«Росіяни, пішли геть!»

Чимало мешканців Чернігівщини, особливо молодих, мріє про роботу в Європі. А ось Тетяна Ткач з села Лосева Слобода, що у Щорському районі, цього не бажала, і, незважаючи на пристойні умови праці та проживання, хотіла додому і частенько плакала. Тетяну в 1942 році вивезли на роботу в Німеччину.


Для своїх 89 років Тетяна Олексіївна дуже рухлива та балакуча. Вона не реагує на наполягання сина, котрий вимагає від матері не чіпати картоплю і дочекатись, поки він сам її викопає трактором. Тетяна Олексіївна вже частину городу вивільнила заступом, а картоплю потроху перенесла до двору. Каже, скільки сил вистачає (а це година-півтори надень), працює. Не може сидіти без діла, поки здоровиться, якщо робота не роблена.

Спілкуватися Тетяна Олексіївна може кількома мовами. Каже, якби співрозмовником був поляк чи німець, то без проблем говорила б із ним його рідною. Поліглотом пані Ткач стала не в навчальних аудиторіях шкіл чи університетів, а в безпосередньому спілкуванні з іноземцями упродовж 1942-44 років. Тоді, після приходу до села окупантів, її примусово вивезли на роботу до Німеччини.

Німецька дійсність

- Коли нас у поїзді везли, ми всі гуртом співали, - згадує Тетяна Олексіївна, яка на той момент була 17-річною дівчиною. - І не сумних пісень, а веселих. Не тому, що раділи, а тому, що думка була: мабуть, востаннє. Однак, коли під’їхали до Брест-Литовська, а у мене там жив брат, який був лейтенантом 333 стрілецького полку, я не витримала і заплакала: «Зустрічай, братику, сестричку, яку насильно женуть у Німеччину». І всі інші припинили співати і почали плакати.

Проте, як не дивно, німецька дійсність приводів до сліз не давала. Вона виявилася зовсім не такою, як її уявляли. Таня Ткач потрапила на роботу не на якийсь завод, а до німця Йосипа Г швіндпа (звісно, правильності прізвища не гарантуємо. - Ред.). Він разом з родиною проживав у містечку Грос-Егерсдорф - місці великої битви російської та прусської армій у квітні 1757 року.

- Мене викупали у лазні, дали чисту красиву одежу, - розповідає Тетяна Олексіївна про свій перший день у Грос-Егерсдорфі. - Щодо хазяїна, то він був великим красенем-чоловіком і тільки-но мене побачив, сказав: «Тобі треба побільше їсти, щоб була - о!», і змалював руками великі груди та сідниці.

Харчувалася Тетяна за одним столом з німцями: їла те ж, що й вони, і скільки хотілося. І не одноманітне, як вдома, меню. Про існування багатьох тих страв Таня й не знала.

Оселили українку спочатку в окремій будівлі, а дещо згодом вона стала жити в одному будинку з німцями. Працювати доводилося у полі, на виноградниках та доглядати дім: прибирати його, у дворі та навколо, а також допомагати на кухні й мити посуд. І не зі світанку до ночі. Прокидалась та лягала Тетяна у той же час, що й німці.

- Ніхто мене не бив і не мучив, - може нині вільно розповісти пані Ткач. - Щонеділі, після другої години по обіді, у мене був вихідний, і проводити його я могла на власний розсуд. Скажімо, мала знайому (вже не пам’ятаю, як і коли ми з нею познайомилися) - також нашу, яка жила за три кілометри від мене. Так я спокійно до неї ходила багато разів.

За Батьківщиною сумували разом

Інше знайомство допоміг завести херр Гшвіндл. Одного разу, коли Тетяна замітала двір, він підійшов до неї й запропонував подивитися у вікно сусідньої будівлі.

- «Тани, - саме так вони мене називали, - дивись, он там твоя подруга» і показує пальцем на викладене мозаїкою скло сусідньої хати, - переказує Тетяна Олексіївна. - До вікна було височенько, а тому він виніс табуретку, щоб мені було зручніше.

Не розуміючи, про яку подругу йдеться, Тетяна стала на табурет і побачила, що там така ж «заробітчанка», як і вона, прибирає кімнату. У той же день Тетяна познайомилася з Марфою і відтоді замітали вулицю вони тільки разом, а у вільний час постійно зустрічалися та спілкувалися.

- Переважно балакали про домівку, - каже Тетяна Олексіївна, -розповідали одна одній про свої села, хати, батьків тощо.

За Батьківщиною, згадує пані Ткач, сумувала постійно. Бо ніяке місце не може замінити рідного кутка. Тетяна часто плакала, гукала матусю. Говорила, що дуже її любить. Що й бузок для неї у городі посадила. Кожної неділі Таня писала матусі листи. Писала, що журиться, що скучає, що дуже додому хоче. Звісно, жоден лист до Лосевої Слободи так і не дійшов.

Лише одного разу за всі три роки перебування у Німеччині Тетяна зіткнулася з приниженням. Винен у тому місцевий поліцейський.

- Там була дуже гарна церква, чиста й розмальована, - згадує Тетяна Олексіївна. - Якось я вирішила зайти всередину подивитися. Та тільки-но ступила на поріг, як до мене підбіг поліцейський, відштовхнув убік та сказав: «Русіш, гевекі», тобто прогнав геть.

У рідну Лосеву Слободу Тетяна повернулася у 1944 році. Зустрічала її тільки матуся, бо батька у живих вже не було, а брат, що жив у Брест-Литовську, зник безвісті на війні. Жодних допитів чи проблем із суворими радянськими органами держбезпеки стосовно перебування на ворожій території Тетяна не мала.

Залицяльникові - дулю

Заміж Тетяна Олексіївна, за її словами, вийшла пізно. Прізвище при одруженні не міняла: її нареченим був Микола Йосипович Ткач.

- Він був молодший за мене на сім років, - каже Тетяна Олексіївна. - Прийде, стукає у вікно, щоб виходила. Я його не хотіла, дулі йому давала, щоб не ходив. А його це не зупиняло й не відштовхувало від мене.

У подружньому житті нажили Тетяна з Миколою трьох синів. Першого чоловік назвав Олександром, а іншим, за домовленістю, імена давала мати: середній став Миколою (і вір після цього, що пані Ткач чоловіка не любила), а менший - Михайлом. Нині тільки середній залишився у рідному селі й живе у власній хаті. Двоє інших мігрували у напрямку Щорса: старший живе у самому райцентрі, а менший - у селі Великий Щимель, «передмісті».

Тетяна Олексівна живе одна. У тій самій хаті, у вікна якої колись приходив стукати її покійний чоловік. Він помер 11 років тому.

Бабуся любить читати. Читає усе підряд, що у газетах пишуть. Для чого? Щоб знати про Україну. Тетяна Олексіївна, за її словами, не робить різниці між газетними статтями, що написані великими та дрібними літерами, бо усі може читати... без окулярів.

Щодо раціону довгожительки (за нинішніми мірками), то пані Ткач любить щавлевий борщ та тушковані макарони. Але найбільше - рибу, особливо щук. Каже, що хлопці возять селом свіженьку і, знаючи її вподобання, щоразу приїздять до неї. Щоб і бабусі догодити, і трішки підзаробити, продаючи по 20 гривень за кіло.



* * *

Тетяна Олексіївна Ткач - найстарша мешканка села Лосева Слобода. Є ще її однолітка Анна Ми-нівна Кисіль, однак їй 89 виповниться тільки у жовтні, а Тетяна Олексіївна відсвяткувала свій 89-й день народження ще на початку липня.

Серед чоловіків довгий час найстаршим у селі був Яків Терентійо-вич Щербина, 1922 року народження. Це останній з селян, хто брав участь у Другій світовій війні. Він помер кілька років тому у віці близько 90 років.

Лосева Слобода підпорядковується Ново-млинівській сільраді. На останніх президентських виборах цього року у селі налічувалось 125 виборців. Дістатися Лосевої Слободи можна тільки власним ходом, бо автобус вже давно відмінений.

У селі є ФАП та магазин підприємця з села Кучи-нівка. Школу кілька років тому закрили і півтора десятки юних слобожан (саме так називають мешканців Лосевої Слободи) здобувають освіту в навчальному закладі села Нові Млини.

Назву села пов’язують із прізвищем Лось, яке носив колишній місцевий багатій, а утворилося воно шляхом об’єднання кількох навколишніх хуторів, як ось Кабацковщина, Роговий, Лавочніковий тощо.

Сьогодні найпо-пулярнішими прізвищами у Лосевій Слободі є Довбиш, Воробей та Щербина.

Перший колгосп, утворений у селі Лосева Слобода, носив назву «П’ятирічка за чотири роки» і коротко позначався на письмі «5-4».



Ігор Стах, "Чернігівщина" №36 (488) від 4 вересня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.