з'їздити. Ярослав там же ховав картоплю у погріб. Місяців за два я почала вже жити у чоловіка.
Ксенія перебралася з хутора Борисового у Жернівку до старшої сестри Анни.
— Поки Дню не позбавили батьківських прав, няньчила її трьох дітей, — говорить. — Як виходило, підробляла. Потім у Ані дітей забрали (по селу про Анну Петрову нехорошої думки — питуща, гуляща. — Авт.). Я особливо любила найменшого Льошку. Він на три місяці молодший від Валерика. Навіть хотіла до себе забрати. Та соцслужби не дозволили — я не мала офіційного місця роботи, незаміжня. Тепер у Ані вже четверта дитинка народилася. Зараз лежать у Коропі в лікарні через простуду.
Про Ярослава говорить, що прийняв Валерика добре,
— Я ніколи не приховувала від чоловіка, що вже маю дитину, — ділиться. — Ярослав і не був проти, щоб я забрала. Ставиться до малого добре. Тільки як шкоду зробить, то в куток може поставити чи по сраці ляпнуть. Спочатку Валерик казав на Ярослава «дядя». А тоді само собою вийшло «папа».
Сина похрестили в Прилуках, у будинку дитини. Нам тільки бумагу із церкви віддали, що хрещений. А тут ми вже кумів призначили. Відсвяткували. Кум із сусідніх Вишеньок, кума місцева.
«Навіть на нас не глянув, відвернувся і пройшов мимо»
— З першим чоловіком (батьком Валерика. — Авт.) розбіглися, — розказує Петрова. — Сином він не цікавиться. Якось я їхала з малим у Короп, на зупинці зустрілися з Андрієм. Він навіть на нас не глянув. Відвернувся і пройшов мимо. Хоч би слово сказав. Він не хотів дитину від самого початку. Казав, щоб я робила аборт. І хоч термін вагітності був усього два місяці, я сказала, що вже пізно. Як перший аборт зробить — можна більше діток не мати. А батько Андрія приходив до малого. П'яний, з двома шоколадками. Валерик злякався, розплакався. Я насварилася, кажу, хоч би тверезим прийшов. Більше не з'являвся.
«Може, залишимо бабі»
Зараз Ярослав працює у Жернівці на фермі. Порає корів. Там і Ксенія підробляла телятницею, поки малого не забрала. Тепер домує. У Коновалових чимале господарство: бичок, три свині, качки, кури. І біля них треба комусь поратися. Людмила Василівна не завжди встигає. Вона соцпрацівник.
— Та хотілося б і собі на роботу піти, — зітхає Ксенія. — А для цього треба малого в дитячий садок оформити. А взагалі мріємо з Ярославом поїхати в Чернігів. Він би пішов в охорону працювати, хоч за станом здоров'я і в армії не був. Я б також десь прилаштувалася, за освітою — кухар-кондитер. Малого попервах можна було б залишити на бабусю, маму Ярослава. Бо на мою — не варіант. Вона, як батько помер (Ксенія якраз була вагітна, а батько у переддень материного дня народження отруївся горілкою і помер. — Авт.), почала дуже пити. Зараз живе у Вільному з чоловіком. Ми з нею не спілкуємося. Посварилися через гроші. Домовидися, що в Борисовому ми з Ярославом розберемо цегляний сарай. Цеглу продамо, гроші поділимо навпіл з мамою. Ціле літо ми, як дурні, їздили на хутір, як тільки вільний час з'являвся. Розбирали сарай, чистили цеглу. Поїхали скутером, щоб продати, а цегли на подвір'ї вже нема. Я така зла була. Скочили на скутер і помчали у Вільне до матері. Вона була напідпитку. Сказала, що цеглу продала, виставила мене за двері і послала на три букви. Образливо.
Тепер думаємо, може, хату розібрати? Бо там ніхто жити не буде — на хуторі залишилося два двори з бабами.
«За які гроші гуляти весілля будемо?»
— До весілля Ярослав поки що не готовий, — жалкує Ксенія. — Я йому пропонувала розписатися, а він: «За які гроші гуляти весілля будемо?». Кажу: «Хіба обов'язково гуляти?». Та він ні в яку. А от обручку, котру мені подарувала сестра, сказав носити на безіменному пальці правої руки, ніби я заміжня (і про себе в соцмережі в Інтернеті зазначив, що одружений. — Авт.).
Спільну дитинку дуже хоче. Ми працюємо над цим. Поки не дуже виходить. Була вагітна від Ярика, та на другому місяці завмер плід. Довелося робити аборт. Та я не переживаю, думаю, ще зможу народити дитину. Хочеш братика чи сестричку? (звертається до синочка).
— Нє, — киває головою малий.
— Він то хоче, то не хоче, — говорить Ксенія. — Якось ранком ліг мені на живіт. Слухав-слухав, а тоді каже: «У мами в животику дитинка». А в мене просто загурчало. Ми так сміялися з Ярославом.
Людмилі Василівні за те, що добре ставиться до Валерика, Ксенія вдячна. Однак важко невістці уживатися зі свекрухою. Бо свекруха вимагає порядку.
— Досі не притерлися, — бідкається. — Разом живемо, от тільки через домашні клопоти можемо по декілька разів на день сперечатися. Ярослав у таких випадках за мене заступається рідко. Говорить: «Робіть, що хочете. Тільки мене не вплутуйте». Отак ми самі й розбираємося. Навіть не називаю мати Ярослава ніяк. Ні «мама», ні «тітка», ні «Людмила Василівна». Просто «ви» та й «ви».
Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №7 (1501)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.