Віктор Кичай: "Радіацію не можна а ні побачити, ні відчути на дотик"

Дні самопожертви, дні страху, які вразили весь світ. Вибух четвертого реакторного блоку 26 квітня 1986 року вважається найважчою техногенною катастрофою у світовій історії. Минуло 28 років відтоді, як «мирний» атом завдав непоправної шкоди здоров’ю людей. І не тільки в Україні. Проте саме ми проживаємо неподалік епіцентру атомної катастрофи - Чорнобильської АЕС.


Пам’ятаємо і шануємо героїв-пожежників, перших ліквідаторів непоправних наслідків, тих, хто віддав себе до останнього подиху, до останньої краплі поту на порятунок Європи. Але мало знаємо про тих, чиє життя розділилося на «до» і «після» Чорнобиля - тих, хто першим вступив у чорнобильський пил для подолання наслідків страшного лиха, а нині дорого платить за перебування у зоні відчуження.

Віктор Михайлович Кичай у минулому -ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а сьогодні - голова Ічнянської районної спілки «Чорнобиль». Він поділився спогадами про «чорний» 1986 рік.

За два дні мали повернутиса

Віктор Кичай про Чорнобиль знає не з чуток. Життя цього стриманого, впевненого, доброго та сильного душею чоловіка перетнула глибока борозна ядерної епохи. Якраз на Пасху, 4 травня 1986 року, він отримав повістку про негайну мобілізацію. В той же день Віктора відправили до міста Прилуки.

«Наш окремий пожежний батальйон був створений в Прилуках за один день, - пригадує пан Віктор. - До нього увійшло 380 чоловік. Це були держслужбовці, пожежники та водії. Ніякої інформації про те, що сталося, й навіть про те, чим нам доведеться займатися в Чорнобилі, ми практично не мали».

Пригадує, їм тоді повідомили, що їхати доведеться лише на декілька днів.

«Нам надали пожежну техніку і обмундирування, - продовжує Віктор Михайлович. -І вже 9 травня ми приступили до роботи. Наш батальйон дислокувався в селі Ораному. Це точка, де проходила межа 30-кілометрової «зони відчуження». Вздовж усього периметра цієї зони, яку нам довелося обробляти, були тисячі людей та техніка.

Нічого особливого у цьому не було. Хоча й здавалося дещо незвичним, але аж ніяк не лякало. Ми були молодими й енергійними. А ні страху, ні небажання їхати не виникало. Ми не відчували небезпеки і не падали духом. Безперечно, мінімум інформації про аварію на атомній електростанції все ж таки просочувався, як чутки та здогади. Проте, вирушаючи виконувати свій обов’язок з колегами у складі окремого пожежного Прилуцького батальйону, достеменно знав, куди саме прямую».

«Дозовані» рентгени

Пожежникам довелося виконувати небезпечну і складну роботу. Здійснювалася дезактивація площі під майбутню закладку фундаменту «саркофага» та прилеглої території. Аби зменшити випромінювання, наносили плівку спеціальної суміші на покрівлю та стіни третього і четвертого енергоблоків.


Це було особливо небезпечним завданням. Роботи виконувалися на значній висоті, де практично неможливо було заміряти рівні опромінення. Проте відомо: в деяких місцях вони сягали сотень рентген. В умовах травневої спеки пожежники також часто виїжджали на гасіння пожеж у лісах та селах на забрудненій радіацією території.

«Наші пожежні машини заправлялися спеціальним киплячим розчином - латексом, - пригадує Віктор Михайлович. - Заправка була в Чорнобилі, а потім ми їхали безпосередньо на четвертий енергоблок. Всього за день робили 5-6 ходок.

Вже після другої ходки на дах понівеченого реактору важко було триматися на ногах. Однак відпочивати не було часу. Наливши заново розчин, їхали до реактора, знову піднімалися на дах і працювали. Радіацію ж не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом її не помітиш. За десяток днів наш батальйон був «ви-працюваний» повністю, тобто більшість людей отримала максимально дозволені дози опромінення - 25 рентгенів (тобто «бер» - біологічний еквівалент рентгена. - Авт.). Я отримав 27,5 рентген.

Нас тоді списували, відправляли до Києва в лікарню. А на наше місце приходили інші люди. В лікарні, перш ніж контактувати з медперсоналом, нам доводилося пройти очистку від радіації. Зокрема, всіх обстригали «під нуль», бо у волоссі було дуже багато радіації. Потім проходили довгий курс реабілітації.

Сьогодні з усіх тих, хто працював на станції, в живих залишилося не так багато людей. Усі інші померли від наслідків випромінювання».

Квіти для душі

Зараз у пана Віктора чудова родина: дружина Віра, донька Вікторія та два онуки: 5-річний Григорій та 2-річний Вова. Чоловік любить своїх рідних і пишається ними.

«Хотіли з дружиною ще одну дитину, але після опромінення в Чорнобилі лікарі не радили більше народжувати», - говорить пан Віктор.

Є у Віктора Михайловича і хобі для душі. Він вирощує квіти. Особливо любить тюльпани та іриси.

«Квітами почала займатися дружина, а потім це захопило й мене, - говорить пан Віктор. - Тепер на нашому подвір’ї - багацько різних квітів. Кожного року купую нові сорти.

А ще є в мене таке хобі - грати в лотерею. Звісно, виграю не завжди. Та коли пощастить, то на виграні кошти купую насіння квітів. Найбільше мені подобаються іриси - це просто неймовірної краси рослина. Різнокольорові та й квітнуть довго». ? * *

Вибух на ЧАЕС не пройшов безслідно для всього людства. Дослідники стверджують, що радіоактивне забруднення внаслідок аварії енергоблоку ЧАЕС перевищило в сотню разів забруднення від атомних бомб, скинутих на японські міста Хіросіма і Нагасакі. Та наслідки могли стати ще масштабнішими, якби не ті, хто відчайдушно боронив нас від впливу шкідливої радіації.

Спливатимуть роки, але в пам’яті кожного українця назавжди залишаться рубцем спогади про Чорнобильський апокаліпсис, і ми ще не раз будемо повертатися до подій весни 1986 року. Адже для когось вона стала останньою, для когось перекреслила всі сподівання на щасливе і безхмарне майбуття, для когось навіки зруйнувала мрії.

Та, незважаючи ні на що, Віктор Михайлович вірить: життя переможе. Адже навіть чорнобильська земля повертається до життя всупереч похмурим пророцтвам. І колись, за 200-300 років, зона відчуження стане придатною для життя прийдешніх поколінь. Які, можливо, навчаться жити без атома.


* * *

Вважалося, що людина повинна евакуюватися з небезпечної зони, отримавши за ЗО днів 25 бер (біологічний еквівалент рентгена). Лише через роки виявилося, що «норма» в 25 бер - це межа допустимого опромінення за рік, а не за місяць.

* * *

Для знезараження території 30-кілометрової зони широко використовувався метод, запропонований вченими Кольського відділення АН СРСР. Піщаний ґрунт покривався тонким шаром водного розчину латексу, здатним пропускати крізь себе вологу й повітря. У розчин додавали насіння трав або інших рослин. Створений таким чином подвійний захисний «килим» запобігав вітровому перенесенню пилу. Використовувалися й інші методи закріплення поверхонь ґрунтів, які порошаться.

Марія Савіна, "Чернігівщина" №18 (470) від 1 травня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.