Минув місяць від початку нової великої подорожі відомого чернігівського мандрівника Олександра Волощука. Нагадаємо, що упродовж 7-8 місяців він сподівається автостопом і пішки подолати щонайменше 30 тисяч кілометрів шляхами Роси, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Китаю, Лаосу, Камбоджі та Монголії. Стартувавши 29 травня з Чернігова, Олександр не поспішає і не форсує ходу своєї мандрівки, за місяць подолавши шлях лише до Махачкали.
Саме зі столиці Дагестану й надійшов редактору цей лист...
Редакція

«Доброго дня, Олександре! Мої найщиріші вітання працівникам редакції і всім читачам «Чернігівщини»!
Надсилаю перший матеріал зі своєї мандрівки, а також - фото.
Досвід попередніх мандрівок показав, що найефективнішими з них стають ті, в яких час відсувається на другий план. Я маю маршрут, але не має графіку руху по ньому. Адже під час подорожі часто виникають ситуації, коли треба десь затриматися, щоб отримати повне уявлення про сутність досліджуваної території, або щоб досягти якихось інших вагомих «плюсів».
З України я виїхав досить швидко: шлях автостопом за маршрутом «Чернігів - Київ - Миколаїв - Джанкой -Керч» можна подолати зазвичай упродовж двох днів. Півгодини на морському поромі - і ось я вже на території Краснодарського краю Росії. Заїхав у гості до своїх давніх друзів - українських козаків Давиденків зі станиці Ленінградської (колись вона йменувалася Уманською). Для них я завжди бажаний гість, що повною мірою підтвердилося й цього разу.
За кілька днів приїхав до Тирниауза - невеликого містечка в Баксанській ущелині Великого Кавказу. Шляхи Господні три роки тому привели мене до цього міста, де я знайшов не лише можливість творчої самореа-лізації, а й здолав перші власні духовні вершини. Завдяки настоятелю місцевого православного Свято-Георгіївського храму ієромонаху Ігорю (Васильєву) та п’ятигорському єпископу Феофі-лакту моя нинішня подорож набула ще й статусу місіонерської мандрівки-експедиції.

Наступною зупинкою став Владикавказ. В столиці Північної Осетії з початку травня діяв так званий «Дім для всіх» - мандрівницький проект, суть якого полягає в наступному. В одному з міст світу на певний термін (2-3-4 місяці) орендується велика квартира чи будинок, куди запрошуються прихильники вільних мандрівок з будь-яких країн (національність, віросповідання, політичні уподобання та інше значення не мають). В цьому спільному домі можна жити (безкоштовно), знаходити компаньйонів для своїх мандрівок, здійснювати походи найближчими регіонами, проводити лекції та інші заходи для пропаганди вільних мандрівок серед місцевого населення. З 2006 року проект «Дім для всіх» влаштовувався в Іркутську, Оші, Владивостоці, Каїрі, Архангельську, Душанбе, Стамбулі, Красноярську, Кунь-міні, Мехіко. Тепер ось - у Владикавказ!. Пройшовши і дослідивши за останні роки майже весь Кавказ, я мав лише одну «білу пляму» - гірську Осетію. Знайшовши у кавказькому «Домі» двох однодумців-супутників, вирушив ліквідовувати цю «пляму».
Середньовічні мальовничі руїни башт і фортець, стародавні склепи з муміфікованими тілами, гірський «серпантин» і високі гори із засніженими верхівками - це гірська Осетія. А ще - надзвичайна краса краєвидів і гостинність місцевих жителів. Цікаво, що осетини вважаються православними, але їхня віра являє собою дивну суміш християнства з язичництвом (щось подібне я спостерігав свого часу в Якутії та на Тюменській Півночі). Яскраві спогади залишило відвідання Даргавсу - найбільшого на Кавказі склепового некрополя. Ховати покійників (точніше -класти їх до наземних склепів) почали ще в XIV столітті. Завдяки сухому клімату тіла не розкладаються, а перетворюються на мумії, які й до сьогодні можна вільно побачити, зазирнувши до будь-якого з 95 склепів Даргавса. Також побачив власними очима Кармадонську ущелину, де 2002 року в результаті раптового сходу льодовика Колка загинула знімальна група Сергія Бодрова.

Подорожуючи гірськими районами Північної Осетії, я не втримався від спокуси відвідати й Південну Осетію. 2005 року мене не пустили до цієї країни, мало не звинувативши в шпигунстві на користь Грузії. Тепер же сталося зовсім інакше - я і в Цхінвал потрапив без перешкод, і відчув тут на собі справжню кавказьку гостинність з боку південних осетинів.

Далі була Чечня. В місті Урус-Мартан я маю давнього друга - директора місцевого етнографічного музею Адама Сатуєва. Він є нащадком легендарного чеченського героя часів Кавказької війни середини XIX століття Бай-сангура Беноєвського, одного з наїбів імама Шаміля. Після здачі останнього в полон Байсангур ще два роки очолював спротив російським завойовникам. Я вже кілька років плекав надію відвідати могилу Байсангура, котра, за версією Інтернету, знаходиться в селі Беной-Ведено (це в Південно-Східному гірському кутку Чечні). Однак Адам Сатуєв мене засмутив, зізнавшись, що сам не знає місця поховання свого пращура. Як у сучасній Росії, так і за імперських часів було прийнято не видавати родичам тіла вбитих «державнихзлочинців»... Але мені неабияк пощастило.

Минуло лише два дні після прощання з Адамом Сатуєвим, я їхав автостопом з Г розного в бік Махачкали. Поблизу Хасавюрта зупинилась машина з двома молодими чеченцями. Вони живуть в селі Дучі в Новолакському районі Дагестану. Хлопці запросили до себе в гості, я прийняв запрошення. І от увечері, сидячи в чайхані, раптом дізнався, що поховання Байсангура знаходиться саме на старому кладовищі Дучі! На жаль, могила славетного чеченця не збереглась (та частина кладовища поросла деревами), але відтепер відоме хоча б орієнтовне місце поховання Байсангура. За словами сивочолих мешканців Дучі, вони ще пам’ятають, як до депортації чеченців 1944 року могила Байсангура слугувала зіяратом (священним місцем) для багатьох паломників. Наступного дня я зателефонував в Урус-Мартан Адаму Сатуєву. Його радості не було меж...
...Подальший мій шлях проляже через Калмикію до Волгограду, далі будуть Камишин, Саратов і майже місяць мандруватиму територією Казахстану.
З повагою, Олександр Волощук
"Чернігівщина" №27 (407) від 4 липня 2013
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Олександр Волощук, "Чернігівщина"