Минуло 28 років, а мати вірить – її син-афганець живий
Мотрона Міщенко
Нині вона при здоровому глузді і нормальній пам'яті. Тільки слаба дуже. Ледь по хаті ходить.
Дочок таких мало буває, як мій синок Вітя
74-річна Мотрона Іванівна, опершись на ціпок, згадує:
— Дітей я народила і виростила трьох. Сашу, Валю і Вітю. Останній ріс на заздрість людям. Хоч і хлопець, та не соромився і сапку взяти на городі, мені допомогти. І корову доїв. Я не загадувала, сам старався, де міг, мене підтримував. Було, шоколадки купить, сестрі дасть одну, другу — мені. Я свою приховаю, а тоді Валі даю, а він: «Мамо, я для вас купив, хоч попробуйте». З електрички ходив мене зустрічати. Я у їдальні в Ніжині працювала. Дочок таких мало буває, як мій синок Вітя. Серцем відчувала, що колись моя радість за нього скінчиться. Він вивчився в училищі, працював на Київському судноремонтному заводі. Як отримав першу зарплату, привіз, розклав на лежанці отут, — ляпає долонею жінка,— «Мамочко, заберіть гроші, все, що хочете собі, купіть». Наступні вже витрачав на себе. І дівчина із села Шлях Ілліча в нього хороша була, Таня Коровай. Навесні 1984-го сина забрали в армію, у Кіровоградську повітрянодесантну бригаду. Я їздила на присягу. Потім батько, Валя і Сашко Вітю провідували. Я іще хотіла з'їздити, а він написав: «Не їдьте, бо можете мене там уже і не застати. Ще до присяги вистроїли нас, спитали: «Хто хоче добровільно в Афганістан?». Зі строю вийшло десять хлопців, їх кудись забрали. Більше ми їх не бачили. А нас підучили кілька місяців і вже не питали, чи хочемо. Усіх 250 чоловік, що призивалися зі мною, відправляють на Афганістан». Ще як в армію забирали, я йому і молитву, і хрестик дала. Коли написав, що відправляють, молилася за сина. Листи він надсилав кожного тижня. Було і по два. Коротенькі: «Мамо, я жив, здоров, не переживайте за мною. Бережіть себе». Пробув він у Афганістані цілий рік. Я вірила, що побачу сина живим. Був серпень 1985-го. Я у їдальні у Ніжині на роботі, ніяких передчуттів. Коли це чоловік заскакує, білий, як стіна: «Мотю, собирайся додому, вже досі Вітю привезли». Я в крик, у плач. Приїхали в Сулак, ноги підкошуються. Сіла на лавочці під двором. Чекаю на гроб, аж тут поштарка лист дає від Віті: «Мамочко, я жив, здоров». Світ поплив перед очима. Привезли труну.
— Мотроно Іванівно, цинкову, з віконечком?
— Ні. Дерев'яну, забиту наглухо. Поставили у дворі під івою. Там він ніч і переночував. Сам похорон погано пам'ятаю. Тоді мені жить не хотілося.
Через тиждень після похорону прийшов лист від його побратимів, ось, почитайте, — жінка подає кілька аркушів з блокноту.
Цей чи не усе село прочитало. Сам аркуш потерся, та ми скопіювали. В тому листі подяка батькам за героїчного сина. Розповідається, що він був старшим розвідником, гранатометником. Знищив шість душманських караванів зі зброєю і наркотиками, які йшли з Пакистану. За це був нагороджений медаллю «За відвагу». А також про його останній бій, де їх групку притиснули душмани, і Віктор викликав вогонь на себе, щоб дати можливість групі врятуватися: «...Вражеская пуля оборвала жизнь. Он, даже падая, продолжал вести огонь. Вашим сыном и нашим другом должны и будут гордиться все!!!» За цей бій Віктор Міщенко був посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Під листом підписалися Мережко Ігор, Красюков Віктор, Саєнко Іван, Хілько Сергій, Іван і Віктор Бартеньєви, Коваль Олександр, Волох Володимир, Шмалько Олександр, Махмонов Кужахмед (усі своїм почерком). Лист написав командир взводу, старший лейтенант Ігор Ситников.
«Но дороги додому йому немає»
— Минуло трохи часу. А мені в голові крутиться: син живий. Нам тисячу карбованців дали на поховання. Я ті гроші на книжку поклала. Сподівалася, Вітя вернеться, — продовжує Матрона Іванівна. — Жениться, от і згодяться. Пропали ті гроші. Куди я тільки не зверталася, ніхто не вернув. Я ж серцем відчувала: син мій живий. Поїхала до ворожок, однієї, другої, третьої. Усі кажуть, що живий. Третя, ніжинська, вже сліпувата була. Розкинула карти, сказала:
«Ну, що, жіночко, в гроб чужого мужика положили. Обманули. Ваш син в казенному домі, у великій тяжбі. Но дороги додому йому немає».
— Ви питали чи вернеться Віктор?
— Аякже. Сказала — ні. Вигоріло мені усе в серці. Минуло кілька років. Сиджу на лежанці. Заходить з райвійськкомату чоловік, він на похороні був: «Ваш син живий. Треба тільки почекати»: Я чекала, чекала, поїхала у військкомат. Скільки ждати? Союз розпався. Я пішла до судексперта, щоб відкрили могилу. Голосила, просила. Мене звідти вигнали. Я у військкомат. Там уже кажуть, в могилі ваш син. Вмовляли мене, переконували. (Люди розповідають, що згорьована жінка так плакала і кричала, що її ледь не відправили до психлікарні. — Авт.). Було це 1992 року. Тоді ми вирішили відкрити труну самі. Пішли сім'єю. Підняли плиту. Дістали гроб. Відкрили, а там ще один усередині, металевий, як ночви. Відкрили. У лобі була дірка від кулі. На одній руці кисті не було. І видалося, що ніг нижче колін немає. Мій Вітя світленький був. Волоссячко на кінчиках ледь закручувалося. А цей чорний, як галка, і завиванці на голові, як у негра. Закопали. Через кілька день сниться мені сон. Наче у тому гробу стоїть солдат на милицях. Ніг немає нижче колін, і каже: «Дайте моїй матері вісточку, я із Запоріжжя». Був і інший сон.
Сниться син. Я й кажу: «Синок, я знаю, ти живий. Де ти?» — питаю. — І тут картинка. Портрети, між ними — синів. До нього підбігає хлоп'я років десяти, так схоже на Віктора. Горе та й годі. Це уже в мене були б і його внуки, а може, і правнуки.
Колись я ходила на могилу. Та вже давним-давно не була. Не подужаю.
— Мотроно Іванівно, ви впевнені, що син живий? А як же допомога матері афганця?
— Доплачують 100 гривень. І афганці зрідка заїжджають. Було, газ проводили, як почали чіплятися працівники, і те не так, і те не положено. Як поскаржилася афганцям, відразу все вирішилося.
Уже і другого сина я поховала, і чоловіка, і зятя. Стільки перенесла, переплакала. І тепер плачу. (Розмовляли 20 лютого, коли снайпери на Майдані вбивали людей. — Авт.). Уже об'явили, що 23 убито. І солдатиків, яким, як і моєму Віті, 20 років. Питається, навіщо їх на смерть посилали? Якби Батьківщину захищати від зовнішніх загарбників — одне діло, ворог наступає. А тут за жирного Янукови-ча і багатіїв. Ні за що вбивали солдат і в Афганістані. Так і на Майдані. Використали у своїх цілях, і ніхто за це не відповість? Як тоді, так і тепер.
Вірю в Бога. Одна надія на нього, що, як прийде час, попаду на той світ. Та колись зустрінуся з сином і дізнаюся всю правду. А поки що він для мене живий, хто б що не казав.
Віктор Міщенко в армії
«Ми самі його тіло вантажили на вертушку»
— Таке вже воно, материнське серце, що не хоче вірити в смерть сина, — каже 54-річна Лідія Сірик, соцпрацівник і церковний староста села Сулак. — Але...
— Ми живемо навпроти кладовища. Ще мама моя була жива, коли Міщенки прийшли відкривати могилу. Мама моя була проти, щоб тривожили мертвого. Та тітка Мотя була налаштована рішуче. Вони навіть гвоздодьор у нас взяли. Я була, коли відкрили гроб. На небіжчика був одітий кітель, як новенький. Незважаючи на те, що стільки років, а він не зотлів. Та як тільки на нього потрапило денне світло, на очах почав псуватися. Штанів не було. Нижче пояса був накритий мішковиною. Без взуття. До колін плоть згнила, а вище було чорне м'ясо. Кишки збереглися. Минуло сім років, а вони не струхли в животі, бовталися. Коли діставали останки, вода потекла, не знаю, звідки вона взялася. Лице згнило. Та в черепі на лобі справді був отвір від кулі. І волосся світле залишилося. Я ж з Вітею виросла, яким він був, знаю. І вихор на голові його впізнала. Потім Міщенки принесли нове покривало, замотали останки і закопали. Я чула, сестра казала: «Це наш Вітя».
До речі, минув майже рік, як Віктора поховали. У Сулак приїздили хлопці, що з ним служили. Провідати могилу. Вони встали з поїзда в Червоних Партизанах і ходили по хатах, питали, де Сулак. Зайшли до мого однокласника Андрія Давиденка. Він привів їх на кладовище. Вони до нас у двір заходили, попросили склянки пом'янути. І тоді мама їх спитала: «Хлопці, скажіть, будь ласка, це правда, що це він? Бо Мотя всім розказує, що це не Вітю поховали». Вони відповіли: «Ми самі його тіло вантажили на вертушку».
Та, мабуть, матері легше жити з вірою в те, що син не загинув. Я призначена до неї соцпрацівником. Немає того дня, тієї хвилини, щоб свого Вітю не згадувала. Такої фанатичної материнської любові я не зустрічала ніколи, — каже Лідія Олексіївна.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №10 (1452)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.