Разом з ґудзиком до сорочки Віра й чоловіка до себе пришила

Вони й справді познайомилися саме так, двоє вже не молодих самотніх людей. Попросив чоловік сусідку по пансіонату пришити йому ґудзик до сорочки, і виявилось, що пришила із тим ґудзиком симпатична українка до себе його серце. Відтоді минуло 22 роки.

«Моя мама не знала, хто вона і звідки»

— Віро Петрівно, ви Ковальова, а прізвище чоловіка Штейнбах. Він хто? — цікавлюся я.
— Німець. З німців Поволжя, з Волгоградської області, — каже вона. — У війну їх репресували, вивезли за Урал, у Тобольськ. Віктор маленький був, п'ятирічний. Не пожаліли нікого. Так він і прожив усе життя у Сибіру. Навіть служба в армії була для нього жахливою. Безправна людина...
А я Ковальова по першому чоловіку. У дівоцтві Кулага. Це татове прізвище. А мама була Іллюшко. Це точно не її прізвище, але свого вона не знала, як і того, звідки вона, хто її батьки. Після революції малесеньку дівчинку привезли в Слободу, що біля Роїща в Чернігівському районі. Розмовляла дитина російською, називала себе Нюра. На вигляд десь було їй років чотири. Жила по людях. Трохи в одній сім'ї, трохи в іншій. Голова сільради забрав до себе, коли їй було вже десь чотирнадцять. Тоді й документи видали, вік приблизний записали, прізвище Іллюшко. Заміж за Петра Кулагу мама пішла молоденькою. Першу дитину народила у вісімнадцять літ. Та дівчинка померла. За нею народилися ще три дочки, я в сороковому, найменша. А після війни Бог дав моїм батькам трьох синів. Тато повернувся з фронту інвалідом. На лівій руці не було кістки від плеча до ліктя. А сухожилля збереглося, так що пальцями тато ворушив. Рука ж висіла батогом. Іноді тато надівав на руку протез...

У Мавзолеї ще лежав Сталін

— Я ходила до школи в Слободу, далі — в Роїще, а в дев'ятий і десятий клас — до Халявина. Після школи працювала свинаркою, і так мені ця робота подобалася, що ні про яке місто й думки не було. Та довелося поїхати в Чернігів глядіти дядькових дітей, в яких померла мати. Коли дядько знайшов собі дружину, я пішла працювати на будівництво. Капрон тоді будували, теперішнє «Хімволокно». Мріяла вивчитись на кранівника. Активною була, спортом займалася. Стала кандидатом у майстри спорту по велосипеду.
У той час Леонід Пашин створив на фабриці первинної обробки вовни народний хор. Пішла туди зі старшою сестрою Лідою. Леонід Миколайович поставив Ліду у сопрано, а мені дав до рук бандуру. І я освоїла її. Про велосипед уже не було й мови. Захопилася бандурою. Хор наш славився далеко за межами Чернігова. Ми брали участь у декаді української літератури і мистецтва в Москві, виступали в Кремлівському театрі. Давали по три концерти в день у різних залах. Це було в 1960 році. Тоді в Мавзолеї ще Сталін лежав. Стояли величезні черги, щоб побувати там. А нам влаштували таку екскурсію.
У Чернігові почалося будівництво камвольно-суконного комбінату. Набирали дівчат, посилали на навчання майбутніх спеціальностей для підприємства. Я в групі з п'ятдесяти чоловік потрапила до Свердловська, де на камвольному комбінаті нас учили на прядильниць. Повернулися до Чернігова ми в жовтні 1963 року. З того часу до самого виходу на пенсію працювала на КСК. Це більше тридцяти років. Одинадцять з них була майстром виробничого навчання у профтехучилищі.

«Валентин міг не забрати дитину з ясел чи не відвести туди»

— У 1964 році вийшла заміж за Валентина Ковальова. Він працював водієм. У нас народився син Саша. Жили спочатку у його батьків, а в шістдесят восьмому комбінат дав двокімнатну квартиру. Але життя не склалося. Чоловік почав випивати, чим далі, тим більше. Зрештою терпець мій увірвався, і я подала на розлучення. Суд нас не розвів, а дав півроку на роздуми. Валентин немов би схаменувся, перестав пити. Тоді я й завагітніла вдруге. Діма народився у 1972 році. Наш батько як пішов замочувати сина, так і пішов. Ми з малим лежали в лікарні, а він не висихав. Коли вийшли, кажу чоловіку, що треба похрестити дитину. Візьмемо з книжки гроші, що збирали на мотоцикл. А він:
— А грошей нема.
— Як нема? — запитую, вже зрозумівши, де вони ділися.
— Доки тебе не було вдома, я ж мусив на щось жити.
У рік я вийшла на роботу. Працювала позмінно. А батько наш міг не відвести малого в ясла, міг забути забрати його додому. Бувало, не дочекавшись, що хтось забере хлопчика, вихователька брала його до себе. Іншого разу мене чекала записка на дверях: «Віро, не хвилюйся, Діма у мене». Це добра сусідка давала раду нашій дитині.
Одного разу прийшла зі зміни. На дивані спить п'яний чоловік і Діма — в черевичках і курточці, без штанців. Господи, що ж робити?
Малому було півтора року, як ми розвелися. Розміняти квартиру не змогли. Я позичила гроші, щоб сплатити Валентину його частину.
Дітей підняла сама. Але коли Валентин помер, ховали його ми. З його ріднею тепер у прекрасних стосунках.

До пансіонату Віктор приїхав з півночі

— У ті роки наш КСК був потужним підприємством. Поїхати кудись на відпочинок чи лікування, помандрувати по світу його працівникам не було проблемою. Підприємство сприяло цьому. Були путівки пільгові, взагалі безплатні, за рахунок комбінату.
Де тільки в ті часи я не побувала! Поїздом «Голуба Десна» їздила в Закарпаття, на Кавказ, по ленінських місцях, до Прибалтики, Ленінграда, Москви... Кілька разів лікувала свій бронхіт у санаторії.
Сини мої вже виросли. Саша одружився. Невістка народила мені чарівну онучку Олечку. Діма поїхав на заробітки до Москви. Так що мати вже могла поїздити по світу. І так мені це сподобалося, що не пропускала жодної нагоди.
У 1990 році до пансіонату «Нафтовик» у Лермонтово Краснодарського краю нас із комбінату поїхало десятеро. Це недалеко від Туапсе. Чарівні краї, море
— поряд. У перший же день до нас у номер хтось постукав. Чоловік в окулярах запитав, чи не знайдеться у нас нитки з голкою.
— А що ти хочеш? — поцікавилася моя сусідка Ліда.
— На сорочці відірвався ґудзик, — пояснив він.
— То тягни свою сорочку сюди, — скомандувала Ліда. — Он Віра саме шиє щось собі, то й тобі допоможе.

За хвилину незнайомець приніс свою сорочку і ґудзик.
— А ви не боїтесь, що пришию і вас разом з ґудзиком? — запитала я.
— Та якби мене така жінка пришила, я був би тільки радий, — відповів він.
Так ми зустрілися. Ходили разом на пляж, у їдальню, гуляти по парку. Я розповідала, що люблю мандрувати, про місця, де вже побувала.
— А я за своє життя жодного разу ніде не був, — сказав Віктор.
А Ліда на це:
— То купи кудись екскурсію, хоча б до дельфінарію в Геленджик, запроси Віру.
Він так і зробив. Ми побували в дельфінарії, прогулялися містом.
18 серпня у мене день народження, якраз ювілей — 50 років. До компанії чернігівців запросила й Віктора. Святкували на пляжі. Випили вина, поспівали пісень. Знову згадувала місця, де довелося побувати.
— От ще ні разу не була на півночі, — кажу.
А Віктор:
— Приїзди до мене у Нижньовартовськ. Це північ.
— Ой, не жартуй! — сміюся. — Я така, що можу приїхати.
— А я серйозно. Живу сам. Незабаром маю одержати квартиру. Отож запрошую на новосілля. Грошей на дорогу я пришлю.
— Олександрович, не хвилюйся, ми її випхаємо до тебе, — це вже мої, комбінатовські, запевнили Віктора.

У Нижньовартовську він працював водієм, возив нафтовиків на вахту по всьому тюменському краю. Тепер — слюсар в автопарку. Ось-ось мала підійти його черга на квартиру.
Я їхала додому раніше. Прощаючись, Віктор запитав мене, чи буду йому писати.
— Не буду, — кажу. — Але якщо ви напишете, відповім.
Ми обмінялися адресами.
— Що це у вас за прізвище таке не російське? — здивувалася я.
— А я німець. Штейнбах.
Він розповів сумну історію своєї сім'ї, про поневіряння, яких вони зазнали тільки через те, що були німцями. У селищі Вензелі Тюменської області, куди їх вислали в сорок першому, ще жив його старший брат Давид. Була ще й сестра Женя.
Віктор після армії завербувався в Нижньовартовськ. Жив у бараках, навіть у наметах. Був у цивільному шлюбі, ростив дочку дружини. Але в якийсь час вони розлучилися. Так він і жив, сам-один. І ось запросив мене в гості.

«Краще приїздіть ви до нас»

— Я вже вийшла на роботу, коли повернулася з Лермонтово Марія Петрівна, буфетниця з училища. Зателефонувала мені і розповіла, що Віктор дуже мною цікавився, страждав від розлуки.
— Якщо ти втратиш такого чоловіка, не знаю, що з тобою зроблю, їдь до нього!
Ми листувалися. Віктор зателефонував, повідомив, що одержав квартиру і доводить її до толку. У квітні він переселився.
— Ти пам'ятаєш, що мені обіцяла? — запитав.
— Не пам'ятаю, — кажу.
— Ну як же? Приїхати на новосілля.
— Може, й приїду, але не знаю, коли. До мене ось син з Москви приїхав. То краще приїздіть ви в гості.
Було це десь у жовтні. Одного дня дзвонить телефон, у ньому голос Віктора:
— Я уже приїхав.
— Куди? — питаю.
— У Чернігів. Я на вокзалі. Я, признаюсь, навіть злякалася. У той час я жила у мами в однокімнатній квартирі. Свою віддала синові з сім'єю. Кажу матері і Дімі, що зараз будемо приймати гостя.

Коли ми сіли за стіл. Віктор звернувся до матері і Діми:
— Якщо ви не будете проти, я б одружився з Вірою і забрав її до себе.
— У нас кожен вирішує сам, — відповіла йому мама. — Мої дочки і сини самі вибирали собі чоловіків і дружин.
Сини мої теж не були проти. Ще малими запитували:
— Мамо, коли ти поженишся?
— На кому? — цікавлюсь.
— На кому-небудь.
— Ну, — кажу, — ходімте на Вал кого-небудь шукати.
І ось тепер після слів Віктора Діма до мене:
— Мамо, а чому б і-ні? Ми ж виросли.
Наступного дня Віктор покликав мене в загс. Я була розгублена, хвилювалася. Що робити? Сестра Ліда заспокоїла: — Ну, чого ти? Спробуй. Не сподобається — розлучишся.
Нашу реєстрацію призначили на 30 листопада. А у Віктора квиток на 13-е. Пішов до міськради, пояснив ситуацію. 10 листопада зареєстрували наш шлюб.
Разом з синами, невісткою і онукою ми гуляли містом, фотографувалися. За столом у маминій маленькій квартирі, коли сім'я вітала нас із одруженням, я сказала-дітям:
— Дорогі мої, якщо вже я відважилась на такий крок, прошу вас прийняти Віктора Олександровича, вважати його членом нашої сім'ї.

Життя на відстані і разом

— Минуло ще п'ять років до того дня, коли Віктор остаточно переїхав до Чернігова. Спочатку ми їздили туди-сюди. Чекали, доки вийдемо на пенсію. Було, що я й по кілька місяців жила у нього, город там посадила, картошку полола. Показала сусідам зразок, якою вона може вирости на півночі. Пережили ми й розрив у своїх відносинах, коли два роки не писали один одному і не телефонували. Як виявилось, мій чоловік боявся їхати в Україну. Хтось наговорив йому, що хохли — страшні люди, бандерівці, які не приймуть його.
А я кажу:
— Дивись власними очима, які ми. А нафту в Тюмені хіба не українці добувають? Хто у Чернігові хоч раз тебе образив, принизив?
Самі знаєте, які були ті 90-і. Усе непевно. Та зрештою прийшла від Віктора телеграма: «Згоден на переїзд».
Продавати квартиру літала до Нижньовартовська я. 22 грудня 1996 року ми прибули додому. Купили тут двокімнатну квартиру і 8 березня 1997 року увійшли у своє нове житло.

Ніскілечки не жалію, що вийшла заміж за Віктора. У нас добрі взаємини. Його шанують мої діти. Онуку Олечку він обожнює, як і ми всі. Вона вже виросла, закінчила педуніверситет, влаштувалася на роботу.
Син Саша працює на ЗАЗі. Діма — у Москві. У Павлівці у свій час він купив ділянку і почав будувати дім. Перший поверх уже доведений до ладу. На невеличкому городі я саджу овочі, розводжу квіти. Віктор, якого зву дідуля, мені допомагає. Руки в нього золоті, а обов'язковість, акуратність — німецькі. Ми не лаємось. Ще на початку я йому сказала:
— Питань політики, релігії ми не торкаємось. Тоді у нас усе буде гаразд.
Віктор — людина дуже скромна. Кажу йому, що треба поцікавитись, чи за те, що їхня сім'я була репресована, не повинна держава виплатити якусь компенсацію. А він: «Та нащо це? Не треба. Вистачить пенсії». А я вважаю, що треба знати, як там по закону. От тільки не придумаю, куди звернутися. Ну, розпитаю.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №51 (1389)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.