Дочку, що народилася після війни, солдат назвав Любов’ю
Іван Якович Половко з дочкою Любов'ю Іванівною, онукою Оксаною і правнуком Назаром
— Ноги не годні, — каже.
— У правій і досі вісім осколків від міни сидять. Нехай уже святкують без мене. А я тут —з дочкою, онукою, правнуком.
«Нас залишилось тільки трос»,
— каже Іван Якович. — У сорок третьому разом зі мною мобілізували на фронт усю молодь. А ще у сорок першому скільки пішло. 360 дігтярівців воювали на фронті. Після Победи було нас на село п'ятдесят. А тепер осталось троє. Інші — лежать. Хтось далеко, по Польщах, Германіях, Венгріях, у Чехословаччині. Хтось тут на цвинтарі. Будь вона проклята, війна, і ті, хто її затіяв. Сталін стільки горя людям завдавав. Хоча б той голод. Я ще дитям був, а пам'ятаю, як мерли люди. І наша мати вмерла, царство їй небесне. А нас шестеро, і ми розлізлися межи людьми, мов мишенята. Точно, як Шевченко писав.
«Я двадцять третього року. А може, двадцять другого»
— Жили ми в Берізках. Це хутір біля Озерян Варвинського району. Хазяйство добре було: коні, свині, корова. Усе забрали активісти. Нас із хати викинули. А батьку пригрозили: або вступай у колгосп, або опинишся на Уралі чи й ще дальше. І бідний мій батько втік у Запоріжжя. Що нещасній матері з нами робить? Я пішов у Прилуки у совхоз. Мене там поставили граків гонить із засіяної ниви, а далі — довгоносиків збирать з буряків. За це давали їсти. Ну, й ночліг. За літо заплатили 10 рублів. На всі гроші я купив хліба, буханок п'ять. Рішив: матері понесу. Прийшов у Берізки, а матері вже нема...
Зимою у совхозі для такого, як я, малого, роботи не було. То я знову пішов до тітки Тетяни у Дігтярі. Вона жаліла мене, а дядько був строгий, гулять не давав. Я глядів їхнього сина Митька, робив усе, що казали. П'ять років пас людську худобу. Люди годували і платили 6 рублів у місяць.
Хотів учиться. Треба було восени йти до п'ятого класу. Тітка не заперечувала, а її чоловік не дозволив. Сказав:
— Хватить, що я його годую.
На цей час уже повернувся із Запоріжжя батько. Хати вже нашої не було, жить йому ніде. Вступив зі старшим сином Яковом у колгосп, і їм дали кімнатку у конторі. Вони заробили 5 тонн зерна, на той час — ціле багатство. За хліб можна було вимінять і одежу, і взуття, все, що завгодно.
Батько просив тоді дядька, щоб розрешив мені ходить у школу.
— Я вам хліб привезу, — казав, — тільки нехай він ходить.
Та дядько був невмолимий. Так я й зостався із чотирма класами.
А з якого я року народження, точно не знаю. Усі метрики і церковні книги у війну згоріли. Коли вже паспортизували села, я ніде не міг розшукати документи, що підтвердили б дату мого народження.
Порахував так. Нас у матері було шестеро. Народжувались через два роки. От і вийшло, що я або 1922-го, або 1923-го. Сам назвав дату 20 червня 1923 року.
Ну, а тоді, на кінець тридцятих років, я вже добре підріс, міг навіть двопудову гирю підняти. У тридцять восьмому вступив до колгоспу. Мені довірили паровицю коней з упряжжю. Віз, плуги, культиватор — усе було. Роботу давали по наряду. Дарма, що малий, а хлібоздачу возив аж у Прилуки.
«З Вірою ми побралися якраз перед війною»
— Молодість є молодість. От і я вже парубок, ходжу на колодки. А там — веселощі. Грає гармошка, вибиває бубон. Пісні, танці до півночі.
Де в мене взялася перша балалайка, не пригадаю. Здається, Мишко зробив, наш найстарший. Він 1912 року був. Не повернувся з війни. А тоді працював у Ладані. Робив гітари, балалайки. Мабуть, першу подарував мені він. Ну, то я вже теж музикант. Грав польку, карапет, краков'як... І досі люблю взяти до рук балалайку. Простенький інструмент, а який звук видає!
Отам на колодках я й зустрів Віру, свою майбутню дружину. Весела була, танцювала ловко... У сорок першому ми побралися. Батьки Віри прийняли мене до себе. Жили добре. Але тут війна. Тестя Григорія Пилиповича Сисуна забрали зразу. А мій рік у сорок першому не призивався.
У сорок другому у нас народився син Коля. Коли фашисти особливо лютували, я збудував на болоті будку, в якій і переховувалася Віра з дитиною. Там, мабуть, синочок ' застудився.
У вересні сорок третього Дігтяр визволили радянські війська. А на другий день мене вже забрали на фронт. Ми ще стояли в Прилуках, як прибігла Віра.
— Чого ти? — питаю. — А дитя на кого залишила?
— На матір, — каже. — Заболів наш Коля.
Вона й ще раз прибігала. А це ж неблизький світ, кілометрів п'ятдесят.
— Не бігай, — кажу, — за мною. Будь коло дитини. Уб'ють — споминай.
А вона плаче:
— Боліє синок.
Далі нас відправили під Київ, на форсування Дніпра. Стояли в Дарниці. Хлопці молоді, сільські, військовій справі не обучені. Не знають ні як ружжо держать, ні як стрілять. А у нас до війни був гурток Осовіахіму. От і вийшло, що тепер я чи не найграмотніший, можу навчити інших. Призначили мене командиром і наказали проводити з хлопцями занятія.
Отак ми на ходу вчилися воювати і йшли в бій. 6 листопада взяли Київ. Столиця була визволена. Скільки тоді люду полягло!
Після цього я потрапив у полкову школу аж у Пензу. Пізніше Віра розповідала, що таки прибігала до мене ще й у Київ. Аби сповістити, що вже нема нашого синочка. Помер Коля від запалення легенів. Прибігла, а поїзд на Пензу уже відійшов. Про горе, що спіткало нас, вона сповістила мені листом. Ходила, бідна, на синову могилку щодня, ридала... Як би воно було далі, не знаю, але тут у життя моєї Віри втрутилася війна, її і ще кількох дівчат, які до війни закінчили десять класів, призвали на службу. Довелося їй служити у Білорусії. Там озброєні дівчата охороняли склади з боєприпасами. Так що моя молода дружина теж стала учасницею війни.
З кулеметом «Максим» вперед, на захід
— Після шести місяців навчання мені присвоїли звання сержанта і знову відправили на фронт. Починав я воювати у складі І Українського фронту, а тепер гнав ворога у складі кулеметного батальйону IV Українського фронту. З боями пройшли Карпати, визволили Ужгород, Мукачів, Чоп і перейшли кордон Польщі. Маю медаль «За визволення Варшави».
Воював я, мабуть, непогано, бо був двічі удостоєний ордена Слави. А це найвища солдатська нагорода, яка надається за особистий подвиг. Ще вручили медаль «За відвагу».
До Німеччини я не дійшов. 12 січня сорок п'ятого року в Чехословаччині був важко поранений. Міна розірвалася просто в моїх ногах. Осколки пробили праву ногу, ліву руку і плече. Почалася газова гангрена. Як вижив, не знаю. Лежав спочатку в госпіталі в Польщі. Був дуже тяжолий. Ногу розперло, була вона чорна, як склянка. Боліло так, що не передати словами. Усе йшло до ампутації. І тут на моє щастя біля столу, на якому я лежав, зупинився майор медичної служби. Побачивши мій стан, скомандував:
— Негайно зробити розтин!
Я ще заікнувся, що, може, і без розтину виймуть осколки. А майор у відповідь:
— Доки будемо шукати, залишишся без ноги і без руки. Краще вже нехай осколки залишаються там.
Вісім їх у мене у нозі ще й тепер. А з руки осколок вийшов уже тут, у Дігтярах, після війни.
Ногу розрізали спереду і ззаду від коліна до стегна. Газ, що з шипінням вирвався назовні, перелякав медсестер.
Дев'ять місяців я пролежав на спині у лангеті. Не можна було ні на бока повернутися, ні сісти. Це було вже в госпіталі в Сочі, куди нас відправили на лікування. Там ще дві операції зробили, наклали шви, переливали кров.
Так що День Перемоги я зустрів у госпіталі.
У Прилуках на вокзалі зустрів тестя. Він теж повертався з війни
— У вересні мені дали відпустку на 30 діб. А далі, сказали, тебе викличуть у військкомат.
З пересадками доїхав до Прилук. Вийшов з поїзда. Бачу: мій тесть Григорій Пилипович іде по перону. У японській шапці, черевиках, одежі. Теж повертається з війни. У Кенігсберзі він був поранений осколком у голову. Після лікування воював далі, вже на Далекому Сході. От після розгрому Японії їх і обмундирували в усе японське. Треба ж так, щоб ми поверталися додому в один день!
До Дігтярів доїхали підводою. Яке ж було щастя — переступити поріг рідного дому, обняти дружину. Більше немає війни. Починається мирне життя.
Я працював у колгоспі. Військова служба моя через тяжке поранення скінчилася. Віра закінчила бухгалтерські курси в Прилуках, але до самої пенсії працювала продавцем.
У липні сорок шостого року у нас народилася дочка Люба. І це теж було щастя.
Любочці було, мабуть, років п'ять, коли вона винесла з дому мій орден Слави. Іграшок тоді не було, от і гралося дитя батьковими нагородами. На що вона його обміняла — на іграшку чи відро солодких груш, уже не пам'ятаю. Документи на обидва ордени Слави у мене є, а орден залишився один.
Щастя й горе завжди ходять поряд
— Оцю хату, в якій ми з Любою живемо, збудували давно. Вірніше, перебудували стару, тестеву. Стяглися і взялися облаштовувать нове житло. Наймали старих досвідчених майстрів. Багато чого я зробив власними руками.
Люба наша виросла. У школі вчилася добре. Хотіла в медінститут вступити, але не вийшло. Пішла працювати в дитсадок, а тоді вступила до Київського педінституту на факультет педагогіки, психології дошкільного виховання. Уже пізніше, коли працювала у колгоспі парторгом, закінчила Майнівський радгосп-технікум за спеціальністю агроном.
У мене дуже хороша дочка. Що я ще живий, то її заслуга. Постійно дбає про мене, доглядає, лікує. її поважають люди. Років п'ятнадцять чи шістнадцять працювала у нас селищним головою, багато добрих справ зробила для Дігтярів.
Хороший був і зять Михайло Кислий, царство йому небесне. Розумний чоловік, закінчив юридичний технікум. Працював у профтехучилищі і на фабриці художніх виробів.
Миша наш був інвалідом армії. Переніс дві операції на серці. У 1988 році його не стало. А після дев'ятин по зятю померла моя Віра Григорівна. Миша прожив 46 років. Віра — 65. Рано залишили нас дорогі люди. Оплакуємо їх і досі.
«Роботи нашого Романа є у Ватикан!»
Про нащадків славного роду ми попросили розповісти Любов Іванівну.
— Мій син Роман — дуже талановита людина, — похвалилася мати. — Гарно малював ще з дитинства. Закінчив Вижницьке художнє училище, відділення ткацтва, а після служби в армії вступив на факультет живопису до Львівської академії мистецтв. Тепер він там викладає на кафедрі сакрального мистецтва. Член Національної спілки художників України. Займається реставрацією церков. Розписував храм у Коломиї. Його роботи сподобалися папі Іоанну Павлу II, коли він відвідував Україну, і кілька творів нашого Романа зайняли своє місце у Ватикані.
Дружина Романа Ірина теж художниця. Працює у Львівському художньому коледжі. Донечка сина Даринка — студентка академії мистецтв. Андрійкові сім років.
Моя ж дочка Оксана працює в Києві. Викладає українську мову і літературу та українознавство в художній школі. її син Назар — шестикласник цієї школи. Та ось вони, познайомтесь. Приїхали до нас на свята.
Ми ж із татом тримаємо хазяйство — корову, свиней, птицю, пораємо городи. Тато вже слабий, фізично щось робити йому важко. Але те, що він живий, що завжди дасть пораду, підтримає, — те безцінне. Був таким трудівником усе своє життя. Дай, Боже, йому ще здоров'я і довгих літ життя!
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1409)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: війна, людські долі, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко