- Багато цікавого вам розповість Неля Михайлівна, - якось підказала завідуюча Олишівською бібліотекою Тетяна Шеремет. - Хоча й у літах, але пам'ятає все, що на своєму віку бачила, ще й місцеві легенди знає.

Невеличка біла хатина з призьбою (рідкість на нинішній час) вікнами - до сонця. Вибілено стіни і в сінях. У однокімнатному старовинному помешканні мене привітно зустріла господарка.
- Ця хата мого дідуся чи навіть прадідуся, років із сто має, - розповідає жінка. - Стеля із трамом. Тільки піч я переробила.
У четверо віконець заглядає осінній день, підкреслюючи підзеленену побілку стелі й стін. Хата заквітчана вишитими картинами й рушниками. Меблі з минулих десятиліть гармонійно вписуються в інтер'єр. На дверцятах шафи пришпилена оригінальна серветка.
- То руками зробила. Хоча візерунок, по суті, машинний, - каже Неля Михайлівна Шеремет. - І решту все сама вишивала. Дуже люблю рукоділлям займатися. Вишиваю з дев'яти років і досі. Тепер, може, й не модно, але оцю картину хочу подарувати внучці.
Співрозмовниця розгортає чимале полотно з зображеним романтичним сюжетом (майже на всю спинку дивана), дістає вишиті комплекти для наволочок. Розповідає, що всі її рушники мають назву. У світі кольорів і спогадів живе ця говірка приємна жінка. Ще дає собі раду, проте не самітня - є в неї донька, дві внучки і правнучка. У вихідні хтось із них приїздить із міста, а влітку донька постійно живе в мами.
- Тут проминуло моє дитинство й доросле життя, - розповідає Неля Михайлівна. - Народилася в 33-у, в голод, але вижила. Дідусь тримав корівку, мама працювала в лікарні акушеркою. Скрутний був час. Звичайно, голоду не пам'ятаю, але якось підсвідомо він у мені залишився назавжди. А от війна в пам'яті закарбувалася. В отой куток цієї хати влучив ворожий снаряд. Поранило бабусю. Вона нас, дітей, собою накрила. Зачепило й мені осколком руку. Невдовзі бабуся померла від правця, а мені зробили щеплення, вижила. Батько мій, Михайло Митрофанович, був колись у селищі першим комсомольцем. Під час окупації в партизанах воював, як тільки міг, попереджав односельців про небезпеку, про відправлення в Німеччину. Бабуся остерігалася, так познищувала деякі документи, спалила й мою похвальну грамоту за перший клас, красива була, з портретами Леніна й Сталіна. Вороги мстили за партизан. Ота стрілянина по селищу була погрозою й партизанам, і всім жителям. Якраз забрали в загін лікаря Григорія Дмитровича Демиденка на допомогу хворим та пораненим. Про це вороги чи здогадалися, чи хто доніс? Рідні «замаскували» й моє ім'я Нінель, тобто у зворотному порядку - Ленін, але називали Ніною і в школі так записали, а взагалі всі звуть мене Неля. А день визволення, - продовжує співрозмовниця, - яким радісним був! Такий сонячний, у нас ще й храмове свято - Пречиста. Фашисти відступали, рухаючись зі Смолянки. Загадали варити картоплю й гуску. Тільки дійшло до кипіння, як сполошилися, похапали все недоварене з собою і навтьоки. Вулицею їхав їхній якийсь начальник у машині. Солдати вирвали на городі качан капусти й подали йому, так просто кусав із цілого. Видно, скрутно їм було. Деякі навіть у білизні тікали. І комендант також утік. Після ворогів першими на вулиці з'явилися три красені-вершники в маскувальних накидках. Спитали людей, чи є фашисти, про себе тільки повідомили, що розвідники вони, сибіряки, а невдовзі ввійдуть наші війська. Швидко поїхали назад, а жінки, що зібралися на нашому кутку, послали мене мерщій квітів нарвати - червоних айстр. Коли з нами порівнялися бійці, я піднесла квіти, один узяв мене на руки й поцілував, а жінки пригощали воїнів хлібом, молоком, салом. Тільки казахи й узбеки від сала відмовлялися. Зібрався мітинг. Командири нас заспокоювали, що ворог не повернеться.
У повоєнні роки дівчина закінчила школу. Розуміла, що пісня й музика - її стихія. Скільки радості було, коли вступила до Чернігівського музичного училища. Розпочала навчання по класу акордеона. Та доля послала випробування - заполонило юну ліричну душу кохання. Певно, вистачило б сил і на навчання, й на сім'ю, але чоловік поставив вимогу: або він, або навчання.
- І я вибрала його, - каже Неля Михайлівна. - Залишила училище, хоча грати все одно навчилася, самоучкою стала. Та недовгим було наше щастя, не втримала його й маленька донечка - розлучилися. Він ще створив сім'ю, а я - однолюб, присвятила себе доньці й роботі.
Прекрасні пориви своєї душі присвятила жінка дітворі - коли Олишівка була райцентром, працювала художнім керівником Будинку піонерів, потім понад 20 років у дитсадку на газопроводі. До речі, вона одна з перших учасниць фольклорного народного колективу «Пряля» Олишівського будинку культури.
На завершення розмови Неля Михайлівна розповіла почуту від її бабусі легенду про ліс по дорозі на Красилівку. Красиве місце, але колись давно ніхто туди не ходив, бо гадів було видимо-невидимо. На Шпаковому хуторі жив чоловік, який зігнав ту нечисть. Ніхто не знає, що він зробив, але переповідають, як розповзалися з лісу плазуни вусебіч, так ногою ніде було ступити. Відтоді жодного вужа чи змії там не бачили. А той чоловік, певно, й ще щось знав та вмів, бо на вечорницях, бувало, у його присутності раптом вода затоплювала хату. Дівчата на лежанку та на піч заскакували, парубки - на лаву, а йому хоч би що, тільки засміється - й ніде нічого.
З Нелею Михайлівною ми розсталися біля її охайної, підсипаної призьбою хати. Щиро запрошувала приїздити ще й додала:
- Тут біля хати стільки півоній, як зацвітають усі - така краса.
Ніна Петровська, "Наш край" №99-100 (9239-9240) від 14 грудня 2013 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Неля Михайлівна, Олишівка, Ніна Петровська, "Наш край"