Як склалася доля Костянтина Бурого, який з 13 років живе сам

Доля цього хлопця з села Гусавки Менського району склалася так, що з тринадцяти літ він живе сам. Тримав корову, порав город, ходив до школи.
Три роки тому «Вісник Ч» розповів про нього своїм читачам. І ось нещодавно до редакції надійшов лист із Прилуччини, а в ньому — прохання повідомити, як склалася подальша доля хлопчини. Виявилося, що Костя вже два роки вчиться у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Напередодні випускного вечора ми зустрілися з ним. Та спочатку нагадаємо історію Кості Бурого, яка свого часу схвилювала багатьох людей.

Маленький просив милостиню в переходах

Народився Костик у Санкт-Петербурзі. А батьки його — з Гусавки. До Пітера Микола Бурий поїхав учитися і залишився там після інституту. Туди ж і Ніну забрав. Першою у них народилася дочка, а через дев'ятнадцять літ — син. Хлопчика привезли до бабусі в Гусавку, коли йому було п'ять років. На той час сім'я розпалася. В селі кажуть, що Ніна посилала малого просити милостиню у вуличних переходах. А щоб більше подавали, Костик мав зображати з себе глухонімого. Так це чи ні, уже не перевіриш. Правда лише те, що у п'ять років дитина не вміла говорити і коли пішла в селі до першого класу, вчителька Людмила Дмитрівна вчила дітей читати та писати, а Костика — розмовляти. Хлопчик виявився кмітливим, у дитячому колективі швидко освоївся, наздогнав у навчанні. Щоправда, довго не вимовляв кількох букв і коли писав, пропускав саме їх. Але діти його любили, ніколи не сміялися і дружно заступалися, якщо вчителі робили йому якесь зауваження.
Пітерське дитинство і старцювання в переходах ще довго нагадувало про себе. Уже підрісши, Костик боявся міліції, нітився від суворого слова.

Баба Маришка вчила онука добра

Мати Миколи Констянтиновича Марія Максимівна, до якої він привіз маленького сина, була людиною віруючою і дуже порядною. Онука любила безмежно. Водила з собою до церкви, вчила молитися, дякувати Богові за все, що він дав. Костя засвоїв бабусину науку, досі ходить до церкви, допомагає священику в службі.
А головне, чого навчила Марія Максимівна хлопчика, — це любити працю, бути економним, берегти копієчку. Усе те дуже знадобилося йому, коли залишився сам.
Так вони й жили удвох на бабусину маленьку пенсію. Тримали корову і птицю, порали город. Баба навчила хлопця варити суп, готувати іншу нехитру страву, доїти корову, випоювати теля, годувати курей і качок. Прати, прибирати в хаті, слідкувати за порядком в оселі і на подвір'ї, ходити чистим і охайним.
Він ще був зовсім малим, коли баба Маришка, як звали її в селі, почала хворіти. За тепла ще робила все, а пізньої осені злягла. Костя доглядав стареньку. Варив їсти й годував, перестилав постіль, прав, перевдягав, слухався її в усьому. А ще давав лад у хазяйстві. Бабуся з ним розмовляла, наставляла на подальше життя. Розуміла, що їй залишилося вже недовго, а дитині треба жити. Отак і вийшло, що Костя рано став хазяїном. При всьому цьому учив уроки, ходив до школи:

Ніна в село приїздила рідко, гостювала у своїх батьків, провідувала й сина. Казала, що хоче забрати його в Пітер, аби він вчився там. Та далі розмов справа не йшла. Як і раніше, Костя ходив до школи в Гусавці, а мати їхала назад.
Микола ж повернувся в село. Жив з матір'ю і сином, працював один час газозварником, їздив на заробітки. Людиною він був освіченою, мав хороші руки і добру вдачу. Сина любив. Коли тяжко захворів, поїхав до Санкт-Петербурга. Там йому й поставили страшний діагноз.
Марія Максимівна відійшла в останніх числах 2008 року. Костик сам закрив їй очі і сидів біля покійної аж до ранку. Будити сусідів соромився і, що бабуся померла, сказав їм тільки вранці.
Село допомогло поховати стареньку і пом'янути, як належить. Відгукнулися на біду сусіди, церковна півча, школа. Батько приїхав уже тижнів через два, жив з сином до весни, посадив город. Був дуже слабий. У травні поїхав до Пітера на операцію, яка вже не допомогла. Помер Микола Костянтинович через півроку після Марії Максимівни.
Ще коли був живий, у селі йому порадили написати заяву про відмову від сина. Тоді його позбавлять батьківських прав, і хлопець зможе одержувати хоч якісь гроші. Жити ж бо нема за що. А Ніну Іванівну двічі викликали на суд, через консульство звертались до властей Виборзького району Санкт-Петербурга. Але вона дверей квартири не відчинила і на суд до Мени не приїхала. Позбавили її батьківських прав заочно.

«Нікуди з хати не піду!»

Костя добре пам’ятав бабусині слова: «Хату бережи, нікому не віддавай. Це твій дах над головою». Після похорону до нього прийшов дід Іван, батько матері, і сказав, що хату треба продати.
— Давай документи. Ти будеш жить в інтернаті. Хата тобі не потрібна. За гроші від її продажу я їздитиму тебе провідувати.
Почувши таке, Костя заплакав.
— Я нікуди з хати не піду! — кричав, боронячи свій дах над головою.
На той лемент збіглися сусіди і випроводили рідню. Хлопцю дуже співчували. Директор школи Наталія Олександрівна Картун кликала в свою сім'ю:
— Іди до мене. Хоч перезимуєш. Іди, Костику. У мене дві дочки. Подружишся з ними.
— Ні, зі своєї хати нікуди не піду, — стояв на своєму Костя.
Щоб підтримати хлопця, йому несли молоко вчителі, підгодовувала шкільний кухар. Влітку сапувати город допомагали учні, а копала картоплю уся школа і церковна півча.
А тут ще одна біда. Десь через місяць після похорону отелилася корова, а на ноги не встала. Довелося дорізати. Теличку Малину Костя залишив. Щоб виростити її, купував у людей молоко. А коли вже Малина виросла і чекала перше телятко, поспішав після уроків до неї. Радів:
— Скоро буде своє молоко. Тоді вже нап'юсь.

Після похорону бабусі у нього залишилося 1000 гривень. Не така вже й велика сума, якщо врахувати, що доходу на той час у хлопця не було ніякого. Батьки живі. Костя — громадянин Росії. Про яку пенсію може бути мова? Газ у хаті в них давно, але Костя його не підключив
— нічим платити. Топив піч дровами, на печі й спав в обнімку з котом.
— Дитина він дуже економна, — розповідали вчителі. — Ще бабуся була жива, коли ми повезли дітей до Мени в зоопарк. Усі купують морозиво, чипси, цукерки, жвачки, а Костя питає у продавця, чи свіжий хліб. Узяв буханець, трохи ковбаси і пляшку олії. Баба навчила берегти копійку, не витрачати абияк. Хазяйська дитина виросла. За характером він індивідуаліст. Самому йому краще, ніж у колективі. Про інтернат не могло бути й мови. Переказували, ніби він навіть заявив: «Якщо заберуть в інтернат силою— повішусь!» І вкотре: «Нікуди зі своєї хати не піду!»
Отак і залишився у своїй хаті сам-один у тринадцять літ.

Добрих людей на світі багато

У жовтні 2008 року про Костю Бурого з Гусавки і його долю написала районна газета «Наше слово». А далі приїхали телевізійники. Сюжет на каналі ІСТV вразив багатьох людей не тільки в Україні, а й за її межами.
Хазяйка магазину дитячого одягу з Херсона надіслала Кості трусики, майки, сорочки, штани, теплу куртку і ще багато іншого добра. Гроші і посилки йшли з різних куточків України і Росії, навіть з Канади та Італії. Тодішній голова райдержадміністрацїї Сергій Костючок дістав з кишені 200 гривень:
— Це тобі, синку, на цукерки. Скажи, що тобі сьогодні треба найбільше. Я допоможу.
Костя дуже соромився, не звик до такої уваги. А тут відважився:
— Телефон треба. Наступного дня телефон був у хаті.
Приватний підприємець Василь Кандаков з Мени зробив своїм коштом ремонт житла: переслав підлогу, підшив стелю, залатав дах, купив меблі. А на Новий рік запросив хлопця у гості у свою сім'ю.
Добрі люди привезли Кості машину дров. В оселі переробили газову систему, яка вже давно застаріла. Один киянин подарував телевізор і DVD. Обласна рада передала комп'ютер. Хтось вручив крутий велосипед. Інші везли продукти. Якось увечері біля двору зупинилася іномарка, з неї вийшло двоє:
— Ти Костя?

Дістали з машини два великі ящики з усякою смакотою:
— Тримайся, брат!
— Шість банок згущенки! — радів Костя.
Усі організації, прізвища людей, які простягли Кості Бурому руку допомоги, не перелічити. Переказували й по 1000 гривень, а Любов Хоменко з Києва щомісяця надсилає хлопцю 100 гривень. При цьому жодного разу не вказала своєї адреси. Можливо, не такі уже великі прибутки в жінки, але 100 гривень надсилає добра людина Кості досі.
Від людської уваги хлопець не зазнався. Соромився, коли до школи вкотре приїздили телевізійники.
— Мо', не треба? Мо', вже хватить? — казав.
Учителі помітили, що хлопчина ожив, почав усміхатися, грати з ровесниками в різні ігри.
— Перед дитиною нарешті почало розвиднятися, — казали вони.
Суд позбавив матір хлопця батьківських прав і призначив опікуном його хрещену Надію Миколаївну Столинець. А влітку він з її сином Максимом уперше в житті побував на морі, у Бердянську. Для Надії Миколаївни Костя — як рідна дитина. Хрещена дбає про нього повсякчас. Усі найважливіші питання хлопець вирішує з нею.

Два роки в ліцеї

Після закінчення дев’ятого класу в Гусавці Костя продовжив навчання в середній школі в Локнистому. Село це недалеко, їздив на заняття велосипедом. Як і раніше, тримав у хазяйстві корову, качок, курей, порав город.
Відучився рік і раптом каже Надії Миколаївні:
— Хрещено, мабуть, я поїду в Чернігів, до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Надія Миколаївна захвилювалася.
— Синку, може, не треба? Вчись тут. А вже після одинадцятого класу будемо думать, куди далі.
Та намір хлопця підтримав помічник народного депутата Олега Ляшка Василь Амельченко:
— Ми допоможемо з документами. А Чернігівський ліцей — прекрасний навчальний заклад. Після нього Костя вчитиметься, де йому захочеться.
Корову Малину Костя віддав у сарай до хрещеної. Качок і курей порізали. В опалювальній системі злили воду, відключили газ. Усе зробили по-хазяйськи. Ці два роки Костя їздив з Чернігова в село щотижня, провідував хату, слідкував за порядком. У холодну пору ночував у хрещеної, а влітку на канікулах жив у своїй хаті. Рік тому у хату сина прийшла мати, що повернулася в село з Пітера.
— Мені хати не жалко. Нехай живе, — каже Костя.

Вчитися в ліцеї йому дуже подобалося. Тут у нього багато друзів.
— Я навіть вчитися став краще, — каже він. — Тут скрізь порядок, дисципліна. Мрію вступити до Харківського університету цивільного захисту, буду пожежником. Там стипендію платитимуть. Пенсії в мене нема. Батько був громадянином Росії. Там похований. Документів про його трудовий стаж нам не надіслали. Виплати по опіці припинилися торік, коли мені минуло вісімнадцять. Ну, жив я економно, трохи грошей зібрав. А як уже далі — видно буде. Не знаю, де доведеться жити і працювати, але хату в Гусавці збережу. Там же дід мій жив, ми з бабою, тато. Це наше сімейне гніздо. Баба сказала: «Бережи». Так і буде.
30 липня у Кості Бурого день народження. Мине хлопцю 19 літ. Прекрасний вік, коли все життя попереду. Нехай же доля нарешті йому усміхнеться. Хороша людина росте.

Матеріали по темі:

Заберете мене з дому – повішуся!
Костя мріє про трактор

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №23 (1413)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.