Інженер авіації, люблячий чоловік і батько

Майору Миколі Башурову далеко за 80. Він прожив яскраве життя. Професійному військовому с що пригадати і розповісти.


Лідія та Микола Башурови

Юність, обпалена війною

- Миколо Івановичу, які асоціації у Вас викликає 9 Травня?
- Це невимовна радість від зустрічі з батьком Іваном Гавриловичем, який від перших днів і до переможного пострілу воював артилеристом, пройшов вогненними шляхами жахливого, смертельного герцю.
Для мене воєнні роки - це вкрадене дитинство, час тяжкої праці. У селі (Бачкар, Томська обл. - Авт.) залишилися лише старики, жінки і діти. Я був скотарем, косарем, підпаском, скиртувальником, а головне - годувальником сім'ї. Адже мати Марфа Леонтіївна працювала сторожем і до того ж часто хворіла. А дідусь, до речі, переселенець із України, уже був похилого віку.
Пам'ятаю, як бригада сільських підлітків супроводжувала стадо корів і телят із Томської області аж до Сталінграда. Для виснажених, змучених жителів міста це був справжній порятунок. А для мене, дев'ятикласника, радість вдячних містян, а згодом і урядова нагорода - медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр».

- Мабуть, через усе це Ви й вирішили стати військовим?
- Так, надихнув приклад батька-переможця і відчуття, що за твоєю спиною могутня держава і потужна армія. Після закінчення Іркутського військового авіаційно-технічного училища понад чверть століття служив на Далекому Сході, у Німеччині, Грузії, В'єтнамі, Судані. Особливо небезпечними були неоголошена війна зі США у в'єтнамському небі та африканські «розбірки». Чимало бойових побратимів заплатили життям за політичні амбіції агресорів, я ж повернувся додому надзвичайно схудлим і вкрай втомленим.

- І тут відчути радість життя допомогла сім'я - любляча дружина Лідія, діти. А як мережився для вас рушничок щастя?
- У службових справах мене в 1952 році направили до Саратова. Під час одного з вечорів відпочинку я познайомився з симпатичною дівчиною Лідою. Потанцювали, поспілкувалися, обмінялися адресами, адже невдовзі я мав летіти до Німецької демократичної республіки, де випробовували наші надсучасні літаки.
Так минуло три роки. У цей час Ліда за сприяння комсомолу отримала направлення на роботу до Німеччини, де ми знову зустрілися в клубі офіцерів і вперше поцілувалися, а у квітні 1955-го в радянському консульстві у Лейпцигу зареєстрували шлюб. Фати і білої сукні не було, а весілля вирувало в їдальні аеродрому, де вся ескадрилья скандувала нам «Гірко!». Командування надало нам кімнату. Згодом народилися донька Світлана і син Вадим. Жили ми у військовому містечку скромно, невибагливо, не маючи особливих стосунків із німцями.
А ось коли я продовжив службу в Грузії - це стало одним із найприємніших періодів життя родини. Люди там надзвичайно гостинні, чуйні, добрі. Нас постійно запрошували в гості, і ми теж із задоволенням приймали вдома місцевих жителів. Ця дружба була справжньою, щирою. На роботі серед моїх колег були представники 16-ти національностей, але жодних проблем не виникало, ми завжди могли порозумітися, знайти спільну мову і розраховувати на допомогу.



Військова династія

- А як сталося, що ви переїхали до Чернігова?
- Коли вийшов у відставку, постало питання, де розпочати цивільне життя. На допомогу прийшли родичі дружини, які порадили приїхати на Придесення. Воно дійсно чарівне і неповторне. Відпрацювавши 16 років на «Хімволокні», пішов на відпочинок. І тепер пишаюся, що в мене ціла військова династія. Син був десантником, потім служив на атомних підводних човнах, став капітаном третього рангу. Донька і онук Антон працювали у силових структурах. Навіть дружина Лідія перед пенсією працювала в міліції.

Не старіють душею ветерани

- Ваша дружина наголошувала, що Ви ніколи не сварилися, не вживали лихого чи нецензурного слова навіть у стосунках із підлеглими. Звідки така «некомандирська» етика?
- Це від батька з матір'ю. Вони дожили до 90 років, і я ніколи не чув від них лайки, хоча освіта у них була початкова. Така поведінка стала нормою мого життя.

- Безперечно, таке кредо допомагало долати сімейні негаразди, допомагає і тепер, на порозі 60-го ювілею вірного подружнього життя.
- Дійсно так (сміється)І А ще мене тішить, що ми і нині зберігаємо ніжність почуттів. Інколи навіть цілуємось.

- Що б побажали читачам «Деснянки»?
- Головне - поважати і цінувати одне одного, надихати на радісну працю.


Родина Башурових, 1987 р.

Сергій Гайдук, спеціальний кореспондент «Деснянка» №19 (495)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.