Дочку народила, коли коханий уже загинув. Так і стала дівкою-вдовою

Час невблаганний. З кожним роком стає менше тих, на чию долю випали тяжкі випробування минулої війни. Не тільки фронтовиків і партизанів, а й жінок, які чекали їх із поля битви. Берегли дітей, ростили і виводили в люди. Тих, кому сьогодні за дев'яносто, залишилося по селах одиниці. Тож слухаймо їх, доки вони ще з нами.

«Померли батько і мати, а нас оприділили в патронат»

Ганні Романівні Плешкун у грудні минув 91 рік. Живе вона в рідному селі Козацьке Бобровицького району з дочкою і зятем. У бабусі хороша пам'ять. Слухати її дуже цікаво.
— Ми з братом сиротами осталися, — каже вона. — Померли батько й мати. А дядько бухгалтером у колгоспі робив. Корову і коня здав у колгосп. І млин туди забрали. А нас оприділили в патронат. Там багато дітей собрали. Усі сироти. Содержав нас колгосп. Старші на роботу ходили. Коля, брат, череду пас. А я в школу пішла. А тоді хазяїни забрали мене в прислуги. Гуси пасла, піч топила, усе робила. У них своїх дітей не було. Ну, за роботою учиться ніколи. Школу я покинула. То директор прийшов до хазяїна, каже:
«Треба б дівчині учиться».
Хазяїн согласився, а хазяйка — ні. «Хай діло робить», — каже. А мені ж учиться хочеться. І я вернулась у патронат.
А як годи вийшли — іди додому, заробляй сама. Ми з Колею жили в батьківській хаті, робили в колгоспі. Харчі давав колгосп — на год. Муку, м'ясо, молоко... Микола за роботу получив телицю і порося. А у нас же тільки хата. Хлів порозбирали на топливо. Порося ми якось пристроїли, а телицю держать ніде. То колгосп за неї гроші дав.
Перед війною брат оженився, привів додому молоду жінку. А тут його в армію призивають. Жінка не стала ждать, коли вернеться, пішла до своїх батьків. Так у них нічого й не вийшло.
А я осталася в хаті сама.

«Коли почалася війна, пішов мій Микола у партизани»

— Як прийшли німці, у нас тут у лісах образо-валися партизани. Пішов до них і Микола Плешкун. Він від мене трохи старший, дев'ятнадцятого року. Грамотненький був, до війни у Ніжині вчився і у нас у сільраді секретарем робив.
Було, як з лісу коли вночі в село заскочить, батьків провідає, а про мене тільки перепитає. Боявся, щоб хто не доніс німцям. А то б і мене зничтожили. Його ж батьків не пожаліли. Матір спалили в хаті. А батько якось вирвався. То поліцаї замітили і вбили. Лежав серед села, доки не дозволили людям його поховать. Та не на цвинтарі, а на згарищі їхнього дворища. Спалили ж і хату, і хліви.
Сестру Миколину Гальку теж убили. І Микола теж загинув. Де його могила, ніхто не знає.
Я ж 26 липня сорок третього року народила дочку. Любою назвала. Ні вона батька ніколи не бачила, ні він її. І на фамілії Чайка ми з нею довго були. Уже після війни, як прийшли документи на партизан, стали ми Плешкун. А пенсії за батька, що загинув, ніхто на дочку не давав ні копійки. Матір'ю-одиночкою мене не вважали, усі знали, що Люба — Миколина дочка. Ніхто й копійки не платив. Ростила дитину сама.
Робила у ланці на буряках. Корів доїла. Тоді ж тільки ручна дойка була. От 15 корів у групі і доїли. Трудна робота, та де нам діться.

Брат Микола вернувся з війни. Оженився вдруге. Соня народила йому двох дочок — Мотю і Оксану. Ми так усі разом і жили в одній хаті. Хазяйство держали, город порали.
Як заробить копійку, щоб дітей одіть-обуть? Півгорода засаджували часником. Виросте, копали і здавали заготовачам. Було, що й на 1000 рублів.
А ще возили в Росію насіння соняшнику. Скуповували по людях. По 12-13 кубинських мішків із соняшником здавали у багаж і — на Новосибірськ. Це вже Люба возила, як підросла. По місяцю там жила, доки не розпродає. А я усе з городу на Київ возила. Трудна робота. Копійку до копійки на книжку клали. А воно усе пропало. Тепер ось уже і тієї тисячі не дають, що обіцяли.
Робили, як прокляті, від темна до темна. І все, що заробили тяжким трудом пропало…

Цього року у Люби і Миколи — золоте весілля

Люба ходила до школи недовго. Після п'яти класів її взяли в няньки. У господарів дітей гляділа і все по хазяйству робила. До роботи вона беручка. Порають город — коня в колгосп відведе, дарма що невелика.
А підросла, пішла в ланку. Ще на перевалці робила, овочі на залізницю готували.
У шістдесят третьому пішла заміж. Микола Сорока від неї на чотири роки старший. Прийшов з армії і примітив співучу русяву красуню. Посватав і привів молоду дружину до своєї хати.
— Отам вона стояла, де тепер сарай, — показує у вікно Любов Миколаївна. — А цю ми вже строїли пізніше.
— З шістдесят сьомого по шістдесят дев'ятий, — уточнює Микола Гаврилович. — 3 дерева побудували. Білою цеглою вже пізніше обклали.

Хата у Сорок красива. Висока, простора, з великими вікнами. Скрізь — порядок і затишок. Хоч тепер опалюються газом, піч не викинули. Облицювали кафелем. І хоча б раз на рік господиня перед Великоднем пече у ній паски.
Порядок і надворі. Побілені стіни сараїв. Сяють чистотою вікна літньої кухні.
Корову господарі вже не тримають, а свині, кролі, птиця — у сараях. Усе доглянуте, нагодоване, як і годиться у добрих людей.

Син Любові Миколаївни та Миколи Гавриловича Сергій живе в Броварах. Батьків провідує часто, допомагає. У нього хороша сім'я. Онук Коля вчиться у п'ятому класі. Усміхається до бабусі і дідуся з фотознімка на трельяжі.
— А оце наша старша онука Марина, — показує фото Любов Миколаївна. — А оце — дружина сина Надя. Це їхній фольклорний ансамбль. Бачите, які гарні молодиці.
— То у вас і невістка співачка! — милуємося ми знімком жінок в українському вбранні.
— Син вибирав жінку, щоб на матір була схожа, — сміється Микола Гаврилович. — Наша ж мати вже більше тридцяти років співає в сільському ансамблі.
— Ой, розкажіть! — просимо ми Любов Миколаївну.

Як президент Ющенко запросив співачок із Козацького до себе на дачу

— Про що? Як Ющенко нас запросив до себе на дачу? Чи як ми виступали у Києві з «Кварталом 95»? — запитує з усмішкою вона.
— Та ви що? Правда?
— А ви хіба не бачили мене по телевізору? 23 лютого ми з «Кварталом» виступали.
Любов Миколаївна дістає фотографії фольклорно-етнографічного ансамблю «Берегиня», а далі показує й костюм, у якому виходить на сцену. Вишита хрестиком сорочка, шерстяна корсетка з плисовими вставками, велика низка намиста...
— Ще й юпка є в скрині, — каже мати. — Колись пошили. І корсетку, і юпку. Теж з плисовою оторочкою. У нас туту селі шили.
— Колись у нас була хор-ланка. Пам'ятаєте, були такі при радянській владі, — розповідає Любов Миколаївна.
— Моя однокласниця Катя Ханенко, царство їй небесне, уже покійна, тоді у клубі робила. Одного разу каже: «Приходь, Любо, до нас співать, у тебе ж гарний голос». Ну, я й пішла. Це ще 1981 рік був. А тепер наш ансамбль уже носить звання народний аматорський. Де ми тільки не виступали! Співаємо народні пісні. Переважно — села Козацького. Ті, які співали наші мами і бабусі. І костюми у нас місцеві. Сорочки і фартухи самі вишивали.

Того разу ми брали участь у концерті в палаці «Україна». Тоді ще президентом був Ющенко. І от після концерту підійшов з жінкою до нас. Виявляється, їм дуже сподобалися наші костюми. Розглядали вишиванки, хвалили. А тоді запросили до себе на дачу в Безрадичі. Прислали за нами машину. Ох і краса ж там! Того дня там було багато відомих виконавців, знамениті артисти співали. Мати Катерини Михайлівни ще жива була. Дуже приємна жінка. Розмовляла з нами, розпитувала, як живемо. Ми тоді багато пісень заспівали. І веселих, і сумних. Сподобалася «Раз козак у похід собирався,. вороного коня осідлав...» У саду були столи накриті. їж, що хочеш. А на прощання Ющенко ще й грошей кожній дав.
А оце зимою до нас приїхав з Києва з телебачення Володимир Бебешко, привіз пісню «Не спешите нас хоронить», попросив розучити. Її ми заспівали, коли виступали з «Кварталом 95». Та так заспівали, що зал підвівся з місць, аплодував нам стоячи.
Володимир Зеленський тоді кожній з нас дав по 1000 гривень.

Нас кличуть виступати на всі великі свята, особливо козацькі. У Любечі виступали, у Яремчі, Тернополі, Полтаві, Переяславі-Хмельницькому, Пирогові, Коропі, Щорсі... Ну, і, звичайно, в Києві і в Чернігові. Нас по жовтих хустинках впізнають. Недавно оце їздили у Вороньки, виступали у домі престарілих. Боже, як же люди раділи нам, як аплодували... Аж сльози на очі набігають, коли бачиш їхню радість від наших пісень. Цього року мені вже сімдесят стукне, а ще співаю. І буду співать!
— Дай Боже тобі, дочко, доброго здоров'я, — усміхається Любові Миколаївні стара мати. — Мені з вами так добре.
— І ви бувайте здорові, — бажає тещі зять.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №15 (1405)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.