Дочка сільського голови

Далекий нині 1923-й рік продовжував утверджувати нове життя в новій країні. Мир обнадіював і селян, тож ті з чоловіків, хто ще недавно нюхав порох на фронтах Першої світової у царській армії чи відстоював свою правду з багнетом у роки громадянської, нарешті вільно зітхнули, взялися господарювати на своїй землі, де по-новому організовувалося життя. Воював у царській армії й Петро Пономаренко з Навозів. Пощастило чоловікові благополучно повернутися додому, де з нетерпінням чекала господаря численна родина.
- У батьків, Ганни й Петра Пономаренків, нас було семеро, розповідає найменша - Єфросинія Райська, - корінна жителька Дніпровського, колишніх Навозів.

Народилася Єфросинія Петрівна в 1923 році. Підростала в оточенні старших братів і сестричок. Дні раннього дитинства так давно відлинули за дніпровські обрії, десь сховалися вдалині й сонячні ранки, і мамина ласка, і батькові турботи. Можна тільки здогадуватися, яким напруженим і неспокійним було життя родини, адже батько був серед перших людей села. Заразу сім'ї Єфросинії Петрівни вже її діти шанобливо бережуть пам'ять про свого дідуся Петра Пономаренка.
- Тут надрукована не з кращих фотографій дідуся, - розповідає молодша донька Єфросинії Петрівни Любов Яківна, листаючи книжку «Дніпровське: минуле та сьогодення». - У мене вдома є інша.

Усе рівно чудово, що лишилася пам'ять і рідним, і односельцям, яким був сільський голова в ті роки. Типовий портрет 20-х років сільського чоловіка, в якому невидимо поєднується минуле й прагнення кращого майбутнього, його обличчя гідно прикрашає розкішна борода, а розумний допитливий погляд ніби віддзеркалює гарячі селянські думки про землю й мирне життя. У книзі зазначено, що в газеті «Червоний стяг» від 15 квітня 1926 року підписано: делегат окружного з'їзду рад сільський голова з с. Навози Пономаренко Петро. Є й ще одна згадка, датована 1929 роком, де йдеться про ста росту артілі кожев-ників «Червоний кустар» П. Пономаренка.
- Яку школу ходила, добре пам'ятаю, - каже Єфросинія Петрівна. -Сім класів закінчила. Шкільного приміщення в селі не було. Навчалися в хатах, де людей розкуркулили.

Сонячні мрії юності й плани несподівано було перекреслено війною, а в звичному селянському житті поселилася тривога за долю рідних, що пішли на фронт, за всіх і все вдома.

Невдовзі поповзли чутки, що забиратимуть на роботу в Німеччину молодь, нібито вже й списки складають, кого відправити на чужину.
- У 42-му я вийшла заміж за Якова Райського. Була Пономаркою (по-вуличному), а стала Кабаїха, - пригадує Єфросинія Петрівна. - Добре пам'ятаю, як вінчалися у хатині (зараз на тій території прикордонники), а була там колись і пошта, й бібліотека, вінчав нас батюшка Терен-тій, свідоцтво про шлюб виписав губернатор.

- І не страшно було засновувати сім'ю, бо все ж таки війна, заберуть чоловіка на фронт?
- Про це ніхто й не думав тоді, головне - ми разом були, і в Німеччину нас не відправили, - жваво, по-молодечому зазвучав голос співрозмовниці. - А в сорок третьому в нас народився первісток - син Гриша.

Як тільки наші війська вигнали окупантів, провела Єфросинія Якова, а батьки єдиного сина на фронт. Вірила, що повернеться. Вірила й чекала, жила в свекрів, допомагала їм виконувати чоловікову роботу: щодня надвечір засвічували на Дніпрі ліхтарі.
- Чоловік воював, а я в колгоспі працювала, за трудодні, - розповідає Єфросинія Петрівна. - Вирощували картоплю, кок-сагиз, льон, жито, бо пшениця в нас не родить. Найважче було, коли в Копань, кілометрів за 30, відвозили жнивувати на цілий тиждень. Серпами жито жали, руки розпухали, пальці не розгиналися, серпи з рук випадали. Та підбадьорювала й просила нас, молодих, значно старша жінка, років п'ятдесяти чи й більше, не схожа на інших (замість хустки очіпок носила), здавалося, сильна й невтомна Марина Кадолиха: «Давайте, діточки, потрошечку жати, хоча потрошечку, й вижнемо». І справді, жменька за жменькою - й сніп за снопом в'язали, відстань до краю все зменшувалася.

Була Єфросинія Райська в ті роки й ланковою. Час від часу радували сім'ю фронтові листи Якова, надавали снаги працювати, бо рухався фронт дорогами до Перемоги. Повідомляв Яків, що призначили його в розвідку, закінчив школу молодших авіаспеціалістів, санінструктор... Правда, трапився й прикрий випадок - на Житомирщині поранило, санітарні служби відправили в Ленінград, десь на пересильному пункті відбулося перепризначення, підлікували й відправили на фронт, а в результаті в документації з'явився запис, що пропав безвісти. На щастя, закінчив війну в строю, повернувся в рідні Навози на радість сім'ї, до улюбленої справи на Дніпрі.

Опісля розквітла молода родина Райських діточками - народилися ще Микола, Галя, Петро, Люба. Всіх зростили, до роботи привчили. А життя, як невпинний плин дніпрової води. Передчасно пішли за обрій вічності молодші сини Микола й Петро, Якову Яковичу відміряла доля 80. Сьогодні до Єфросинії Петрівни навідуються всі, та найбільше опікується молодша донька Любов Яківна. Через неї передали Єфросинії Петрівні на День села від громади подарунок матері-героїні, ровесниці району. Таких людей пам'ятають у Дніпровському, тобто в колишніх Навозах.

Ніна Петровська, газета «Наш край» №77-78 (9217-9218), 28 вересня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.