Двоє дорослих мужчин і маленька дівчинка

Біда прийшла, як завжди, несподівано. 7 червня минулого року Шевченки відсвяткували Софійчині стрижки — першу річницю своєї молодшої донечки, а через двадцять днів Анатолій Миколайович ховав дорогу дружину Ірину Савеліївну. Старші діти у них, вважай, дорослі, хоча смерть матері — завжди горе. А Софійці ж тільки рік. Що робити? Як жити далі?
Сьогодні в затишній хаті по вулиці Ярославській у селі Рудня Корюківського району вони живуть утрьох — Анатолій Миколайович, його старий батько Микола Степанович і маленька весела дівчинка Софійка. Порають город, тримають хазяйство. «Усе нормально», — каже Анатолій Миколайович.

Тут його батьківщина

Хату цю на старому батьківському дворищі звели Микола Степанович та Марія Павлівна. Простору, світлу, з великими вікнами до сонця. У 1970 році справили новосілля. Ця околиця Рудні зветься Шедівка. Колись окремим селом була. Колгосп з Руднею один. На яких тільки посадах не був у ньому Микола Степанович! Кмітливий до техніки чоловік працював механіком, а далі — бригадиром тракторної бригади. Ніжинський технікум механізації сільського господарства закінчив заочно. Його й головою сільської ради обирали. А далі вже був інженером з техніки безпеки і головним інженером господарства. І заправником, і комірником. З мотоцикла днями не злазив. І тепер он стоїть старий друг у дворі під навісом. А його господар пересувається на чотирьох, з двома палицями. Страшенно болять ноги, не дає спокою спина. Марії Павлівни нема вже сім років. Усе життя пропрацювала жінка в колгоспі на рядових. Вони з чоловіком ровесники, 1938 року народження. Двох дітей виростили, дочку і сина, онуків дочекалися, радо приймали в батьківській хаті. Клятий інсульт звів трудівницю в могилу. Після смерті дружини Микола ще тримав корову. Хотілось, щоб було усе так, як при Марії. І треба ж було вдавитися корові яблуком, антонівкою. Не врятували годувальницю, довелося дорізати.
Тепер у хазяйстві порядкує син. Поїздивши по світу, повернувся додому. Купили теличку у сусідів. Отож корова в Шевченків буде, як була завжди.
— Корів у селі поменшало,—каже Анатолій Миколайович. — Ось і на нашому кутку тільки чотири. А колись була в кожному дворі. Старіє населення. Важко держать худобу, коли нема молодих. А в нас буде! Доїть я умію, заготувати корми в нашій місцевості — не проблема. У мене свій трактор — японський, «Міцубіші». А до нього — фреза, культиватор, граблі. Хочу купити косарку і картоплесаджалку.

«Армію в Афганістані служив. Два роки. Від дзвінка до дзвінка»

— Я після десятирічки нікуди не вступав. Пішов у колгосп. А через рік — армія. «Учебку» пройшов у Таджикистані. Далі — Московський прикордонний загін, перша мотоманевренна група. Що це Афганістан, додому не повідомляли. Так мої й не знали, де я служу. На конверті адреса військової частини радянська. Цензура слідкувала, аби не писали зайвого в листах. Відслужив я два роки водієм на БТРІ. Підірвався на міні. Слава Богу, відбувся контузією. Дуже боліла голова. Все інше ціле. Отак повних два роки. Від дзвінка до дзвінка. Афганістан дав право піти раніше на пенсію — як учаснику бойових дій. Що служив у Афганістані, сказав батькам пізніше. Такі були вимоги.
Повернувшись з війни, працював у СПМК-3 в Корюківці. Заробітки не дуже і перспективи ніякої. І вирішив повернутися на військову службу. Після школи прапорщиків потрапив до Одеси. Там і долю свою знайшов. Іра працювала кухарем у заводській їдальні. Сама родом з Одещини. Ми побралися, у 1990 році у нас народилася дочечка Оленка.

Коли через рік я потрапив під скорочення, Іра з дитиною була у своєї матері у селі, а я поїхав шукати нове місце служби. Хотілося ближче до домівки, за якою сумував завжди. Розраховувати на одержання житла у Києві чи в Чернігові не доводилось, а в Гончарівському пообіцяли квартиру. Там ми й прослужили до 2000 року. Одержали спочатку однокімнатну, а далі й двокімнатну квартиру. Там у нас у 1992 році народився син Саша. Усе складалося нормально. Діти ходили в садок, далі — в школу. Я ще послужив у Чернігові, а досягнувши двадцяти років вислуги, пішов на пенсію.
Зайнявся ремонтом машин. Потім поїхав до Одеси, працював водієм на контейнеровозах. Далі знову Чернігів, робота далекобійника. У Гончарівському водив автобус. І знову поїхав до Одеси — аби заробити на трактор. Думка про повернення в Рудню мене вже не відпускала. То ж не з порожніми руками їхати додому, аби хазяйнувати на землі. А повертатися треба було — уже померла мама, батько хворий, ледь пересувається по хаті. Іра моя була дружиною вірною, людиною надійною. Рудня — то й Рудня, хазяйнуватимемо на землі, доглянемо батька, аби не почувався він кинутим.

«Софійку нам послав Господь»

— Оленка наша вже вчилася в Чернігівському педуніверситеті, факультет психології. Саша в Куликівському ліцеї одержав професію кухаря, працював трохи в Чернігові у кафе «Чардаш». У травні 2011 року він ішов в армію, а 7 червня у нас народилася. Софійка, маленьке диво, яке послав нам Господь. Восени ми віддавали заміж старшу дочку, а маленька вже агукала в ліжечку. Мені — 45, дружині — 41, і така радість!
У квітні минулого року переїхали до батька в Рудню. Усе було добре. Ніщо не передвіщало біди.
Наша маленька пішла. Милувалися коханою дитиною, раділи н першим крокам. Відсвяткували, як і годиться, стрижки. І раптом Іра почала кашляти. Немов би й не застудилася, а кашель мучить. Далі ще гірше. Нічим дихати, буквально задихається моя дружина. Кинулись до лікарів. Кажуть: запалення легенів. У районній лікарні в Корюківці вона пролежала днів десять. Чітко пам'ятаю ті дні. 25 червня ввечері я був в Іри. Стан її був стабільний. Розпитувала про домівку. Попросила довго не сидіти: «їдь, завтра приїдеш».
Коли я вранці зателефонував до лікарні, мені сказали, що о п'ятій Іра померла. Розтин показав вірусну інфекцію. Так не стало нашої мами, коханої моєї дружини.
Через день ми її поховали. Маленьку не підносили до домовини. Нащо лякати? Треба було думати, як жити далі.

Слова «мама» дитина не знає

— Перші кроки донечки Іра бачила, а почути, як вона вимовляє перші слова, нашій мамі не судилося. Отака жорстока доля.
У ті страшні дні мені на допомогу прийшли старша дочка Леночка і її свекруха, моя сваха. Вони забрали крихітку в Гончарівське, в нашу упорядковану квартиру з усіма комунальними вигодами. Цілий рік мала жила там. Тепер уже щебече, не зупиниш. Вимовляє цілі речення. Щоправда, слова «мама» у нас нема. Такі справи. Виросте — про все дізнається. А нині ще рано.
До Гончарівського я їздив часто. А з початку літа Софійка тут, у Рудні. Боже, яка ж це втіха! Чуєте, як щебече? Говорить абсолютно все. Ну, по-своєму, по-дитячому, але ми з батьком усе розуміємо. Старші діти дуже люблять маленьку. Лена цього літа закінчила педуніверситет. Зараз у пошуках роботи. Саша після армії влаштувався кухарем у київський ресторан. Служив у Києві і роботу там пригледів. їздить до нас часто, допомагає на городі, по хазяйству. І Оленка теж. А вже Софійку заціловують!

Пенсію по втраті матері донечці призначили. Платять і ті гроші, які належать за народження третьої дитини. Ну, й наша з батьком пенсія. Вистачає. Гроші в житті не головне. От що мама так рано пішла від нас — це горе. Але й з ним треба жити. Жити наперекір біді.
Дім у нас хороший. Планую пробити свердловину, аби провести всередину воду. Далі поставлю бойлер — буде гаряча вода. Куплю душову кабіну, хорошу пральну машину. Звісно, можна жити й з тим, що зараз у хаті є. Але коли буде все, як у місті, хіба це гірше?
Тримаємо теличку, корейських свиней, гусей, курей. Були кролі. Добре вродив город. У нас він чималенький, але ж свій трактор у хазяйстві, тому проблем немає. Гарна картопля, інші овочі. Було дуже багато яблук, вродили полуниці. Довести все до толку допомагає сестра, приїздить із Чернігова. У нас повно варення, компотів, іншої консервації. їсти є що. М'ясо, сало, яйця — свої. Корейських свиней на сьогодні 11.3 малими, звісно. І кнур свій. Хазяйнуємо потроху.

«Моя донечка, моє сонечко...»

— То Софійка тепер тут житиме чи знову поїде до Гончарівського? Вам з малою дитиною непросто.
— Що значить — непросто? Приготувати їжу дитині, батьку й собі — хіба це важко? Доця в мене неперебірлива, їсть усе. Попрати одяг, покупати дитя — не проблема. Житиме Софійка тут, зі мною. Гадаю, і до школи тут піде. Хай підросте, тоді все й вирішиться.

— Дитині потрібна мати...
— Згоден. Але рідна померла. Знайти іншу, щоб не тільки дружиною була, а насамперед матір'ю дочці, не просто. Отож і говорити не варто.
Увесь цей час Софійка крутилася по хаті, показувала іграшки, тягала кота за хвоста, наказувала:

— Дивись туди! — коли ми заходилися фотографувати Шевченків для газети.
Про діда Колю мала повідомила, що він рубає дрова. А тоді й Микола Степанович на чотирьох зайшов до хати.
— Без двох палиць уже й кроку не зроблю, — пожурився. — А дрова й справді рубаю. Сидя. Толя виписав і привіз у двір. Треба поколоть.

— Отож, Миколо Степановичу, на танці вже не ходите?
— На дискотеку? Не ходжу, — сміється він. — І в ліс не ходжу. Хоч і на чотирьох.
— Грибів цього року багато. Та ніколи ходити, — каже Анатолій Миколайович. — Оце їздив по дрова, то трохи зібрав. На сковороду. Ой, без грибів є що їсти, аби здоров'я. Ой-ой-ой, що це в нас там? — підняв на руки Софійку. — Мокрі штанці? Давай перевдягнемось. Ти моя хороша... Моя донечка, моє сонечко...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №43 (1433)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.