Патріотизм - у павутинні

Улюблена справа неначе омолоджує.

Народний майстер України, різьбяр по дереву Анатолій Семенцов із Сосниці у свої 65 виглядає років на 15 молодше. Він на власному досвіді довів: якщо все життя займатися улюбленою справою, то навіть у сумному пенсійному віці можна бути енергійним та натхненним і відчувати себе юнаком.


Майстер «ножа й сокири» Анатолій Семенцов народився на хуторі, загубленому серед лісів Коропського району в голодні часи другої половини сорокових. Тоді його мати рахувала кожну картоплинку до врожаю. А замість молока, якого не було через неможливість завести корову, давала дітям бурякову воду із розтертою крейдою.

- Ось тому, коли я бачу товкачку, - каже майстер, - нехай стару, пошкрябану, я уявляю, як її тримає мати. Відчуваю той її біль, коли вона не має чого дітям стовкти. За тією товкачкою я бачу не просто кусок деревини, а нелегку материнську долю.

Такі переживання та уявлення, за словами пана Анатолія, дуже важливі у його роботі під час виготовлення будь-якої речі. Головне у роботі майстра, - вважає він, - це енергетика. Та, яка передається від майстра до виробу. Без енергетики вона ніщо - мертва деревина.

Замість іграшок - ліс

Дитинство майстра минуло серед мальовничої природи, у лісових гущавинах та на березі Десни. Там, де жили наші пращури щонайменше двадцять тисяч літ тому.

- Нічого, окрім природи, у нас не було, - згадує майстер. - Ані телевізора, ні світла, ні іграшок. Ми були напівдикі, весь час проводили у лісі, виховувалися самі. Так, як і наші предки тисячі літ тому.

Саме із лісовим дитинством майстер пов’язує свою любов до Київської Русі, трипілля, язичництва. Відсутність іграшок спонукала виробляти щось з підручних предметів. Так, саморобні солдатики Семенцова стали користуватися попитом у школі: він їх обмінював чи то на насіння, чи то на цукерку.

Згодом дитяча забавка переросла у захоплення: Анатолій почав весь вільний час витрачати на різьбу по дереву. Спочатку це були іграшки, а потім щось серйозніше, як ось картини на мотиви українських казок та пісень.

Після закінчення школи Толя вирішив поступити до Косів-ського училища прикладного та декоративного мистецтва, що на івано-Франківщині. До вступних іспитів абітурієнти допускалися тільки після вивчення приймальною комісією їхніх робіт.

- Роботи в мене були непогані, - згадує різьбяр. - Але освітня підготовка слабка. Незважаючи на це та, в першу чергу, конкурс 20 чоловік на місце, якимось дивом я все ж таки вступив.

Як з’ясувалося пізніше, роботи Семенцова настільки вразили директрису училища, що вона попросила приймальну комісію будь-яким чином «протягти» хлопця. В училищі, як і в школі, Анатолій займався «бартером».

- Однокурсники виконували за мене багато загальноосвітніх робіт, - відверто говорить майстер. - Наприклад, писали реферати про Володимира Ілліча. А я за те віддячував їм роботою за профільними дисциплінами. Одного разу майже всій групі ліпив черепи - штук п’ятнадцять зрештою набралося. Ночами не спав і ліпив.

Робив і язичницьких богів, і_ДАІшника

Після здобуття освіти Семенцов працював у багатьох місцях. Був методистом з народознавства у Коропі, виготовляв сувеніри у Сосницькому лісгоспі, завідував хохломським розписом на посаді начальна цеху в Ічнянському районі... І весь вільний час, як і в дитинстві, присвячував захопленню: різав, ліпив, вирубував.

Незалежні часи принесли з собою безробіття і культурний занепад держави. Відтоді робота Анатолію перепадала виключно завдяки персональній зацікавленості мистецтвом когось із чиновників чи багатіїв. Зокрема, принесло майстру копійчину знайомство з директором Луганського художнього музею. Жінка захопилася його роботами і кілька разів приїздила у Сосницю закупляти предмети творчості для музею. Працював майстер і в Криму -виготовляв скульптури. Зокрема, для деяких замовників, виготовляв образи язичницьких богів.

- Важко працювати з творчістю багатіїв, - говорить Анатолій Семенцов. - Нічого не розуміючи в історії та геральдиці, вони самі вимальовують якісь герби, інколи ліплячи поруч несумісні предмети, і вимагають виготовити один-в-один.

Серед кумедних випадків майстер згадує, як один ДАІшник замовив у нього дерев’яну скульптуру - кума, також ДАІшника. У повний зріст. Звичайно ж, у формі і з жезлом, а також з хаба-рем, який стирчить з кишені.

Багато де і виставляв пан Семенцов свої роботи. Так, виставка його язичницьких богів відбулась у Катерининській церкві в Чернігові. Непорозумінь із духовенством не було, оскільки у той час «Катеринка» була музеєм.

Втім, у житті часом траплялися зіткнення між майстром і слугами Божими у рясах. Адже останнім аж ніяк не до вподоби язичницька частина його творчості, оскільки релігійного життя на Русі, за їх розумінням, до прийняття християнства не було.

Останніми роками пан Семенцов із виставками «зав’язав». Бо зіткнувся, за його словами, із лукавством та обманом, а тому вирішив більш не шукати собі зайвого клопоту.

- У відділі культури такий низький рівень, що спілкуватися не хочеться, - каже майстер, роботи якого передають культурне та духовне життя нашої держави від язичницьких до козацьких часів. Зокрема, його Давньоруська фортеця у Свердповці Коропського району не мала рівних собі навіть у Києві.

Майстрові потрібна свобода

Пан Анатолій вважає, що творча людина повинна бути вільною. Саме відчуття свободи дозволяє по-філософськи підійти до природи, побачити в її схожих творіннях щось своє і висловити це в роботі. З цієї причини майстру довелося покинути національну спілку майстрів народного мистецтва України, членом якої він був багато років. За словами майстра, спілка перетворилася на «лохотрон», а майстри - на конвеєр з виготовлення сувенірів.

- Україна, маючи глибинне коріння, духовність, руйнує й забуває своє минуле, - обурюється Анатолій Семенцов. - Нині хто платить гроші, той і замовляє «музичку». Без урахування її звучання та відповідності національній історії.

Сьогодні майстру 65 років, але почувається він краще, ніжу 18.

- Коли мені було 18, я думав, який я вже старий. А зараз мені 65 і я думаю - нормально, - співставив Анатолій.

Наразі він вирізає велетенського гриба, якого замовила йому одна приватна особа. Ця робота особливого задоволення майстру не приносить. Але ж і потрібна, щоб підзаробити трохи грошей для благополучного існування родини. Щоб його не зачіпали й не відволікали від найулюбленішого - творчості на мотиви нашої історії та фольклору. Творчості, яка здатна принести чималу користь українській державі та становленню національної свідомості у її громадян, а пилиться у шухлядах та на полицях майстерні через відсутність такої свідомості у високого керівництва.




Ігор Стах, "Чернігівщина" №23 (475) від 5 червня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.