Морок соціалізму
- Берія виявився зрадником, а тому нам слід перейменувати наше господарство.
Пропоную дати йому ім’я Карла Маркса.
- А якщо й він виявиться зрадником? -запитує Василь, мешканець села Карла Маркса.
Жахлива понівечена дорога, оточена триметровими бур’янами, що приховують за собою залишки ферм. Гнітюча тиша та величезні гіллясті дерева, що все ближче обступають випадкового перехожого і ніби планують його навіки узяти в дерев’яний полон. Останні жилі двори залишились далеко позаду. Тож тут даремно волати про допомогу: ніхто не почує... Це схоже на фільм жахів, під час якого збентежені глядачі кидають в екран: «Ну чого ви туди поперлися?».
І раптом - табличка «Ремонт карбюраторів», прибита до велетенської тополі. Більш актуальною, напевне, була б тут «Прання спіднього». Але маємо те, що маємо. Колись асфальтовану дорогу перетинає ґрунтова, запилена та заросла обабіч високими будяками й кропивою.
Та ось віддалік видно курей. Значить, і люди є. А ось навіть кілька дітей! Замурзані, але веселі. Говорять, що мама вдома і біжать до двору, де порпаються кури. На подвір’я однієї з десятка напіврозвалених та зарослих хат вийшла жінка років 45.
- Яке село? - перепитує. - Карла Маркса.
Ні розвиненості, ні тим більше людського обличчя цей соціалізм не має. Кілька жердок замість паркану, облізлі хати з вибитими шибками... Причому деякі з них явно жилі! То видно вивішену випрану білизну, то на кривій палиці стирчить телевізійна антена. Ще й купа котів, що скрутилися в клубок, наче гадюки. Якби ж це були кошенята, то зрозуміло: вони ссуть кішку. Але ж «кошенята» вже розміром з матір... «Фільм жахів» і не думає закінчуватися.
Недовго жило село
Село Карла Маркса на території Ганнівської сільради (Носівський р-н) було утворене у 1926 році на колишній землі пана Галагана. Принаймні, про це говорить Ніна Іванівна Парубець, яка народилася у селі Карла Маркса 21 рік потому та проживає нині на вулиці... Ломоносова. Великий вчений, напевне, перевертається у труні, відколи його іменем назвали вулицю у такому жахливому місці.
Заселилося село, розповіла Ніна Іванівна, вихідцями з сіл Рівчак та Софіївка. Ті селяни зажадали розпочати нове життя разом з новоутвореним колгоспом імені Карла Маркса. Нині у селі заселені 9 хат з понад 80, що були жилими ще років 20 тому. Сама бабуся ЗО років пропрацювала на селі страховим агентом спочатку Держстраху, а потім страхової компанії «Оранта».
- Він співпрацював з Леніним, - відповідає Ніна Іванівна на запитання про Карла Маркса.
- Вони піддружували, - доповнює сусідку дід Василь, якого покинула дружина і перебралася у рідну Куликівку. - 3 ними ще Енгельс товаришував.
Дід Василь вже четвертий співмешканець Ніни Іванівни. Ні, вони поки що не живуть разом, але він у неї майже кожен день. Допомагає в господарстві та й просто він - поруч.
- Важко в селі без мужика, - каже Ніна Іванівна. - Господарство треба комусь утримувати, а одній жінці це не під силу.
Можливо, з цієї причини вона не раз у житті «обпікалась» на чоловіках, приймаючи чи не кожного з таких рідких у Карла Маркса гостей. Намагалася перевиховати, все робити для них, аби тільки допомагали по господарству та не захоплювались горілкою.
- Я спала, а тут хтось як вдарить мене по голові, - згадує Ніна Іванівна, - потім ще раз, потім по спині. Я спросоння підхопилася, ніби не розуміючи, що діється, але від чергового удару швидко прийшла до тями.
Delirium tremens по-угорськи
Це останній приймак Михайло Керекеш лупцює її, нічого не тямлячи від delirium tremens (в народі - просто «білочка»). З Михайлом сім років тому її звела знайома. Відразу попередила, що він питущий, але й роботящий. І якщо, порадила вона Ніні Іванівні, будеш тримати його в руках - все буде добре.
Резюме у Михайла було, м’яко кажучи, не з привабливих. Він - угорець, народився у місті Мукачеве, де виріс та одружився. Та на початку 90-х разом з дружиною вони поїхали на заробітки до Бєлгородської області Росії. Заробляли непогано, але час від часу траплялися пограбування заробітчан. І невідомими, і... добре відомими їм людьми. Доходило й до вбивств. Михайлу, доки не прийшли й до нього, порадили тікати.
Вони з дружиною й втекли, але до рідного Мукачева не доїхали, осівши у селі Рівчак-Степанівка, де проживала сестра дружини. Про пристрасть родини Кере-кешів до горілки скоро дізналися у всьому селі: спочатку вони пропили зароблені гроші, а потім почали пропивати привезені з Росії речі, яких було чимало мішків. Не цурався Михайло й повчати жінку кулаком або чим попадеться. Врешті-решт дружина померла. Прямо на мішках, готуючись до чергового товарного обміну речей на горілку. Михайло, злякавшись, що його можуть звинуватити у вбивстві, викликав «швидку» і наполіг на розтині.
Ось такого чоловіка прихистила Ніна Іванівна. Вимила, обігріла, нагодувала, звозила та виписала з Мукачева та приписала до себе, щоб пенсію міг він отримувати у Карла Маркса.
- Поки моя мати жива була, він і пенсію мені віддавав, і робив дещо по господарству, - говорить Ніна Іванівна. - Так, пив і напивався, не без того, але у запої не входив.
Однак щойно теща померла, Михайло показав себе справжнього. Ніна Іванівна пропонувала йому на половину їх спільної пенсії жити, а половину відкладати на потреби господарства. «Тобі б тільки про господарство думати», - відреагував Михайло. І став не тільки усю свою пенсію пропивати, але й жінчину на горілку спускати.
- У нього в Рівчаку племінниця живе, так коли якісь гості до неї збиралися, то вона мені телефонувала і просила, щоб я як хотіла, а тримала його вдома і не пускала до неї, - говорить Ніна Іванівна. - Казала: «Він тут усіх перепужає».
Племінниця його добре знала ще з часів проживання у Рівчаку. До того ж інколи приїздив до неї двоюрідний брат, син Михайла Керекеша - Михайло, і чоловіки яскраво відзначали побачення.
- Не повірите: у нього не тільки сина звуть Михайло, але й батька, й синового сина, - дивується Ніна Іванівна. - Ніби імені іншого не знають.
Син також лишив Ніні Іванівні по собі пам’ять, а саме 1000 гривень боргу, які взяв з обіцянкою повернути за кілька тижнів.
Коли жив по сусідству колишній дільничний інспектор Петро Капран, то інколи приходив на прохання Ніни Іванівни й вгамовував її «половинку», а після переїзду правоохоронця у відставці -безпробудне пияцтво та регулярні випадки білої гарячки.
- Чи жалкую я, що він мене покинув? За сім років він навіть туалету не зробив. У мене після нього синці ледь посходили, - пояснює Ніна Іванівна. Після останнього побою в неї проблеми зі слухом і чує вона тільки голосну мову.
Одного дня він непомітно забрав речі й зник. Ніна Іванівна каже, що й виписався він таємно, коли їздив у Носівку нібито у якихось справах. Проте Ніна Іванівна не виключає, що будь-якої миті він може до неї повернутися, бо до цього траплялися випадки, що Керекеш зникав на кілька тижнів, або навіть місяців, а потім, ніби нічого не трапилося, повертався до «родинного вогника».
Чоловічі недоліки
Керекеш був не першим Михайлом у житті Ніни Іванівни. Років за шість до нього вона прийняла до себе Михайла, який, як потім виявилося, мав 8 років «відсидки». Цей багато не пив, але з ним і без того було непереливки. У Рівчаківській лікарні, куди чоловік потрапив після інсульту, з’ясувалося: він вже 15 років перебуває на обліку у психоневрологічному диспансері.
Однак, дізнавшись ці деталі, Ніна Іванівна його не кинула. Корову навіть продала, щоб були гроші на лікування. А на знак подяки - нехай не часті, але побої.
- Він повісився у сусідському дворі, - розповіла бабуся про своє розставання з кримінальним Михайлом.
Фатальна склянка
Обох цих чоловіків вона підбирала, мабуть, з надією, що хтось з них буде таким, як її перший чоловік - шахтар Микола, з яким вони 20 років прожили душа в душу і навіть голос один на одного не підвищували.
- Він 15 років працював на шахтах, -каже Ніна Іванівна.
- У перший тиждень нашого спільного життя приходить до мене двоюрідний брат і каже: «Показуй свого чоловіка». Микола зліз з печі, вони поговорили і домовилися, що наступного дня він прийде на господарство.
Відтоді він і почав працювати у колгоспі.
- Він таким був здібним, - згадує Ніна Іванівна, - що міг робити усяку роботу на будь-якій техніці. Навесні був трактористом, влітку пересідав на жнивний комбайн, потім - на буряковий і так увесь рік.
Ставши видатним колгоспником, якось одного разу він їхав підвипивши на тракторі, що для селян було нормою, та в’їхав жаткою у стовпа й зламав її. Нічого особливо страшного з тією жаткою не трапилося: згодом її полагодили і ще років 10 користувалися. Але у день ДТП налетів на Миколу тодішній голова колгоспу Супрун: вимагав продати корову та купляти нову жатку, а на додачу так залякав, що чоловік. .. зник на три тижні.
- Якось я пішла на світанку до вбиральні, розчиняю двері, аж він там стоїть, - згадує Ніна Іванівна. - Я до смерті перелякалася і - в хату. Дещо згодом, як розвиднилося, знову виходжу: його ніде нема. Потім дивлюся - лежить у сусідньому дворі на лавці. Я до нього: «Микола, пішли додому, все буде добре, не хвилюйся». Бачу: погляд якийсь у нього дивний, а потім ще побачила, що голова в нього на маківці розбита дуже.
Достеменно невідомо, де був ці три тижні Микола, але цей час на ньому лишив суттєвий відбиток. Він почав ховатися від людей, від будь-якого шуму на вулиці припадав до паркану і видивлявся у щілини. Поведінка чоловіка лякала Ніну Іванівну. Вона пропонувала йому звернутися до лікаря, але він і слухати цього не бажав.
- Раз у хату заходжу, а він лежить увесь червоний і навколо безліч пачок з-під аспірину, - згадує Ніна Іванівна. - Я запитую: «Микола, що ти накоїв?», а він: «Я не хочу жити».
Якось наприкінці осені Ніна Іванівна поралась з матір’ю на городі. Допомагав їм і Микола.
- Я відійшла ненадовго, а повертаюсь - його немає, - говорить Ніна Іванівна. - Ніби відчуваючи щось недобре, я побігла через город, забігаю у двір, відчиняю хлів, а він вже висить на мотузці.
Її горю не було меж. Кілька років вона не могла прийти до тями. Односельці говорили, що такого трауру ще в житті не бачили.
- Такого хлопця загубить, - неодноразово дорікали Супруну селяни. Але що з того - життя вже не повернеш...
Ігор Стах, "Чернігівщина" №49 (501) від 4 грудня 2014
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.