«Поїхала за дурною головою»

Якщо у першому рядку білоруського гімну «Ми, білоруси - мирні люди» замінити друге слово на «українці», то пісня з таким початком могла б стати гімном села Мирне Талалаївського району, життя в якому і насправді напрочуд мирне й тихе.


Село Мирне своїм прикладом доводить: для вимирання населеного пункту йому не обов’язково знаходитися посеред лісу чи за кількадесят кілометрів від «цивілізації», не маючи автобусного сполучення...

Мирне - навпаки: стоїть обабіч автошляху Н07 (Київ - Суми - Юнаківка), який проходить крізь Срібнянський і Талалаївський райони. З автобусами у селі жодних проблем: двічі на день крізь Мирне проходять «Чернігів - Суми» та «Чернігів - Та-лапаївка», а останній у деякі дні - навіть 6 разів на день.

Без жодних проблем миряни (тобто жителі Мирного) можуть дістатися не тільки до райцентрів Срібне, Прилуки, Ічня, Ніжин, Куликівка, а й до обласних центрів Чернігова та Сум, і не тільки. Крізь Мирне пролягають і такі автобусні маршрути, як, скажімо, «Київ - Суми» та «Чернігів - Харків».

Здавалося б, «плодитесь и размножайтесь», а натомість на сьогодні у Мирному постійно проживає всього семеро.

Хоч паюй, хоч не паюй...

- Я потрапила до Мирного, бо поїхала за дурною головою, - посміхається 60-річна місцева жителька Тетяна Бондаренко. - Вивчилася на садівника і жила у Хмельницькому, коли познайомилася з Володимиром, який там проходив строкову службу в армії. Закохалася, одружилася і поїхала з ним жити в його село.


Міграція Тетяни Миколаївни відбулася 40 років тому. По приїзду вона працевла-штувалася дояркою у місцевий колгосп «Колос», де беззмінно видобувала молоко упродовж 20 років, за що роботодавець «віддячив» їй - оминув при виділенні земельних паїв.

- На початку 1996 року я пішла працювати у місцевий магазин, але з колгоспу не виходила, - каже Тетяна Миколаївна. -Однак, коли надавали земельні паї, мені не дали. Сказали, що тим, хто у 1996 році не був у колгоспі, паїв не дають. Але ж я й не виходила з колгоспу, хоч і працювала у магазині. Всі мої вимоги та пояснення нічого не дали: як не було у мене паю, так і немає. Це попри те, що паї мали видати усім, хто був у колгоспі ще на 1 серпня 1995 року.

У Мирному є і завжди була тільки одна вулиця, яка називається... Мирна. На ній у садову-городню пору мешкає і 71-річна сумчанка Валентина Андріївна Турченко.

- Я народилася і виросла на хуторі Портянка, що за 9 км звідси, - говорить пані Турченко, - а тут, коли мені було 18 років, мати купила хату, бо хата у Портянці розвалилася. Й не допоміг нам ніхто: ані колгосп, ні селяни.

Портянка у подарунок



Валентина Андріївна говорить, що назва її малої батьківщини, Портянка (офіційна назва - Колядин), походить від словосполучення «Порт Янка». Буцімто у тій місцевості, на березі тамтешньої річки, яка начебто колись була суднохідною, існував порт і мешкала біля нього жінка на ім’я Янка.

Цю версію заперечує секретар Березовської сільради (Березівка, Мирне, Колядин) Людмила Гавриш. Вона до обрання на посаду багато років працювала вчителем історії у місцевій школі. Каже, що немає жодних передумов говорити про суднохідність річки. За її словами, хутір Портянка отримав свою назву від імені козака Прилуцького полку Семена Портянки. Він, ймовірно, і був його першим поселенцем. Було це у XVIІ столітті.

Пізніше біля Портянки розташовувалися екпади-погреби та цегельний завод, який належав пану Михайлу Трифановському. Саме він начебто хлібом-сіллю зустрічав шведів, які пересувалися у бік Полтави на битву, яка потім ввійде в історію. Зустрічав так тепло, що шведи у Портянці засиділися і на битву не встигли, чим посприяли перемозі війська під командуванням Петра І. Цар на знак подяки подарував Трифановському Портянку, і той став її повновладним господарем.

Село Колядин (про яке «Чернігівщина» розповідала в N942), утворилося в середині минулого століття шляхом об’єднання кількох сусідніх хуторів, зосібна Матківщина, Колядські, Портянка. Про це свідчить і те, що в селі відсутнє єдине кладовище - жителі хуторів ховали небіжчиків біля власних невеличких поселень.

Хутір Портянка був найближчим до села Березівка, а тому його мешканці й досі називають Колядин Портянкою. Назва Колядин з’явилася на честь місцевого жителя Миколи Коляди, який під час наступу німців вивозив та переховував колгоспний скот від ворога. Його ім’я носить і єдина вулиця села.

- У Мирному мене називають дачницею, - каже Валентина Андріївна, - бо на зиму я переїжджаю. Таких, як я, зараз у Мирному ще двоє.

Пан Нащо


Повернімося до корінних мирян. Окрім двору подружжя Бондаренків, в Мирному ще два «постійно жилих» двори. В одному з них мешкає 90-річна Євдокія Григорівна Гига.

- Нащо вона вам? - реагує чоловік у фуфайці на прохання підказати, де саме серед порослих хащами дворів живе баба Дуня.

- Познайомитися з нею та поцікавитися життям у Мирному впродовж останніх 90 років.

- Нащо воно вам? - знову відповів селянин. І так - на будь-яке запитання, чого б воно не стосувалося, він видавав своє звичне «Нащо?», наголошуючи перший склад.

Хвилин за 15 пан Нащо, який ніби народився у рік папуги, все ж таки розговорився. Щоправда, почав з омани. За його словами, звати його Василь Гига і він є племінником найстаршої мирянки, за якою і наглядає. Насправді ж прізвище його Тимошенко і приховувати його, на відміну, мабуть, від прізвища Янукович, поки що не потрібно. Небожем баби Дуні він не є (також зі слів односельців), хоча чомусь у двір до неї так і не пустив.

- У мене три корови, - вперше з початку розмови Василь сказав правду, бо всього за кілька хвилин доти загонив саме стільки корів до свого двору. - У родини Бондаренків одна, а, значить, усього в селі чотири корови. Як пасемо? Ніяк - притинаємо і все.

Незважаючи на мізерність населеного пункту та кількість корів, здають власне молоко миряни різним заготівельникам.

- Я здаю у Срібне, а вони - у Ромни, на Сумщину. І там, і там по 2 гривні, - ділиться комерційною таємницею пан Тимошенко. Зважаючи на його відданість Срібному, він є патріотом Чернігівщини.

Родина Василя Тимошенко - його дружина Ольга та сини Іван і Сашко. Перший стає електриком у Прилуках , а другий - у 11 класі школи села Харьково Талалаїв-ського району, за кілька кілометрів на схід.

- Весь мій трудовий стаж напрацьовувався за кермом, - говорить пан Тимошенко. - До армії та після я був шофером. Спочатку у колгоспі села Сокоринці, а потім - села Березівка, який колись носив назву «40-річчя Радянської України». Заробляв рублів 80, але того вистачало і на чоботи, і на фуфайку, і напитися, і наїстися. А в армії служив ракетником у польському місті Легниця.

Мирні ведмеді

За словами секретаря Березовської сільради Людмили Гавриш, село Мирне отримало сучасну свою назву у часи адміністративної реформи 1954-1960 років. Раніше воно називалося Ведмежа, проте ведмеді жодного відношення до цього не мали.

Річ у тім, що місцевістю, де стоїть Мирне, колись проходила межа (звідси і назва «від межі») між Прилуцьким та Га-дяцьким козацьким полками і саме тут стояла сторожова вежа. Служили тут козаки з села Березівка, вони ж і стали першим населенням Мирного.

- Я корінний мешканець Мирного, - підкреслює Василь Тимошенко; - а мої батьки сюди переселилися. Жили до того у яру Багрейське. Це така довгаста та глибока яма у лісі, біля якої деінде стояло кілька хат.


Семен Сокира, фото Іван Ковтун, "Чернігівщина" №45 (497) від 6 листопада 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.