Послушник Микола: «У миру нагороди получають на землі. А нагорода монаха — на небесах»

У Благовіщенському чоловічому монастирі у Ніжині найстаршому монаху отцю Анатолію – 84. Наймолодшому послушнику Миколі – 26.

26 квітня, 10 ранку. Отець Антоній зайшов у келію після служби.
Келія — це кімната в одноповерховій видовженій будівлі з білої цегли. У келії стоять ліжко, стіл, шафа. У кутку — ікони. На підлозі під стіною різні речі. Валізи, півлітрові банки з консервацією.
У келію, а також у храм апостолів Петра і Павла Благовіщенського монастиря приходять люди сповідатися. Про отця Антонія у Чернігові розказують, що з ним можна порадитися не тільки про святе, а й про житейське.

Отець Антоній (у миру Анатолій Колодій) — родом із Гайсина Вінницької області. Служив у різних храмах на Чернігівщині.
— Спочатку у Михайло-Коцюбинському, недовго, — розказує. — Потім у Козелецькому районі, у селі Крехаїв. Був у Красилівці цього ж району, у Березанці Чернігівського. Потім у Хотинівці Носівського району. У мене там будиночок.
Церковній службі передувала служба в армії, в артилерії. У Самборі на Львівщині.
Одруженим ніколи не був.
— Це як у кого бажання, — говорить про шлюб. — Я з малолітства думав сам жити. У мене брат був Ніколай. Якось його дружина сказала: «Анатолій буде лучче жаліти свою жінку». А я на кроваті лежав, кажу: «Нужна вона мені».

У Благовіщенському монастирі отець Антоній чотири роки.
— Чому вирішили у монастир піти?
— Владика Іриней (єпископ Ніжинський і Прилуцький. — Авт.) прислав у Хотинівку машину і сказав, щоб я переїжджав.
— Це вважається нагородою чи навпаки?..
— Мені вже 84 роки. Владика Іриней привів мене як на покой.

У монастирі нема гамору, суєти. Тихо, спокійно.
— Прокидаюсь як коли, — розказує отець Антоній про своє життя. — Більшість по-солдатськи. Одинадцята година — відбій. Шість — підйом. Відразу не снідаю. Іду в церкву на службу. Після служби дзвонять три рази, і йдемо снідати. Всього покладуть на стіл — що хочеш, те й їж. Найголовніший хазяїн — борщ. Харчуюсь двічі на день. А хто хоче, третій.

— У монастирі важко чи легко?
— Мені легко. Для тіла зовсім хорошо. Кормлять. Спати тепло. У кожного — своє послушаніє. Моє послушаніє — сповідати. Люди приходять і розказують, що поганого робили в житті. Хто повідає свої гріхи — таїнство покаянія звершується. Чоловік не мені говорить і не Богу, Бог знає, а сам для себе. Щоб іти на сповідь, треба обдумати свої гріхи. Гріх — тяжесть на душі. Якщо Господь прощає — легко на душі стає.

— А як це зрозуміти — прощає Господь чи ні?
— По вірі вашій вам дано буде.

— Можна відразу після розмови зрозуміти людину? Передбачити, що буде з нею у житті?
— Для цього треба буть великим подвижником. Як відстоїть небо від землі, так відстоять по-мишлєнія наші від Бога. І путі Господні від путей наших. Не може чоловік узнати того, що буде.

* * *

Послушник Микола біля монастирського городу ремонтує тачку. Міркує, як краще зачистити шину, щоб залатати клеєм «Момент».
Микола Кошелівський родом із села Га-лиця Ніжинського району. У Галиці живе мати, батько помер.
Микола розказує, що одруженим не був. Зустрічався з дівчиною. Планував взяти шлюб. Не склалося.

— Чому вирішили стати послушником?
— Це не я вирішив. Божа сила. Дома ходив у церкву. Якось воно поступово.
Микола Кошелівський каже, що не бачить великої різниці в упокореності в монастирському житті і в мирському.
— Що там, що там треба змиряться. На роботі чоловік змиряється, бо знає, що йому сім'ю треба годувати. У монастирі змиряється, бо знає, що це треба, щоб досягти Царства Небесного. У миру нагороди получають на землі. А нагорода монаха — на небесах. У цьому тільки різниця.

— У монастирі ж треба відмовитись від жінок. Це важко? — питаю молодого мужчину.
— Дуже важко. Це така внутрішня боротьба... Але не ми вибираємо життєвий шлях. Як Бог дасть. Якщо почитати житія святих, мало хто мріяв з дитинства бути монахом. Більшість хотіло жити звичайним життям.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №18 (1408)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.