Останній Брехун

У ті часи, коли строкова служба в армії становила 25 років, за віддану царю й вітчизні службу один із солдатів отримав земельний наділ на території сучасного Ріпкинського району. Згодом, коли родина солдата розросталась і обжилась на місцевості, поселення нарекли... Брехуни. Бо саме Брехун - таке було прізвище і солдата, й більшості мешканців.


З того часу село встигло побути і Стахановим, і Жовтневим, а нині воно - Березівка. Однак для жителів самого села і навколишніх - було й залишається Брехунами.

«Куда не ставь, и как не тычь, выходит, я - Кузьма Кузьмич».
Штепсель и Тарапунька, «Родился я на хуторе Козюльки»

- Мій дід був Брехун, батько Брехун і я - Брехун. Як прадіда звали, не знаю, а ось дід був Кузьмою, батько - теж. І мене хотіли Кузьмою назвати, бо народився я 14 листопада, на день Кузьми і Дем’яна. Однак в останній момент передумали. Мовляв, досить з нас Кузьми і назвали... ні, не Дем’яном, а Михайлом, - пояснив 79-річний Михайло Кузьмич Брехун.

- Де б я вперше не з’являвся - у школі, училищі, на роботі тощо -тільки-но дізнавалися моє прізвище, одразу всі починали сміятися. Потім звикали.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х років десятирічок було дуже мало і майже всі підлітки від Не-данчичів до Павлівки (25 км і 19 км від школи відповідно. - Авт.) з восьмого по десятий клас навчалися у селищі Любеч - тоді центрі Любецького району. Навчався там і я (це 5 км до школи. - Авт.), і наш географ любив, показуючи на мене і посміхаючись, говорити: «Це чесний Брехун».

Після любецької школи Михайло Брехун вступив до військового училища. І перетворився з учня Брехуна на курсанта Брехуна.

За його словами, для бідноти, яка тоді переважно населяла села району, вступ до військового чи геологорозвідувального училища був чи не єдиним шансом на пристойне життя.

Не любо - не слухай, а брехать не заважай (прислів ’я) - У ті часи у військкомати приходили рознарядки - залучати молодь до вступу у військові навчальні заклади. Якось прийшли військові до нашого класу і почали агітувати. З дванадцяти хлопців шестеро, серед них і я, відгукнулися. Чотирьох, зокрема мене, записали до Харківського училища зв’язку, але згодом з’ясувалося, що туди треба тільки троє і мене направили до училища морської піхоти у Виборг. Тоді не було такого конкурсу, як зараз - Це за 20 хвилин катером від міста Совгавань (Советская Гавань, сьогодні - адмінцентр Совєт-сько-Гаванського району Хабаровського краю Російської Федерації. - Авт.). Там катери були видом громадського транспорту і ходили з інтервалом у годину.

Нас зустріли, привезли до частини, і замполіт представив нас особовому складу. Мовляв, прошу любити й шанувати: молоді спеціалісти, лейтенанти Ядранский и Брехун. Всі. як почули моє прізвище, зареготали. А один, як відсміявся, каже: «Так ти, напевно, мій земляк. Ти з села Брехуни будеш?» Так і познайомилися.

Місто Советская Гавань розташоване на березі Татарського проливу і знаходиться поруч з Японією. За словами пана Брехуна, нерідко траплялися ситуації, що японці викрадали військовослужбовців. Але навздогін ніхто не мчав, бо викраденого, після розпитувань, японці відпускали.

- Наша рота була особовою і по кількадесят чоловік на місце. Більшість з тих, кому відмовляли, «зрізалися» на медкомісії: частіше місцевій, рідше - на остаточній, в училищі. П’ять вступних іспитів (твір, математика, російська література, хімія, іноземна мова) складали майже всі. Приймали іспити цивільні викладачі з сусіднього педінституту. І, якщо бачили, що хтось не дотягує до потрібної четвірки, «натягували» оцінку до потрібного балу - розуміли, що за біднота перед ними сидить і як їй потрібне це місце в училищі.

Навчалися три роки. І Михайло, здобувши у 1953-56 роках освіту за стрілецько-кулеметним профілем, був направлений для проходження служби на Далекий Схід.

- Лейтенант Брехун.

- Це зрозуміло, а прізвище Ваше як? (майже бувальщина) - Мене з товаришем-чувашем направили на Далекий Схід у селище Воєнпорт.

Це за 20 хвилин катером від міста Совгавань (Советская Гавань, сьогодні - адмінцентр Совєтсько-Гаванського району Хабаровського краю Російської Федерації. - Авт.). Там катери були видом громадського транспорту і ходили з інтервалом у годину.

Нас зустріли, привезли до частини, і замполіт представив нас особовому складу. Мовляв, прошу любити й шанувати: молоді спеціалісти, лейтенанти Ядранский и Брехун. Всі. як почули моє прізвище, зареготали. А один, як від-сміявся, каже: «Так ти, напевно, мій земляк. Ти з села Брехуни будеш?» Так і познайомилися.

Місто Советская Гавань розташоване на березі Татарського проливу і знаходиться поруч з Японією. За словами пана Брехуна, нерідко траплялися ситуації, що японці викрадали військовослужбовців. Але навздогін ніхто не мчав, бо викраденого, після розпитувань, японці відпускали.

- Наша рота була особовою і тому взвод, яким я командував, налічував 56 чоловік. Заробітна плата моя з далекосхідними надбавками складала 1560 рублів. Щоб зрозуміти, що це на той час були за гроші, скажу, що добрий костюм, скажімо, з таких престижних тоді тканин, як метро чи бостон, коштував 1500 рублів. У той же час тут голова колгоспу заробляв 500 рублів на місяць.

Йому так збрехати, як хліба з маслом з ’їсти (прислів ’я)

Окрім заробітної плати, щомісяця видавали сухий пайок: по кілограму цукру, масла, печива, а також десять банок консервів та рибу (горбушу, кету тощо). Продукти у магазинах були в основному китайські - і фрукти, і консерви, й багато іншого.

Китай поруч, а тому й китайців там повно. Дуже працьовиті люди, але противні. Був у мене у підпорядкуванні один китаєць, командир відділення, сержант на прізвище Чучунхун. Направляю його в караул, а караульне приміщення було у ліску, недалеко від стежок, якими цивільні ходили на базар. Так він щоразу по кілька цивільних як правопорушників затримує. Люди скаржаться начальству, а те гримає на мене.

«Ти там притисни свого Чучун-х*я! - бувало кричав командир батальйону на ротного, - Людям проходу не дає».

Дорога від місця служби до села Брехуни займала у офіцера Брехуна понад півмісяця і була дуже насиченою та «зближуючою».

- Спочатку катером з Воєнпорту до Совгавані, потім поїздом до Хабаровська. Взимку колію прокладали прямо по кризі, а де вона була надто тонка - нарощували. І поїзд усю ніч їхав по Амуру. Щоправда, зі швидкістю пішохода. Влітку зводили понтонні мости для поїздів.

З Хабаровська - іншим поїздом до Владивостока, а звідти вже поїздом до Москви. Там по кілька станцій люди не їздять - якщо сів у Владивостоці, то вже напевно до Москви. За два тижні так з усіма пасажирами вагону познайомишся, що вони ніби рідними стають.

Природа дорогою така неймовірна: коли перший раз на Далекий Схід їхав, то майже від вікна не відкривався - ліси, гори, Байкал, безліч тунелів...

Тоді з Москви до Києва прямого поїзда не було. Доводилося діставатися з Білоруського вокзалу столиці до Гомеля, а звідти - до Чернігова, і тільки потім до рідного села. Автобусів у ті часи ще не було. Були «грузтаксі», наприклад, Чернігів - Любеч. Це вантажний бортовий автомобіль, накритий тентом з лавками всередині, який відправлявся від тодішнього автовокзалу на вулиці Комсомольській. Натрясешся у ньому ґрунтовкою, поки додому доїдеш...

Цільно бреше: брехню добре чеше (прислів’я)

Нелегка служба радянського офіцера на суворому Далекому Сході позначилася на здоров’ї Михайла Кузьмича і за кілька років його комісували.

- Служба була дуже важкою, і якось у мене діагностували частковий крововилив мозкової оболонки. Це сталося у 1958 році. Мене комісували і я повернувся додому, отримав третю групу інвалідності і рік отримував пенсію.

Це зараз військові навчальні заклади дають студенту як військову, так і цивільну спеціальність, а тоді, опинившись «на гражданці», громадянин Брехун офіційної освіти для цивільного життя не мав. За рік після демобілізації він знову пішов здобувати освіту, «побічним ефектом» якої стало знайдене у навчальному закладі кохання.

- Познайомилися ми під час спільного навчання у Чернігівському зооветтехнікумі, який тоді знаходився на Валу (у будівлі нинішнього історичного інституту імені Лазаревського. - Авт.), але за кілька років навчання його перенесли у село Майнівка Бобровицького району.

Під час навчання хлопець з дівчиною й одружилися. «Чистий, охайний, горілки не пив», - пояснює свій вибір Лідія Миколаївна, дружина пана Брехуна. А після здобуття освіти молодята відгукнулися на пропозицію партії та уряду щодо підняття цілинних земель у радгоспі «Ясильський» Жаксинського району Цілиноградської області.

- Якби не він, я б мо’ й досі там жила, - говорить пані Лідія, уродженка Менського району. - Городів не було, а м’яса, яєць, молока - бери, скільки треба. Ще й гроші добрі платили: 120 рублів проти 48 рублів тут.

Ото бреше: аж з душі верне (прислів’я)

Одна тільки, за словами дружини пана Брехуна, проблема: для дітей жодних перспектив, бо там тільки ферма, будинки працівників навколо неї і суцільний степ.

- Радянської влади там як такої не було. А так: приганяє пастух радгоспних корів, приходить його дружина, надоює кілька відер молока і несе собі додому, - згадує дід Брехун. - Роблю зауваження - не реагують. Пожалівся керівнику: мовляв, бачу, як крадуть, а той каже: «А ти не бач. Розумієш, тут віками так було і нічого ти з ними не зробиш. Хочеш - попроси, вона і тобі принесе».

Через деякий час життя на цілині пан Брехун став «третирувати» дружину проханнями повернутися. Після того, як Лідія завагітніла, чоловік посилив наполягання і дружина піддалася. Відтоді вони живуть в селі Березівка.

- У найкращі на моїй пам’яті часи у селі було понад 80 дворів, і в двох десятках з них - Брехуни. Однак згодом деякі стали міняти прізвища. Скажімо, Андріян Брехун став Макаренком, Степан Брехун - Шевченком, хтось став Барвінком, хтось ще кимось. Один з Брехунів змінив прізвище на Брехньов.

Мене в училищі хлопці також агітували на зміну, проте я не погодився. Та й чого було міняти - там такі прізвища були, що моє на їхньому фоні не дуже-то виділялося. Як почнеться перекличка, то регіт майже не стихав: Сопливенко, Ворона, Брехун тощо... Вчився зі мною й хлопець з Дніпропетровської області на прізвище Брехуненко.

Брехали твого батька сини, та йти з ними (прислів ’я)

Слід зазначити, що після одруження пані Лідія залишила собі дівоче прізвище Переде-рій. Від чоловічого відмовилась через його непривабливість.

- Моя мати колись мені говорила, що на моєму місці за нього б не пішла тільки через одне його прізвище, - пояснює своє рішення Лідія Миколаївна.

- Зараз я лишився останнім Брехуном на селі, - говорить Михайло Кузьмич. - Був ще один, 1932 року народження, але його донька забрала жити до себе.



Семен Сокира, "Чернігівщина" №46 (498) від 13 листопада 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.