«Коли вже татко на танку приїде?..»

Настусі Янок у жовтні виповниться чотири рочки. Вона ніяк не дочекається свого дня народження, бо татко обіцяв приїхати до неї на великому танку.


- Я залізу з моїм собакою Бетманом на ту масіну, і покатає нас тато по всій Ялославці, - мріє дівчинка. - Мозє, й Алінку з собою заберем, а Владік і Янка взє здолові, будуть бігти зя нами...

Мама Наташа й собі замріялась, але не про танк, а про приїзд коханого чоловіка Віталія. Поки був у Гончарівському, то кілька разів приїжджав побачитись, а тепер стоїть десь на блок-посту в Сумській області, біля кордону з Росією - звідти давно вже не відпускають додому. А Настя ходить по дворелике господарство. Доця намагається мамі допомагати: то бур’янцю для корови нарве, то курям зерна кине. А недавно так важко зітхнула по-дорослому і видала: «Без татка й полаться не хочеться». В останній приїзд він довго катав її селом на скутері, а потім вдвох пішли на косовицю. Подавала йому гвіздки, коли лагодив загорожу для свиней... Цілий день від нього - ні на крок. Тепер дуже скучає...

Віталій Янок - з багатодітної родини, восьмеро їх у матері Галини Григорівни і батька Петра Івановича. У березні йому і ще двом братам - Юрію і Миколі - принесли повістки про призов. Найстарший Юрій живе з дружиною і трьома дітками в Києві, де й працює, однак на військовому обліку стоїть у Бобровицькому військкоматі - як і Віталій та Микола, що з рідної Ярославки не виїжджали. Тож разом і до війська подалися.

- Казали, що забирають їх на 10 днів для якихось навчань, - сумує Галина Григорівна. - Потім виявилось, що затримаються там на 45 днів, а тепер уже й не знаю, коли закінчаться ті їхні «навчання». По телевізору показують, як наші солдати «навчаються» в Донецьку. Слава Богу, моїх синів туди ще не посилали. Це вони так кажуть, мовляв, охороняють блок-пости в Чернігівській області. Але Віталика з місяць тому перемістили ближче до «гарячої» точки. Та й хіба вони всю правду скажуть?.. Одна радість - старшенького Юрія повернули додому.

Це стало можливим після того, як в кінці травня були прийняті зміни до мобілізаційного законодавства, і батька трьох дітей Юрія Янка звільнили від додаткової служби у війську. Зраділа мати Галина Григорівна, не міг стримати сльози радості батько Петро Іванович - інвалід першої групи. Два роки тому він втратив одну ногу, переніс два серцеві напади, довелося наново вчитися говорити. Тепер за ним більше доглядає сестра Ольга Іванівна Пасічник. Біля Галини Григорівни є ще неповнолітні діти.

А як зраділи поверненню Юрія додому його дружина і троє діток - Яна (13 років), Владік (11) і дворічна Алінка! їм жити в Києві без батькової допомоги, без його зарплати - ну ніяк! І на допомогу з села не дуже розженешся - у Янків величезна родина, і не всі ще працюють. Та дітей Юрія на літо забирають, і зараз у Ярославці старшенька Яна і найменшенька Апінка, з якою любить бавитись тітка Оля, яка більше схожа на сестру. Таке сімейне різноманіття у Янків. Нині головним годувальником тут, у Ярославці, є Сергій, син Галини Григорівни і Петра Івановича, котрий працює в лісництві. Планує навіть побудувати великий сарай, щоб худоби більше завести. Його до війська поки що не забирають.

Останнім часом в Україні дуже популярними темами стали людський героїзм і патріотизм. І це цілком закономірно для країни, яка воює. Проте за кадром, і навіть поза належною увагою залишаються ось такі прості українські родини. Здавалося б, нічого героїчного тут не проглядається. Але це - на перший погляд. А якщо замислитися?..

У перші дні першої мобілізації в армію йдуть без якоїсь «відмазки» три сини багатодітної родини, батько якої - інвалід першої групи, практично лежачий. У одного з синів - троє неповнолітніх дітей, в іншого - 4-річна донечка і домогосподарка-дружина.

Щоб зводити якось кінці з кінцями, молода жінка звалила на свої плечі величезне домашнє господарство: майже гектар городу, корова, свині, кури, качки, інша дрібнота. З Віктором затіяли ремонт хати, але тепер зупинили.

З армії від чоловіка надійшло кілька разів по 2800 гривень, за липень ще нічого не одержала. Жива копійка - від продажу молока, але воно потрібне і їй з маленькою донечкою.

Дійсно, нічого яскраво героїчного, але чи зможе ось так хоч один «зірковий» герой, крикливий «захисник» Вітчизни? І без ніяких нарікань на важке життя, на байдуже ставлення держави?

Чотирирічна Настуся мріє не бозна про що, а щоб татко був поруч: і мамі допомагав, і її на скутері катав. їй би й на танку проїхати, але всього один раз, щоб всі побачили, який сильний і героїчний у неї батько. А тоді нехай їде собі та страшна машина, що розлучає їх.

Чи думав хто з рік тому, що діти України виряджатимуть своїх батьків, по суті, на війну? А дехто з них вже й сиротами стали, а їхні молоді мамки - солдатськими вдовами.

У мирній державі оголошена чергова часткова мобілізація. Скільки горя вона може принести ось таким Настусям - цвіту суспільства? Хто відповість за їхнє загублене дитинство, а, може, й життя?


Григорій Войток, "Чернігівщина" №31 (483) від 31 липня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.