Китайці на законодавчому рівні закріпили за повнолітніми дітьми обов’язок відвідувати своїх стареньких батьків. А 55-річний Володимир Коваленко без будь-яких ініціатив з боку держави розпрощався з власним помешканням у Чернігові та міським життям й перебрався у рідне село Малий Дирчин, щоб доглядати батька, який втратив зір.

Село Малий Дирчин знаходиться на території Великодирчинської сільської ради, що у Городянському районі. Назву свого населеного пункту корінні мешканці, яких нині набирається всього на десяток житлових дворів, пояснюють по-різному. По-перше, малою «діркою» у лісі, яку випиляли для побудови села, на противагу великій, яку випиляли для появи Великого Дирчина. По-друге, не обійшлося і без легенди про «всюдисущу» царицю Катерину II. Хоч вона ніколи у цій місцевості не була, але її карета буцімто потрапила на цих шляхах у велику й малу дірки на дорозі відповідно.
Космічна допомога
Оточений болотами та розташований на березі Снова - найчистішої, за словами селян, річки України - чи не кожної весни Малий Дирчин на кілька місяців опиняється відрізаним водою від цивілізації. За це й отримав свою другу назву - Куба. У часи розливу дістатися до великої землі, передусім до центру сільради, можна лише човном. На запитання, як у часи повені селяни борються з мошками, ті відповідають коротко й чітко: «Мовчки».
- Раніше через Снов був тільки дерев’яний міст, - згадує мешканка Малого Дирчина - очевидиця сільського життя з часів колективізації.
- Щороку його ламало кригою і доводилося знову робити новий. Доки років 40 тому нам не зробили бетонний. Говорять, що посприяла цьому радянська космонавтка Валентина Терешкова, до якої хтось із селян звернувся листом із проханням про допомоги.
Перший досвід
Володимир Коваленко народився у Малому Дирчині у 1956 році. Його батьки, Михайло та Арина, працювали у місцевому колгоспі «Соц. наступ». Грошей тоді майже не платили, однак дещо допомагала батьківська пенсія за інвалідністю, така звична для багатьох чоловіків повоєнних років. Проте Михайло Коваленко отримав недуг не на війні, а на шахтах Донбасу. Його 1928-й рік народження повоювати не дозволив.
- Одружився я у 1947 році, - говорить дід Михайло, навпомацки шукаючи на столі приготований сином обід. - Вона жінка ходка була, дуже гарно співала, а я танцював та акомпанував на гармошці. Ще у дитинстві навчився грати і мав постійні запрошення на сільські гулянки, весілля тощо. По чотири дні на чужих весіллях був і в клубі грав, за що мені давали частину грошей з проданих квитків. І чарочку випивав - горілка ж дармова. Моїй дружині, яка була старшою від мене на п’ять років, не подобалося, що навколо мене постійно крутяться дівчата. Вона дуже ревнувала і всього за рік подружнього життя, а жив я у приймах, вона мене вигнала.
Нове життя
Михайло, як і багато молодиків, яких кидають кохані, вирішив кардинально змінити своє життя. Куди ж кардинальніше, аніж після Малого Дирчина податися на шахти Донбасу!
І ось Михайло разом з двома односельцями їде до Щорського райвиконкому й записується добровольцем, а вже за кілька тижнів він - працівник шахти у місті Брянка Воро-шиловградської області.
- Добре я вугілля попоїв, зізнається дід Михайло.
- Висота проходу всього 60 см: навколішки повзали й працювали. Платили нам по 800 рублів щомісяця. Але ж це не ті 800 рублів, якими вони стали пізніше (після грошової реформи 1961 року, коли старі рублі обмінювали на нові у співвідношенні 10 до 1. - Авт.).
Нова робота, нові місця, нові люди, а дефіцит робочих рук вирішували добровольцями з усього Союзу та ув’язненими, - все це урізноманітнювало важку роботу та допомагало забувати про розчарування в коханні. Михайло й надалі збирався працювати на шахтах. Та одного дня замість ще не забутих теплих обіймів коханої Арини він відчув, як холодно й міцно обіймають надра.
- Мене у мертвецьку нести збирались, - переказує розповіді очевидців вибуху на шахті дід Михайло. - Жодного болю я не відчував, але, казали, коли витягнули мене з-під уламків, я почав кричати «Мамо!». Нічого не пам’ятаю. Так усього брудного й закривавленого мене в лікарню і понесли.
«Золоті яйця»
Струс мозку, розкол черепа, переламані ребра та ключиця, розрив печінки - саме з цим довелося боротися лікарям, щоб врятувати Михайлові життя. Він вижив, але у 20 років мусив миритися з 1 -ю групою інвалідності. Йому видали власну квартиру у фінському будиночку, але він вирішив повернутися у Малий Дирчин. І Арина його прийняла.
Михайло дещо оговтався, почав працювати у колгоспі, нажив з дружиною доньку й сина. Проте знову проявився характер Арини. Вона розлютилася, коли дізналася, що чоловік приховує від неї частину своєї пенсії.
- Половину пенсії я віддавав дружині, а половину клав на книжку, - каже дід Михайло, пояснюючи, що дружина не знала точної суми його пенсії. - Однак якось вона возила коноплю - її тоді у колгоспі вирощували і возили на переробку у Сядрине (Корюківський район. - Авт.) - і дорогою зустріла поштарку. Та їй каже: «Навіщо тобі ця конопля, коли чоловік такі гроші отримує». «Які - такі? - поцікавилась Арина. І коли все дізналася, Михайло знову отримав «от ворот поворот».
Цього разу примиренню посприяла Михайлова теща. Вона «пиляла» доньку, мовляв, та втратила курку, що несе «золоті яйця». І так, за словами їхнього сина Володимира, батьки разів двадцять розходилися та сходилися. Але все життя прожили, можна сказати, разом. Померла Арина у їхній власній хаті, у 1977 році, і поховав її зі сльозами на очах люблячий чоловік.
...І горілочку пили
Між тим Михайло продовжував працювати у колгоспі: різноробом, на пошті, у кузні. Залишившись наодинці після смерті дружини, він не позбувся і домашнього господарства, а також сам обробляв 70 соток городу. Але з часом відчув: фізично не в змозі. Дивлячись на Михайлову «зухвалість», медики вирішили переглянути його стан здоров’я і спочатку перевели його на другу групу інвалідності, а потім і... на третю. Одужав, виходить.
- Я б зараз першу групу отримав - може, хоча б ліки безкоштовно видавали, - припускає дід Михайло, який удвох з сином живуть на 1300 гривень пенсії. - Але хто ж мене зараз по лікарнях возити буде?
Якось тоді вже дід Михайло пошкодив ліве око. Йому зробили операцію, але зір не відновився.
- Світло тільки блимало в оці, а більше нічого я ним не бачив, - згадує дід Михайло.
- Він любив і чарочку випити, - говорить син Володимир. - І лікарі його попереджали: якщо будеш випивати - можеш зовсім осліпнути.
Та хіба лише попередженням можна зупинити справжніх чоловіків? Почав дід Михайло потроху сліпнути й на праве око. Каже, спочатку перестав бачити власні руки, а потім вже й увімкнену лампу.
- Я весь порізаний та обідраний - дайте укол, щоб я загинув, - звертається невідомо до кого дід Михайло. - Хоча я молодий ще - прожив усього 43 роки. Як так? А так, що половину життя (43 роки) я проспав, а жив тільки інші 43.
Справжній син
Тільки-но дід Михайло перестав бачити (три роки тому), одразу ж його син Володимир покинув міське життя й приїхав доглядати батька. Володимиру, за його словами, окрім дружини, кидати багато не довелося. «Хімволокно», де він працював з 1986 року, зупинили. Нової роботи знайти не міг ані сам, ні стоячи на обліку у центрі зайнятості. Тому, щойно батьку знадобилася допомога, він одразу відгукнувся.
- Спасибі, що Володя у мене такий: і їсти наготує, і відро винесе, і піч натопить, - пишається сином дід Михайло.
Судячи з чистоти двору, будинку, а також порядку на городі син не обмежується допомогою батькові. До того ж батько й син Коваленки дуже гостинні та відкриті. Все те небагате, що в них є (син наловив у Снові риби), Володимир прагне запропонувати гостю та розважає співом під гармошку.
- Я, як і батько, сам навчився грати на гармошці, - говорить про своє вміння Володимир. - Також, як і він, був бажаним гостем на весілля та різного роду свята: інколи навіть пальці опухали від гармошки. А що ви думали - три дні «шуруєш». Пив і горілочку, але вже 20 років не п’ю навіть шампанського. Сказав: не буду - і не п’ю.
І виявилося, що й без горілки може бути гарний настрій, і без неї можна збиратися зі знайомими, грати на гармошці та співати пісень.
Недарма минулого року колектив села Малий Дирчин зайняв перше місце на конкурсі самодіяльності серед навколишніх сіл. і це незважаючи на те, що, за словами Володимира, у їхніх конкурентів і гуртки самодіяльності є, і готувалися вони дуже довго. А Малий Дирчин виступив майже експромтом.

Кращий Дирчин
На сьогодні, у свої 87 років, Михайло Іванович Коваленко - найстарший чоловік на всі три села колишнього колгоспу (Лашуки, Великий та Малий Дирчин). Жінки старіші є, а ось чоловіків - немає. Володарем цього титулу він став минулого року, коли помер його 88-річний брат Василь. їхні батько з матір’ю, до речі, прожили 77 та 75 років відповідно.
- Не хочу жити в місті, - підкреслює дід Михайло. - А тут і повітря чисте, і річка, і риба, і гриби. Хоча мені зараз тільки одне лише погребеніє і треба.
Семен Сокира, "Чернігівщина" №36 (488) від 4 вересня 2014
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.