Сніги на скронях, а в душі – весна

Багато років ветеранську організацію у Бобровиці очолює Петро Федорович Тарасенко, ветеран МВС. Часто приходить війна до нього у спогади...

Дитина війни

Чорний період окупації вкрив тривогою кращі роки – дитинство. Сім’я Тарасенків щойно провела на фронт батька, кращого шофера села Обложки Сумської області. Федір Тарасенко і на фронт поїхав на своєму ЗІС-5.
Коли в село пришли фашисти, почалися переслідування активістів, масові розстріли. Заступник голови облвиконкому Іван Сильченко керував відправкою державного майна у тил. Не встиг поїхати зі своїми, знайшов прихисток у рідному селі. А тут – окупанти. Мусив переховуватися. Сім’я Тарасенків сховала сусіда у себе на горищі. За Іваном Сильченком у схованку прийшов іще один земляк, комуніст Іван Нечай. Вдень цим людям не можна було й дихати вільно, адже всюди вештались приспішники фашистів – поліцаї.
Петро Тарасенко пишався героїчною таємницею сім’ї. Часто носив «квартирантам» їжу. І хоч яким відвертим, товариським ріс, нікому й словом не обмовився про підпільників. На диво по-дорослому сприйняла цю тайну навіть трирічна сестричка – також нікому не виказала. Та що там казати, сім’я шість місяців ризикувала життям. Адже за переховування активістів фашисти карали мученицькою смертю.
Ночами квартиранти йшли до лісу, за кілька кілометрів – шукали партизанів. Та не так-то просто було натрапити на сліди ковпаківців. Часто заставали на галявинах лише гарячий попіл від вогнищ. За ці місяці два Івани вирили в лісі землянку і переселилися туди. Якось на лісовій дорозі зустріли командира партизанського з’єднання Сидора Артемовича Ковпака. Повірив цим людям, забрав до партизанського загону.
Івана Нечая було вбито в одному із партизанських боїв. Іван Сильченко пройшов партизанськими дорогами всю Україну. Командував підрозділом партизанського загону. Пізніше воював у складі діючої армії. Після війни завідував у Чернігівському облвиконкомі відділом місцевої промисловості. І все життя беріг у серці вдячність своїм рятівникам – родині Тарасенків.

Молоді літа

Скінчилася війна – треба було вчитися. Вирішив Петро стати педагогом і вступив до Глухівського педінституту. Перший повоєнний випуск фізмату направили в школи Тернопільщини. Викладати було важко. Адже учні – переважно сироти, здебільшого – неслухи. Жителі Західної України не дуже приязно зустрічали вчителів зі східних районів країни.
А ще Петро Тарасенко з дитинства мріяв стати льотчиком. Тож на початку 50-х вступив до Армавірського військового льотного училища. Там також був відмінником. Закінчив училище у 1953-му і одержав звання лейтенанта.
Виш не відпустив здібного випускника. Усміхаючись, Петро Федорович зізнається: «Певно, тому, що всі роки писав конспекти не лише собі, а й начальнику штабу».
Так новоспечений офіцер став інструктором практичного водіння літаків у військовому училищі. Цікаво було вчити молодих льотчиків піднімати в небо військові літаки ЯК-18, ЯК-11, ЯК-3, згодом і реактивні МІГ-15.
У домашній бібліотеці й нині зберігається бібліографічна рідкість – хрестоматія з російської воєнної історії 1947 року випуску із дарчим надписом «За відмінну стрільбу з пістолета». Цю книгу Петро Федорович одержав за перемогу на змаганнях у військовому училищі.
Військова кар’єра Тарасенка почалася у несприятливий час – помер Сталін. За часів Хрущова армію почали скорочувати. Перший етап – на 1,2 мільйона чоловік. Так Петро Федорович, вже годувальник молодої сім’ї, опинився поза штатом. Вдалося влаштуватися у Качинське льотне училище поблизу Сталінграда.
У пам’яті й досі те мертве поле під Сталінградом. Волзькі хвилі ще вихлюпували людські кістки. І на все небо – вороння…
У 1956-му нове скорочення армії – на 800 тисяч. І знову молодий батько опинився «за штатом».

Наставник шоферської сім’ї Бобровиччини

Вирішив – досить військової кар’єри. Демобілізувався – і додому, в село Обложки Сумської області. Довго без роботи не сидів. Свояк працював автоінспектором у Глухівському районі. Попрактикувався трохи біля родича. А потім – із характеристикою від Сумського обласного управління внутрішніх справ поїхав до Чернігова. Якраз була вакансія автоінспектора в Козельці. Потім перебрався до Бобровиці. Два десятиліття Петро Федорович був наставником і батьком для шоферської сім’ї Бобровиччини.
Коли починав, у районі налічувалось дев’ять легкових автомашин і тридцять вантажівок. Згодом роботи більшало. Автоінспектор і реєстрував, і слідкував за випуском транспорту на дороги, і писав протоколи у разі аварії. За безпечний рух боровся як міг. До дрібниць не чіплявся. А от тих, хто із «хмільним душком», надовго позбавляв водійських прав.
Нинішні державтоінспектори – герої серії анекдотів, бо багато серед них хабарників. Петро Тарасенко не осоромив честь мундира. У невеликій квартирі головне багатство – книги.
Може написати історію про міліцейські будні райвідділу внутрішніх справ 60-70-х років. Адже працював, коли керівниками райвідділу були Васюк, Замерлов, Ключник (пам’ять не зберегла їхні імена), Петро Федченко, Роберт Ромашкін, В’ячеслав Синиця, Володимир Волошин...
У ті роки наш район укрупнювали. У 1959-му до Бобровиччини увійшла Новобасанщина, у 1963-му – і Носівський район. Роботи побільшало.
Допікало бездоріжжя. Під Озерянами, Щаснівкою була така багнюка, що тонули автомобілі з буряками. Петро Тарасенко, як сількор районної газети, ініціював рейди по небезпечних шляхах. Запам’ятався матеріал «Дороги чи випробувальний полігон?» І хоча нині державних і спонсорських коштів у бобровицькі шляхи вкладено чимало, все ж нам так далеко до європейських асфальтівок.
– Думаю, що фашисти зазнали поразки ще й тому, що їхня техніка незвична до такого бездоріжжя, – жартує Тарасенко. – Ламалися, вгрузали танки, автомобілі.
Багато мемуарів перечитав Петро Федорович, і не тільки радянських командирів. Ось нині, до речі, читає нещодавно видані мемуари німецького маршала Гудеріана «Слово солдата». Це його танкова армія спотикалася на рідній Тарасенку Глухівщині.
Про історію війни Петро Федорович може розповідати годинами. Земляки казали як у його рідному краї, в далекому тилу ворога, Сидір Ковпак 23 лютого 1942 року влаштував у селі Дубовиця партизанський парад. Ішла воєнна техніка, колонами крокували озброєні партизани. Так відзначили День Радянської Армії, так у людей підтримували віру: наші переможуть, фашизм упаде. А до перемоги було ще три довгі роки, тисячі, мільйони смертей…

І нині в строю

За 26 років служби у райвідділі внутрішніх справ ветеран має 12 медалей, багато подяк. Служив ще й у позавідомчій охороні. Із 1984-го – на пенсії. Відтоді й очолює міську раду ветеранів. У 80-х багато часу проводив у райвійськкоматі, перелопачував архіви, скрупульозно виписував імена загиблих. Завдяки таким як він повною вийшла «Книга пам’яті», немає у ній білих плям.
– Петро Федорович – мій вірний помічник, – каже голова районної ради ветеранів Ольга Піддубна. – Знає всіх ветеранів Бобровиці, вітає їх із ювілеями, в останню путь проводжає, вміє сказати тепле слово про людину. І списки ветеранів у повному порядку, і плани роботи. Надійний чоловік.
Петро Федорович – щасливий батько і дідусь. Син Юрій – ветеран Київського радіозаводу, вже на пенсії. Внук Сергій закінчив автодорожній університет, працює за фахом. Наймолодша з роду, Ольга, також вивчилася, працювала начальником відділу реклами. Нині живе у Швеції – вийшла заміж за іноземця.
Сподівається дідусь, що внучка допоможе видати книгу про свій рід та рідний край. Упродовж багатьох років Петро Федорович веде літопис свого козацького роду. Зберіг багато цікавих документів із домашнього архіву.
Кілька років тому осиротів – померла дружина, з якою вірно прожив майже все життя. Дуже сумував. Та тепер його самотність розділяє добра людина – Марія Яківна, ветеран праці. Гарна господиня, душевна жінка. І відігрілося серце. На 85-літній ювілей з’їдуться до Тарасенків не лише діти і друзі Петра Федоровича, а й рідня Марії Яківни. Тож многая літа!

Світлана Скрипка, тижневик «Деснянка вільна» №7 (410)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.