Колишня дружина чернігівського мільонера Наталія Плунська дала інтерв'ю

Довідка:
Наталя Плунська, 51 рік, танцівниця, стиліст, візажист. Народилася в російському місті Томськ. Батько  інженер, мати – лікар. Через шість років родина переїхала в Чернігів. Закінчила Чернігівський політехнічний інститут за спеціальністю "інженер-механік машин і апаратів для виробництва синтетичних волокон". Працювала інженером-дослідником у місцевому науково-дослідному інституті. 1993 року створила фірму з комплектації будівельних об'єктів. За п'ять років заснувала іншу – з поставок сільськогосподарської продукції в Україні, а також до Росії та Білорусі.

2001-го переїхала у Вінницю. За вісім років створила танцювальну студію Maxima, яку торік перейменувала на La Divina. 2012-го потрапила до сотні найкращих танцівників проекту "Танцюють усі-3". Після кількох ефірів відмовилася від участі. Заміжня вчетверте – за бізнесменом Мироном Фігманом. Живуть у Вінниці. Має 27-річного сина Дмитра від другого шлюбу, він мешкає в Чернігові.

Хочеться зробити світ трішки кращим. Починати треба з себе.

Із мене вийшов би класний пластичний хірург, бо добре малюю і ліплю. Мама не пустила в медичний. А малюванням не дав займатися батько. Вважали це неперспективними професіями. Авторитет батьків був безперечний.
я – перфекціоністка. Нас із братом учили все робити на відмінно. Завжди у підсвідомості було, що мною мають пишатися. Батьків уже немає. Але є син.

Учуся приймати компліменти. Моє покоління виховане за соціалізму. Всі жінки були трудівницями, які летіли вперед. Компліментів говорили мало. Тому завжди трохи ніяковію.

Упевнені в собі на 100 відсотків тільки дурні.

Буває, йду вулицею й усміхаюсь тому, що в мене сьогодні все вийшло. Хтось гляне на мене – і теж усміхнеться.

Жінка повинна бути гармонізуючим началом. Надихати чоловіка на вчинки. Все у світі відбувалося через жінку й завдяки їй.

Я – сильна, і це допомагає вижити в складних умовах. Але поряд із сильною жінкою чоловіку важко. Він же не може весь час бути лицарем у сяючих обладунках. Йому треба побути слабким. Біля сильної жінки це складно.

Ніколи не міняла сама колесо, завжди було кому це зробити. Але я знаю, де карданний вал, свічки, розумію, куди поступає паливо.

У бізнесі була жорсткою. Чоловіки, з якими розмовляла по селекторному зв'язку за кілька тисяч кілометрів, говорили: "Ми хочемо на вас подивитися". Я відповідаю: "Хлопці, я теж хочу на вас подивитися, бо ви вчотирьох мені досі не пояснили, чого не відправили вагони з товаром". Там я не жінка, я - партнер. Мені казали: "Ви - як танк". Так, зате в мене було все добре.

У 1990-х був стереотип, що жінка-бізнесмен повинна курити й пити. Постійно запрошували в ресторани. А я не п'ю і не курю, бо це - несмачно. Не дозволяла тягнути себе у сауни. Так і говорила: "Я не саунна дівчинка".

Мудрий керівник у своєму штаті повинен мати розумну жінку. Вона може усміхнутися і розрядити обстановку. Я була на ділових переговорах, коли двоє партнерів готові були один одного вбити. Нізащо не хотіли поступитися. А жінці – легко.

Я робила по життю чоловічі вчинки. Йшла і залишала своїм чоловікам усе.

Було багато моментів, коли зовсім втрачала орієнтири. Не знала, для чого живу. Але був син. І я розуміла, що не маю права накласти на себе руки.

Завжди знала, що не торгуватиму собою, не почну пити або колотися. Колись сформувала принцип: мені гроші потрібні, але у бруді їх не підбиратиму.

Від другого чоловіка пішла, нічого не чіпаючи з його далеко не гривневих мільйонів. Якби підняла голову за майно, мене закатали б в асфальт. То був початок 1990-х – дикі часи. Приходила проситися на роботу, розказувала, що вмію, а мені казали: "Якщо він нас із тобою побачить, то закриє фірму".

Після розлучення з другим чоловіком матеріально було дуже важко. Багатий одружений чоловік запропонував бути його утриманкою. Не змогла, це не для мене. Я - не свята. Але щось усередині не дозволяло цього робити. Від третього чоловіка теж пішла в нікуди. Коли було зовсім погано, пробувала здатися заміж за кордон, в Америці чекав наречений. Не поїхала.

Не розумію, коли кажуть: "Я живу для дітей". Ти зроби щось для себе. Це - їхнє життя і не можна там вистелити рівненьку доріжку. Я бачу, коли мій син помиляється. Але він повинен пройти цей шлях сам.

Зовсім не вмію брехати.

До мене в студію приходять різні діти – маленькі, високі, товсті, худі. Усіх приймаємо. Потрібно дати всім рівні шанси отримати задоволення від танцю.



Трайбл-фьюжн несе свободу. Хочу робити те, що мені подобається. Коли танцюю, відчуваю ніби на мене щось сходить. У танці є поняття дуенде - дух танцю. Коли він прокидається, тебе ніби піднімає над землею. Спочатку йде холодок по шкірі, а потім стає жарко - відбувається великий викид енергії.

Заздрість висушує. Перетворює людину на зморщене, страшне, злобне створіння.

Я - швидка, але лінива. Сиджу, думаю: треба попрати, приготувати, прибрати. І далі сиджу. А потім збираюсь і роблю все за 2 години.

Завжди запізнююсь на 5 хвилин. Намагалася по-різному із собою боротися, але нічого зробити не можу. Буває, спеціально виходжу раніше. Зустрічаю знайому, яку не бачила п'ять років. І знов запізнююсь.

Гроші - засіб робити те, що подобається. Коли їх не вистачає, прошу Всесвіт, щоб послав. Потрібна сума приходить за день-два. Ніколи не жалію грошей на книжки, друзів і подорожі.

Найбільше, що жінці необхідно, - це дім. Місце, де прощається і забувається все.

У стосунках найважливіше - довіра й терпіння. Якщо нема довіри, людина сама себе з'їсть підозрами. В одному зі шлюбів мене замучили безпідставними ревнощами.

Я з тих жінок, яких не можна бити. На таких, як я, руку не здіймають.

Ніколи не думала, що матиму чотири шлюби. Хотіла, щоб було раз – і на все життя.

Журнал «Країна», №3 (156) текст: Тамара Тисячна, фото: Валерій Шиленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.