Територія любові, або Він, вона і Ярослав Павлович
Дружна сім'я Пирогів: тато, мама і Ярослав Павлович
Павло та Олена Пироги із села Миколаївки Борзнянського району у шлюбі сьомий рік. їхньому синочку Ясику п'ять. Взаєморозуміння і любов єднає цих молодих і красивих людей.
Вийти заміж за директора
Олена родом з Комарівки того ж Борзнянського району. Там живуть її мама, тато і двоє старших братів. Школу дівчина закінчила з золотою медаллю. Добре вчилася й в університеті, де здобула фах учителя української мови та літератури, практичного психолога ще й зарубіжної літератури. Дуже хотіла потрапити на роботу в місто. Розподіл же пропонував місця тільки в сільських школах. Довідка про хворобу батька Олександра Івановича, інваліда другої групи, дозволила одержати вільний диплом. Пошук по Інтернету місця в міських школах результату не дав. Там хотіли вчителя зі стажем. Таким, як Олена, відмовляли.
А вже серпень. Треба працювати. А де?
Добрі мамині знайомі обіцяли роботу навіть у райдержадміністрації. Та й для неї потрібен був хоча б невеликий трудовий стаж. Виявилось, що вже два роки немає вчителя української мови та літератури в Миколаївській середній школі.
— Я саме вибирала на городі огірки, — каже Олена, — а тут мама: «Дочко, тобі випадає Миколаївка». Я в сльози. «Не хочу! — плачу. — Хочу в місто!» «Там директор і його брат, учитель фізкультури, не одружені», — веде мама далі. «Ну й що? — серджусь я. — Потрібні вони мені!» Але виходу нема. Іншого місця ніхто не пропонує. «Ну, — кажу мамі, — ти це затіяла, то й дзвони, розпитуй, що там за робота. І взагалі — де та Миколаївка? Далеко від Комарівки? А де ж я жить буду?»
Мама заходилася телефонувати. Директора на місці не виявилося. Подзвонила додому. І там його не було, був десь у від'їзді. Його ж мама Людмила Павлівна, вчителька початкових класів, дуже приязно поговорила з моєю, розповіла, яка хороша в Миколаївці школа, прекрасний педагогічний колектив. Є й дім для вчителів. Отож буде мені тут добре. А що я молода, то це ж прекрасно. Ось у неї сини — хороші хлопці, досі не одружені.
Отак наші мами, Людмила Павлівна та Оксана Едуардівна, не підозрюючи, що незабаром стануть свахами, порозумілися. Домовилися, що 19 серпня ми приїдемо в Миколаївку.
Уранці ми вже були на місці. У школі ще нікого не було. І тут під'їздить «Ланос», а з нього виходить високий симпатичний чоловік в окулярах. Одягнутий ніяк не по-директорськи — у чорній футболці і світлих джинсах. І я, що досі спонукала маму вирішувати мої справи, вискакую з авто і до нього:
— Оце я, Олена Федірко.
— Ну, будемо знайомитись, — усміхнувся чоловік. — Я Павло Миколайович Пирог, директор школи. Ходімо до мого кабінету.
Ми зайшли, почали розмовляти. А тут і мама на поріг:
— Покажіть, де ми будемо жити.
Директор повіз нас до учительського дому. Десять років у ньому ніхто не жив. Стежка заросла бур'янами. Павло Миколайович розводив їх руками, роблячи нам прохід. Хата виявилася великою, на чотири кімнати. Брудні стіни і павутина по кутках мене не злякали.
— Добре, — кажу. —Я не проти. Буду тут жити.
— Тут і город є. Ходімо, покажу.
Город, звісно, теж заріс. Директор, що йшов попереду, забруднив зеленню свої блакитні джинси і якось по-дитячому зітхнув:
— Ой, мамка мені дасть!
І тими словами став мені ще ближчий, зовсім свій. Показав погріб, старий, глибокий.
— Треба скрізь навести порядок, — сказав. — Почнеться навчальний рік, попрошу старшокласників допомогти порвати бур'яни.
— Спасибі, ми все самі зробимо, — запевнила мама. — І хату приведемо до ладу, і город.
— Якщо хочете, знайдемо вам квартиру, — пропонує директор.
— Ні-ні, усе мене влаштовує, — кажу. — Я дівчина сільська. Буду хазяйнувати.
На зворотній дорозі я призналася мамі, що директор мені сподобався. Молодий, сучасний, уважний, ввічливий. Може, вже тоді зародилося в серці почуття?
— Мені теж сподобалася молода вчителька, — каже Павло Миколайович, що досі мовчки слухав нашу розмову. — Була вона в червоній коротенькій спідничці і білій кофтинці з візерунком. Ще декольте помітив, — підморгує він. — Красива ясноока дівчина. Волосся кучеряве.
—То я хімію зробила. Хотіла справити враження, — сміється Олена.
У коханні освідчився SMSкою, а 30 вересня запропонував руку і серце
—Для ремонту хати ми привезли бригаду з Комарівки, — продовжує Олена Олександрівна. — Моя бабуся Оля саме трусила сажу, коли заглянув Павло Миколайович. «Ой, яка краса! Які ви молодці!» — похвалив. І дав мені номер своєї мобілки:
— Раптом виникне якась потреба — дзвоніть.
Порядок ми навели швидко. У чисту оселю привезли з Комарівки, так би мовити, моє придане — меблі, посуд. Повісили штори. Ще батьки дали десяток курей і кота. Після років життя у Ніжині на квартирах раділа, що ось це вже мій дім, я тут хазяйка.
1 вересня відбулося моє знайомство з учительським колективом школи. Директор запросив до себе в кабінет, запитав про мої враження. Двічі заглядала туди Людмила Павлівна, його мати. Може, щоб роздивитися, що то за молода вчителька. Син же не одружений. Раптом майбутня невістка! Мені на той час було 22 роки. Справді молода.
Першими моїми учнями були п'ятикласники. Тепер вони в одинадцятому. Хороші, розумні діти. Я їх дуже люблю.
А колеги помітили, що директор почав частенько заходити в учительську. Досі бував тут хіба що на педрадах, а тепер заглядає, цікавиться, чи подобається мені в школі, якими здалися діти.
Якось ми затіяли з одною вчителькою переставляли столи, аби знайти місце й для мене. І подряпали фарбу на підлозі. А тут директор. І так строго:
— Будете фарбувати! Я відчула себе винною.
— Добре, Павле Миколайовичу, — кажу. — Одержу зарплату і пофарбую.
А ввечері прийшла SMSка. Просив вибачення за зауваження. Відповіла, що я не образилася, що вибачаю. Так почався наш обмін SMSками.
А тут бабуся Оля дала мені тисячу гривень на телевізор. Їхати за ним треба було у Борзну. Учителі кажуть:
— То нехай директор вас звозить. Вибрати допоможе.
Павло Миколайович погодився. 21 вересня вранці зателефонував:
— Я під вашим двором. Збирайтеся. Поїдемо.
Ждала, а розгубилася, забігала по хаті. Що вдягти? Ой, я ж не нафарбована! Ой, як же воно!
Дорогою ми заїхали в Іванівку, забрали його маму, якій теж треба було в Борзну. Я трохи соромилася, поступилася їй місцем спереду, поруч з Павлом Миколайовичем, але вона не погодилася, сіла ззаду.
Телевізор ми купили, привезли в село. Доки Павло Миколайович підключав, я заходилася збирати на стіл. Від вина мій помічник відмовився: «Я за кермом». Погода тоді була холодна. І в хаті холодно. Я затопила грубу, але дим пішов у хату.
— Щось у димарі не в порядку, — сказав Павло Миколайович. — На вихідні залиште мені ключі, я подивлюся.
У вихідні я була у батьків у Ко-марівці, а коли повернулася, димар уже не димів.
Сусідки все помічали. Побачивши в черговій раз директора біля хати молодої вчительки, сказали:
— Ну, Миколайович, діло буде! Вони все зрозуміли ще раніше, ніж ми самі собі призналися в найсокровеннішому. «Доброго ранку, сонечко!» — читала я SMSку. А ввечері: «На добраніч, зіронько!» В коханні Павло теж освідчився SMSкою. Ну як після цього не радіти мобільному телефону — цьому талановитому винаходу людства!
30 вересня Паша запропонував мені вийти за нього заміж. Сказав, що вже може утримувати сім'ю, забезпечити дружину і майбутніх дітей.
У школі ми ще приховували наші стосунки. Уранці мій коханий цілував мене і їхав в Іванівку, аби переодягтися і на роботу з'явитись у повному параді. Хоча, думаю, вже всі усе знали.
На Покрову, 14 жовтня, були наші домовини — до моїх батьків у Комарівку приїхали ми з Павловими батьками Людмилою Павлівною і Миколою Микитовичем. А 16-го повезли заяву в загс у Борзну. День видався дуже холодний, дощ, грязюка. Переступаємо поріг загсу і з жахом розуміємо, що паспорт нареченого залишився вдома. їдемо за паспортом і вирішуємо, що повертатися в Борзну — погана прикмета. Так можна ж у Бахмач! Через місяць, 17 листопада, у Бахмацькому загсі й зареєстрували наш шлюб.
Того дня випав сніг. Мабуть, було смішно спостерігати, як молода в білих чобітках і фаті, чекаючи весільний поїзд, розчищала шваброю сніг на стежці від воріт до ґанку. Приїхали, викупили молоду і поїхали в Бахмач.
Весілля було скромне, чоловік на сорок, у шкільній їдальні. За два місяці до цього, у вересні, оженився Андрій, молодший брат Павла. Два весілля підряд для сімейного бюджету, звісно, накладно. Ми запросили на наше торжество тільки найближчу рідню. Нехай уже ті, хто не потрапив на нього, простять.
Яся, Ясик, Яруся, синочок дорогий
— Два роки ми жили в учительському домі. Туди привезли з пологового будинку і нашого синочка.
Моя вагітність була великою радістю для нас. І хоч УЗД я проходила, про стать дитини ми не питали. Бажаними були хоч син, хоч дочка. Синочок народився 1 грудня 2008 року вагою 4050 грамів зростом 55 сантиметрів. Пологи були дуже важкими, але всі переживання перемогло щастя материнства. Ім'я сину вибирав батько. Так ми домовилися заздалегідь: якщо син — батько, якщо дочка — мати. Коли Паша запропонував назвати сина Ярославом, я зраділа. Брату мене Ярослав, а тепер і син.
Хлопчик ріс хороший. У вісім місяців почав повзати. А 7 жовтня — пішов! Пам'ятаю, я сиділа на дивані, а він стояв біля крісла, бавився якоюсь іграшкою. І раптом — пішов! Туп-туп, туп-туп... Я кинулася до телефону: «Пашо, — кричу, — Яся пішов!»
Перший зубчик виліз у нього у сім місяців. Саме годувала Ясика полуницями. Чую, щось цокнуло об ложечку. Зуб! Перший наш зуб!
А першим словом було «ку-ку». Заховається, а тоді виглядає:
— Ку-ку! Ку-ку!
Вже далі ба-ба-ба, ма-ма-ма, папа. Та хлопчик у нас український. Як і я свого батька, так і він Пашу зве татом. Дуже любить казки. Читаємо йому перед сном. Слідкує, аби дві казки прочитали обов'язково.
Грається машинками, любить складати пазли. Легко спілкується з комп'ютером. Він у нас мрійник — любить дивитися в небо. Аж тремтить від радості, побачивши у вишині літак. «Мамо! — кричить. — Літак! Літак!»
Ясик дуже домашня дитина. Любить гратися з дітками, але найкраще йому з нами — мамою і татом. Влітку я з ним відпочивала на морі. Так гарно там було, а він:
— Мамочко, я сумуваю за татом. Дуже сумуваю...
Себе він називає Ярослав Павлович. Ось запитайте, як його звати. Скаже: Ярослав Павлович.
А під вікнами — сад
— У нас уже був син, коли ми вирішили, що треба мати власне житло. Купили старий дім, привели його до порядку і прибудували ще чимале приміщення. У Паші мого золоті руки. Усе на світі вміє робити. Здається, нема такого, за що б він не взявся і не зробив. Тепер у нас дім з усіма комунальними вигодами. Газ, правда, ще не провели. А все інше — в домі. Вода, ванна, парове опалення. Все, що потрібно.
Тримаємо хазяйство — свиней, качок, курей. Пораємо город. Картопля родить добре. Паша віддає перевагу хорошим сортам.
Розвели сортову малину, хороший виноград, полуницю. Посадили сад — півтора десятка яблунь, груші.
Після восьми років директорства чоловік мій розпрощався з цією посадою. Обійняв її у 25 літ, а в 33 — залишив. Працював учителем. А на минулих виборах запропонував свою кандидатуру на сільського голову. І люди проголосували за самовисуванця Павла Пирога. Переміг з великою перевагою. Цікаво, що перший день його роботи сільським головою випав на дату нашого весілля — 17 листопада. Отак буває в житті: виходила заміж за директора школи, була дружиною вчителя, а тепер — сільського голови. Я ж, як і раніше, вчителюю. Є серед моїх учнів розумні й працьовиті. Вчити їх, спілкуватися з ними — справжня радість для вчителя. І надія, що виростуть з них хороші люди.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №8 (1450)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.