«На початку війни в полку було 32 літаки. За два тижні залишилося сім»

Військовий механік Василь Чуприна не дуже любить згадувати війну. Він не носить форму з медалями. «На початку війни нам, механікам, видали сині роби, та й ті одразу ж забрали», — сміється. Він не дуже пишається воєнними роками: «Пишаюся дітьми й онуком, які виросли достойними людьми, отримали освіту», — відповідає на запитання про гордість. Він практично не бачив зблизька полум’я війни. Але завдяки йому десятки штурмовиків поверталися до життя й піднімалися в повітря, щоб знищувати ворога на передньому краї фронту.

«Як стояли літаки в лінієчку, так усі й «померли»

У 1940-му я закінчив 10 класів та вступив до Харківського технічного училища цивільного повітряного флоту. Але наближалася війна, і через 8 місяців наше училище перетворили на військове — для командного складу. Увесь перший курс перевели до Серпухівської військової школи. Тож замість цивільного техніка я став військовим механіком. Не довчившись і року, отримав звання сержанта.
За тиждень до початку війни, 15 червня, наш курс склав присягу. Усі рвалися в бій — ще не розуміли, що до чого, не нюхали пороху, про війну знали тільки з літератури і були впевнені, що повалимо німців одним махом. Випустили нас навіть без іспитів і одразу ж розподілили по частинах. Я потрапив у 245-й штурмовий авіаційний полк у Воронежі. Усю війну пройшов механіком штурмовика ІЛ-2.
Аеродроми стали першою мішенню німців. У перші ж дні війни нашу авіацію практично розгромили на землі. Як стояли літаки в лінієчку, так усі й «померли». Казали, що нібито зі штабу надходили команди підсвітити аеродроми вночі. Літаки ставали легкою мішенню.
Та фашисти громили не тільки машини. У 1943-му, коли ми вже наступали, я знаходив наші літаки, до того ж абсолютно справні, у лісі. Під час бомбардування містечок німці вбили чимало наших льотчиків, тож сідати за штурвал було просто нікому. Так літаки й лишилися. Люди розказували, що німецькі пілоти пробували на них злітати, але не вийшло. На жаль, і ми не могли ними скористатися: два роки без догляду просто так не минають.

«Тільки один пілот пройшов усю війну»

Пам’ятаєте фільм «В бой идут одни старики»? У нас усе було навпаки! Льотчики — такі ж хлопчаки, як і ми, механіки, — по 19 років, одразу після школи. Траплялося, перший виліт — і його одразу ж збили. Все закінчилося, так і не почавшись. У нас був тільки один пілот, який пройшов усю війну від початку до кінця і став командиром полку. Збивали наших дуже часто. На початку війни у полку було 32 літаки. За два тижні залишилося сім.
Наші штурмовики діяли на передньому краю фронту, знищували й живу силу, і танки.
Звичайно, я, механік, сам у боях участі не брав, вогонь війни бачив здалеку. Але доводилося й тримати оборону, коли частини відходили, а німці наступали. Ми тримали рубежі дві доби, поки підійшло підкріплення.
Але, як правило, моєю задачею було оглянути літак по прильоту. Якщо справний — заправити й озброїти, якщо ні — усунути неполадки або ж, коли ушкодження дуже серйозні, доповісти польовій авіаремонтній бригаді.
Прилітали штурмовики, бувало, з метровими дірами у крилі. До війни нас вчили, що з такими ушкодженнями летіти неможливо, а пілоти поверталися! Добре, що штурмовики майже не горіли: кабіна льотчика, бензобаки, мотор — усе було у броні.
Бувало, льотчики приходили й пішки з парашутом на плечі, розказували, де їх підбили. І я їхав забирати літак. Наші ІЛи здалеку видно — лежить на пузі, як праска, а хвіст стирчить. А от винищувачі й бомбардувальники лишали тільки величезну глибоку яму з уламками. Я розшукував свої машини, піднімав їх на колеса, тягнув у полк і там ремонтував або ж відправляв потягом на завод.
Коли справних літаків лишилося всього сім, нас відправили у тил поповнюватися й пілотами, й машинами. Другий раз на фронт ми потрапили вже в лютому 1942-го, під Ростовом. Німці на той час серйозно просунулися, але з тилу надходило підкріплення, готувалися до контрудару.



«Мене вів янгол-охоронець»

У складі 16-ї повітряної армії наш полк воював під Сталінградом. 19 листопада почався наступ, і дуже для нас невдало. Дали команду злітати. Льотчики піднялися в повітря — і все різко й одразу накрив туман. Молоді льотчики опинилися в повітрі сам на сам із нульовою видимістю. Досі не знаю, чи повернулися вони живими. Ми вже не зустрічали ні один літак, техніків відправили в тил.
Вірю, що всю війну мене вів янгол-охоронець. Кілька разів мене ніби за руку хтось вихоплював із обіймів смерті. Коли аеродром атакують німці, усі відбігають від літаків і ховаються у «щілини» — це щось на зразок окопів. І треба ж, якось бомба потрапила прямісінько в цю «щілину» — це, може, єдиний раз за всю війну. Кілька наших загинуло. А я в цей час якраз забарився і не встиг стрибнути в окоп, буквально на кілька секунд!
А було й на Чернігівщині, коли ми вже наступали. Саме йшли бої за Чернігів, а я попросив заїхати додому в Короп, щоб хоча б глянути, чи лишився хтось живий. Поки я був удома, уявіть, над нашим полком пролітав один німецький літак і скинув усього дві бомби. Одна з них потрапила якраз в те місце, де я зазвичай ховався біля літака. Хтось мене беріг!

«Поверталися додому, ніби не з війни — буденно»

Перемогу зустрічав під Берліном. Німеччина насправді не була дуже розбитою. Нам ставили задачу: менше руйнувати міста й села. Штурмовики бомбардували тільки за межами населених пунктів.
Поки чекали перемогу, було стільки обіцянок, сподівань, надій. А як справдилося — все пройшло дуже буденно, без якоїсь особливої ейфорії. Я навіть святкувань ніяких у нашому полку не пам’ятаю.
Ще 4 роки я служив у Німеччині. Моя строкова служба тривала 8 років і 9 місяців! А поверталися ми додому, ніби не з війни — нас ніхто навіть не зустрічав, ніяких квітів та оркестрів, сліз чи обіймів. Люди будували нове життя й намагалися забути про війну, а з нею і про подвиги солдатів…

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №38 (1174), 18 вересня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.