Володимир Ємець: «Пейзаж для мене – це поезія»

Із ним домовилися зустрітись біля міськвиконкому.
Ранковий прохолодний дощ бадьорив, та особливо настрою не додавав.
До місця дістався десь із 15-хвилинним запасом часу, бо відчував, що Володимир Володимирович прийде загодя з поваги до гостя і зважаючи на негоду. Він і справді вже стояв під парасолькою на іншому боці вулиці Кирпоноса.
Володимир Ємець – перший на Чернігівщині народний художник України. Таких у нас лише двоє…
– Із 75-річчям, – вітаю, потиснувши руку.
– А я сподівався, що в «тіньочку» пересиджу…

Тулимося біля входу до будівлі.
– Ще має фотокореспондент підійти, – пояснює майстер.
Чекати довелося недовго, о дев’ятій прибула симпатична говірка дівчина з чималою сумкою.
Утрьох відправляємося на шостий поверх будинку, що неподалік. Там свята святих Ємця – художня майстерня.
Маріанна ж одразу взяла справу в свої руки: командувала «народним», як хотіла, і він, розуміючи, що людина у творчому процесі, терпляче виконував усі її забаганки.
– Давайте спочатку стоячи біля картини… Тепер візьміть пензель і палітру… Позу не змінюйте, тільки подивіться в інший бік… Сядьте на стільчик, візьміть окуляри… Посміхніться… Природніше. Я ж хочу, аби вийшов справжній фотопортрет.
– Володимире Володимировичу, Ви, звичайно, побільше з натурою працюєте, «мучите». Отож, тримайтеся, – жартую.
Дівчина зробила чи не півсотню кадрів.
– Щось закінчували? – цікавлюся у неї.
– Чернігівське вище професійне училище побутового обслуговування. Навчалася на фотографа…
– А з чого Ви починали? – запитую у відомого художника, коли за юним візитером зачинилися двері.
– З Кишинівського художнього училища імені Рєпіна.
– Ви ж самі з Довжика. Як же Вас так далеко занесло?
– Помиляєтеся, – поправляє мене. – Народився в Чернігові 4 квітня 1938 року.
– Був я у Довжику, – не второпаю, – тож там Ємця інакше, як своїм, не називають. І Вашу картину місцевої церкви Різдва Богородиці, яку подарували, бачив у сільраді. Сама сільський голова підтвердила Ваше довжицьке походження.
– Насправді я чернігівець, – пояснює співрозмовник. – Батька Володимира Пилиповича, (він був священиком закінчив духовну семінарію, де нині госпіталь), розстріляли енкаведисти у 37-му. Так я його і не побачив.
Розповідали, що везли мене на возі з пологового будинку, який розташовувався на Київській, у велику повінь – Десна та Стрижень розгулялися – на вулицю Станіславського, в будинок №22. По-моєму, він і досі стоїть.

У війну, коли Чернігів здригався від вибухів, палав, кулями свистів, мама Володі, Оксана Миколаївна, з двома дітьми перебралася у батьківське село…
– Ось так, із трьох років і до 56-го, мого повноліття, я жив у Довжику. Тому вважаю, що я однаково й довжицький.
Там семирічку закінчив, а щоб мати середню освіту, за 6 кілометрів пішки ходив на заняття до Мохнатинської школи. «Усього-на-всього» – 12 км.
– З місцем народження розібралися, але повернімося до «кишинівсько-художньої операції».
– Розробив її Славко – випускник ремісничого художнього училища, – згадує Ємець-молодший. – Як до армії призвали, залишив мені усе своє малярське причандалля: мовляв, брате, є в тебе хист – пробуй. І я занурився у той світ… Коли ж час було вступати, Слава зібрав чи не увесь список художніх училищ на теренах СРСР і надіслав його мені у листі.
Залишалося зробити вибір. Це питання несподівано вирішила сусідка Надія, котрій треба було їхати з немовлям до чоловіка в Молдавію: «І мені допоможеш, і там, думаю, тобі буде непогано: як-не-як – сонячний південь».
– Їхали у загальному вагоні, народу напхалося – дихати нічим, – повторно подорожує тодішній абітурієнт. – Дитина, звісно, постійно вередувала.
На станції, на якій вийшла моя супутниця, її ніхто не чекав. Хіба міг кинути? Провів, тягнучи її речі і свої пожитки, аж до самої домівки. А потім знову на столицю.
Кишинівське художнє училище являло собою П-подібну одноповерхову будівлю з одним-єдиним входом.
– Певно, Ємець, – вгадав мене з порогу дорідний молодий чоловік.
– Сестра твоя дзвонила, хвилювалася. А я – директор, Олександр Федорович Майко. Так от, збери усіх хлопців, хто є, і гайда за місто за соломою. Наб’єте лантухи, щоб було на чому спати. Ліжок немає, доведеться на підлозі…
Екзамени я склав без будь-яких проблем. Але радість моя не мала меж. Сталося!
Повністю на дорогу назад гро¬шей не вистачило. На завершальному етапі в Чернігові, біля м’ясокомбінату (він тоді розміщався навпроти єврейського цвинтаря), заскочив у кузов попутної вантажівки…

До хати ледь доплентався. Мами не було вдома, і я, не маючи жодних сил, каменем впав у спориш…
Напівсонного мама завела мене до хати, наварила чавун картоплі. Досипав уже в ліжку.
Грошей на науку було катма, і голова сільради, аби я міг щось собі заробити, доручив мені фарбою-суриком написати на парканах біля будинків і господарських приміщеннях, які протипожежні засоби – відра, сокири, багри – мають бути у відповідальних за це осіб…
– І знову: «Здрастуй, училище!».
– Навчання для мене було не важким. Я мав середню освіту, тому відвідував лише заняття з історії КПРС та спецнаук.
Тож у мене було доволі вільного часу і для підготовки, і для піших вилазок за місто, щоб малювати пейзажі.
Одним з найулюбленіших місць нашого відпочинку, та й усіх містян, було штучне Комсомольське озеро, яке з’явилося «під чітким керівництвом» тодішнього першого секретаря ЦК Компартії Молдови Леоніда Брежнєва. Тут розташовувалися чудовий парк і пляжі.
Щоправда, умовами проживання похвалитися не міг. Мешкав з іще чотирма хлопцями у тимчасовій споруді. Звичайно ж, не розкошував.
«Чуєш, Володю, – якось зупиняє мене директор училища Майко. – Тобі б приодягнутися треба. Підзароби у Вулканештах, я відпускаю».

Отак і опинився на винзаводі «Чумай». Благо, роботи тоді художникам вистачало: оформлення партійних, комсомольських і профспілкових стендів, тематичних куточків, гасла… Так що непогано заробив.
– Мабуть, ще й вина дегустували?
– Я не прихильник алкоголю. Та й там із цим суворо було. Зате винограду, «дамських пальчиків», на кілька років наївся!
«От тепер ти схожий на радянського студента!», – аж прицмокнув язиком Майко, коли побачив мене у повному параді.
А купив я собі на «халтуру» пальто, картуз, штани і черевики.
– У таких обновках не соромно й до інституту вступати.
– Як відміннику навчання мені надали можливість вступити до вишу. Обрав славнозвісний Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури. Однак, як і досі вважаю, мене попросту «завалили». Пішов до ректора добиватися справедливості. На що він мені відповів: «Чего сюда лезть? У вас что, своих институтов на Украине не хватает?».
Тож мав за розподілом їхати у молдавське містечко викладати в школі малювання і креслення.
«Ти знаєш, Ємцю, – по-батьківськи звернувся директор, – не буде тут у тебе жодної перспективи. – Я все влаштую. Поїдеш додому».
Слова Олександр Федорович дотримав. І поїхав я вступати до Київського державного художнього інституту із дипломом у кишені. Але спізнився. Хоча зустрівсь із викладачем і відомим скульптором Олексієм Прокоповичем Олійником, з яким потім на довгі роки переплелося моє студентське життя, коли навчався на художньо-педагогічному факультеті, а потім живописному.
– А ось на давньому знімку Ви поруч із Борисом Іваненком та Станіславом Реп’яхом, відомими чернігівськими журналістами. Що Вас обєднувало?
– Після невдачі в Києві, у пошуках роботи випадково набрів на редакцію «Чернігівського комсомольця». Пояснив причину приходу, хто я є..
– Ану, покажи, що вмієш, – попросив редактор Борис Іванов.
За лічені хвилини даю йому загаданий готовий малюнок.
– Приходь завтра.
– Так мене прийняли до журналістської братії. Між іншим, художники за характером – люди більш замкнуті.. Журналісти ж – товариство компанійське, контактне. В усякому разі, таке враження склалося від тих людей, з якими працював, спілкувався. Це ті ж Іваненко та Реп’ях, Володимир Дрозд і Євген Гуцало, Сашко Скорина і Борис Наріжний, Григорій Бібик (до речі, он висить мій фотопортрет його роботи) і Валерій Інютін, Валентин Школьний і Володимир Ятченко, Ілля Бердник і… Мабуть, зупинюся.

Що ще пам’ятно? Моє «редакційне весілля». До Чернігова з Калінінграда приїхала моя дівчина, з якою випадково познайомився ще в Кишиневі, куди вона прибула як туристка.
Так в мою долю міцно ввійшла Світлана і на довгі роки Калінінград, де вона жила. Тепер у мене двоє дорослих синів Олег і Денис, невістки й онуки.
– І все ж Ви повернулися до Чернігова…
– Адже я – українець. Для мого натхнення мені не вистачало рідних краєвидів, рідного побуту, рідної культури, рідного спілкування…
І я, майже не замислюючись, скористався шансом – заповнив
вакансію у виконкомі на посаду головного художника міста.
– Вас, як відомо, потім обирали директором фонду, головою Чернігівської обласної організації Спілки художників України, ви очолювали обласний художній музей.
– І за свою роботу мені не соромно.
– Як і за творчий спадок. А який з художніх жанрів Вам імпонує найбільше?
– Пейзаж. Для мене він найщиріший. Це як поезія. Те що вірш, те й пейзаж.
– І хоч Ви багато поблукали світом, але, певно, довжицькі краєвиди для Вас найближчі?
– Як зараз перед очима: у кінці городу тихенька річечка, де ловив окунців, щупачків… А з пагорба відкривається житнє море, котяться сонячні хвилі. Бачу односельців, торф копають… Це з дитинства.
Рідні не люблять, коли навідуюся в село. Переживають, бо серце моє розривається, сльози накочуються від споминів.
…Спускаюся поверхами на вулицю. Наче й похмуро, і «дробинки» дощу всмоктуються у сиру куртку, але після розмови з Ємцем для мене світ посвітлішав і негода вже мала свої принади і красу.

Олександр Фальчевський, фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.