5 років тому у 12-річної дитини обгоріло 12% тіла. Журналісти дізнавалися як здоров’я у Наташі

П'ять років тому «Вісник Ч» розповів про нещастя, яке спіткало 12-річну Наташу Євсейцеву з Семенівки. Дівчинка з багатодітної сім'ї обпеклася. Обгоріло 12 відсотків тіла, а спина перетворилася на суцільну рану. Рятували Наташу в опіковому відділенні обласної лікарні. Потрібні були гроші і донорська кров. Сотні людей відгукнулися на біду. Здавали кров, збирали кошти.

Відтоді минуло чимало часу. Аби дізнатися, як справи у сім'ї Ольги Євсейцевої, як здоров'я Наташі, ми поїхали до Семенівки.


Наташа з двома мамами - Ольгою Іванівною Євсейцевою (зліва) та Ольгою Миронівною Анісимовою

«Наташа живе у чоловіка. Дитину чекає»

На порозі хати по вулиці Прямій нас зустріла Ольга Іванівна, Наташина мати.
— За п'ять з половиною років від того страшного дня у нас багато що сталося, — каже вона. — Наташа живе у чоловіка в Дягові Менського району, дитинку чекає. І в старших моїх уже сім'ї є, дітки ростуть. Зі мною тільки Настя. їй одинадцять, до шостого класу ходить, гарно малює. Я й сама заміж вийшла. Знайомтесь: мій чоловік, Володимир Батрак.

«Віснику Ч» ми дуже вдячні. Ви перші написали про нашу біду, звернулися до добрих людей, аби нам допомогли. Спасибі велике. У Наташі IV група крові, як у покійного чоловіка. Ні моя, ні інших дітей та родичів не підходила. Потрібні були донори. Кров здали десять семенівських міліціонерів, пожежники, прикордонники, родичі й сусіди. Грошей чимало зібрали. Вистачило на лікування Наташі, трохи ще й залишилося, щоб зібрати дітей до школи, зробити невеликий ремонт в оцій хаті, її нам надала міська рада. Правду кажуть; світ не без добрих людей. Я тоді працювала підмінною дояркою в місцевому господарстві. Ну ще пенсія на трьох дітей за покійного чоловіка. Трудненько... Без людської підтримки як би ми й справилися з бідою. Нам дуже співчували. У лікарню в Чернігів мене безкоштовно своєю ГАЗелькою возив місцевий підприємець Євген Кутовой. Ні разу не взяв грошей. А їздила я щосереди. Отак гуртом і врятували дочку.

Після дев'ятого класу Наташа вступила до Сосницького ліцею. Вийшло так, що місце було тільки в групі електриків. Обіцяли з часом перевести на іншу спеціальність. Та повчилася дочка недовго. Познайомилася з Вітею і поїхала з ним у його село. Там і живе. Ліцей чи сама кинула, чи виключили. Раз не вчиться, то й пенсії за батька — по втраті годувальника не получає. А ті гроші, 900 з чимось гривень, тепер, коли вона чекає дитину, були б не зайві. Зять, правда, їздить на заробітки в Київ. Отакі у нас діла. У березні їй народжувати. У мене це вже буде дев'яте онученя. У старшої дочки Галі п'ятеро дітей, у Сашка у червні Анечка народилася, в Ірини теж Аня, їй два роки, і Альбіна, чотири місяці.

П'ять років тому

Нещастя сталося 26 березня 2009 року. У хаті було прохолодно. Наташа підійшла до газової плити, стала до неї спиною. Відчула тепло. А тоді враз їй дуже запекло, щось зашипіло. Дівчинка відскочила від плити, схопила кружку з водою, линула на спину. У неї були довгі коси, торкнулася їх, а волосся відпадає. Злякалася, закричала. Знадвору вбіг Сашко, брат, допоміг зняти кофту, яка на спині розплавилася.

— Це ранок був. Я на подвір'ї поросят порала, — розповідає Ольга Іванівна. — Тут вибігає з хати Саша, кричить:.«Наташа горить!». Нічого не розумію, як горить, чому горить. Кинулася в хату. Боже! Спина у дочки — суцільна рана. Замість шкіри — м'ясо. Викликали «швидку». Змазали спину олією. Виявляється, робити цього не можна було. Треба при опіку просто лити холодну воду на вражене місце.

У районній лікарні поставили крапельницю, зняли зі спини залишки розплавленої кофти і зразу повезли дитину на Чернігів.

Лікував Наташу опіковий хірург Валентин Миколайович Кошіль. Дякуватиму йому, скільки й житиму. Дочка і тепер до нього їздить, консультується. А тоді їй провели курс протишокового лікування — крапельниці, антибіотики, інфузійні розчини. Обгоріло дванадцять відсотків шкіри. Штучна шкіра, якою покрили спину, не прижилась. Довелося робити пересадку, брали у Наташі зі стегон по шість смужок з обох ніг. Дочка перенесла 18 наркозів. Була в лікарні три місяці, аж до свого дня народження. Він у неї 29 червня. Так просила виписати її, аби цього дня бути вдома. На перших порах на спині в неї було два червоних крила і глибокий шрам на правій руці під пахвою. Добрі люди привозили нам спеціальну мазь, якою ми змащували рубці. Готувала її одна жінка — з меду, бджолиного воску, олії і ще чогось. Почули про те, що сталося з Наташею, і самі привезли. Отак ми здолали біду.


Такою була її спина в червні 2009 року. Два червоних крила

«Привезіть мені маму», — попросила Наташа

Зі школи прийшла Настуня, показала нам свої малюнки, їх у неї багато. З білих аркушів дивляться на світ кумедні звірі, герої мультфільмів, веселі дівчатка, красуні принцеси, смішні бабусі. Ожили городні рослини — бурячок, кукурудза і редиска. Анастасія Жога, 11 років, як підписала свої роботи дівчинка, справді талановита дитина.

— Її б учити треба, — кажу, милуючись малюнками.
— А де? — зітхає мати. — У Семенівці художньої школи немає.
— То, може, гурток чи ізостудія. Просто хороший вчитель малювання.
— Треба розпитати, — каже Ольга Іванівна.
Настечка дарує нам свої малюнки, і ми рушаємо в дорогу, до Наташі, у Дягову. І раптом дзвінок від неї.
— Привезіть мені маму, — просить Наташа. — Ми рідко бачимось. А я так сумую за нею.

До Дягови ми приїхали з Ольгою Іванівною, Володимиром Петровичем і Настею. Зв'язку по мобільному в селі не було, та люди розповіли, де шукати Наташу.
— Якщо вона не в свекрухи, то у себе на хуторі, — пояснили.

З'ясувалося, що Ольга Іванівна у Дягові ще не була, зі сватами не знайома. Сват же Валерій Вікторович Анісимов запропонував дати в провожаті котрогось із синів. У нього п'ять синів і дві донечки. У старшої Людмили вже двійко власних діток — Іванкові другий рік, а Юліані три місяці. Та це вже нам розповіла Ольга Миронівна, Наталчина свекруха, що завітала до невістки, чекала нашого приїзду.

— Оцю хату я купила для старшої дочки, — каже вона. — А зять наш із Блистови. Не захотів тут жити. Батьки купили йому житло там. Тоді я вирішила: нехай тут живуть Вітя і Наташа. У травні діти перейшли сюди. Доти жили у нас. Подарувала хату синові до його дня народження, до 18-річчя.

— То ви з Віктором ровесники? — запитую у Наташі.
— Він на місяць старший за мене, — відповідає.

— А як ви познайомились?
— Пам'ятаю той день, 1 грудня. Це було у гуртожитку. Я вийшла покурити.
— Ти — куриш? — лякаюсь я.
— Уже ні. Не можна, — торкається вона округлого живота. — А раніше курила. А тоді і Вітя вийшов з цигаркою. Підійшов до мене, запитав, як звати. Ми почали зустрічатися. В кіно мене водив. 4 січня привіз сюди, до Люди. А наступного дня прийшла мама і забрала нас до себе.

— Аякже! Приїхав син з дівчиною, а додому не йде. Прийшла й забрала, — підтверджує Ольга Миронівна. — Наташа гарна дівчина, роботяща. Буде хорошою господинею. Хліб пече, булочки, пиріжки. Корову доїть. Город порала. Ми їм кобилу Зорку віддаємо. У нас дві. Поки що Зорка у нас живе. Як вернеться Вітя з заробітків, нехай забирають. Тепер тут із хазяйства тільки кролиця. Скоро приведе маленьких. Овочів у нас на зиму повний погріб. Молока бери скільки хочеш. Погано тільки, що Наташа його не любить.

Ольга Миронівна заїхала в Дягову із Закарпаття. Приїхала на заробітки та тут і залишилася. Старшій її дочці 20 років, Віктору —18, Володі —16, Андрію —13, Валерію — 7, Юркові у січні буде 6, а донечці Валерії — у лютому мине три.

— А в березні Наташа подарує онучку, — сміється свекруха.

— Назву дочку Ангеліною. Ангелочок буде, — усміхається Наташа. — Їздила в Чернігів на УЗД. Дівчинка буде.

Віктор у ліцеї вивчився на тракториста-машиніста широкого профілю. А роботу знайшов аж у Києві. Працює покрівельником. Там же, на будівництві, заробляє гроші і батько Валерій Вікторович. Тиждень тому приїхав додому, привіз Наташі гроші від Віті, 1200 гривень.

— А чому ж Вітя не приїхав? — запитую.
— А для чого? Робота є — нехай працює, — каже Наташа. — Ми по телефону спілкуємось.
— Поїхав з дому наступного дня після Івана Купала, — пояснює Ольга Миронівна. — Вважай, чотири місяці там. Ну, хай заробляє. Вони ж весілля хочуть.
— Ми вирішили розписатися в лютому, — каже Наташа. — А в березні мені народжувати. Тільки б усе було добре. Щоб донечка здоровенька була. І тоді я обов'язково вступлю в ліцей у Сосницю. Хочу вчитися.

Ну, поможи їй, Боже.
— Наташо, а як твоя спина? Не болить?
— Ні, не болить. Хіба що на погоду. Правда, сверблять шви. Та це не біда. П'ю діазолін. Допомагає.

Наташа вправно кладе дрова в грубу. Хата наповнюється теплом.
— Газ на нашому кутку є. А ми конем навозили дров з лісу. Мені більше подобається топити дровами. Он як гарно горять!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №47 (1489)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.