21-річна Лідія Пушкар вийшла заміж за 48-річного чорнобильця-пенсіонера
Ліда і Василь коло хати
48-річний чорнобилець-пенсіонер Василь Піскун та 21-річна кухар-кондитер Лідія Пушкар із села Верба Коропського району розписалися 15 липня. Удвох вони уже шість років, три з яких живуть разом. Чоловік годиться їй у батьки, на 27 років старший. Коли закохані почали зустрічатися, Ліді було 16, а Василю Петровичу — 43. Пара ховалася. Через велику різницю у віці їм було ніяково перед односельцями. Потім осміліли — почали ходити по Вербі за ручку. Та й зараз ходять. Любов, кажуть. .
Він — ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, чорнобилець першої категорії, інвалід війни. Хоч на війні на був, та працював у Чорнобилі, за це і посвідчення. На шахті трудився, був жонатий.
Вона — у 2009 році закінчила Сосницький професійний аграрний ліцей з червоним дипломом.
Обоє народилися у Вербі, закінчили місцеву школу. Тут і познайомилися.
Золоте кільце — одне на двох
Де живуть молодята, у Вербі покажуть одразу. Хата на дві кімнати. Будинок купили чотири роки тому (господарі переїхали у Понорницю). У дворі багато квітів. Ліда любить вирощувати жоржини. Є кури, кролики, собака Мухтарчик. Були свинки, та їх вже порізали.
Господарів зустріла біля хати. Вона — білявка. Він темний, лисуватий. Чоловік і жінка щойно повернулися з лісу, ходили по гриби. Туди з кілометр. Продають, копійка ж треба. У минулому році Василь міняв гриби на олію, на Донбас їх забирали тоннами. Василь виносить банку лисичок, пригощає.
На руці у Ліди бачу золоту обручку. У Василя нема. Бо два кільця дорого. А на лікування чоловіка-чорно-бильця йде багато грошей. За останні два роки хворів багато. Було, не ходив: ноги не слухалися, зі спиною проблеми.
— Кільце одне на двох, — усміхається Ліда. — Подарував мені, як рік жили разом, на річницю. З Коропа приїхав — у руці букет роз та обручка. Ми саме посварились. Як у магазині затримається, можу поругать або як телевізор довго дивиться. Але миримося за п'ять хвилин.
Весілля закохані сильно не афішували. Прийшло чоловік п'ятнадцять-двадцять. Обоє наречених були у білих брючних костюмах. Гуляли у хаті. Співали караоке. Був весільний торт.
— Вона ж у мене кулінарію закінчила, — хвалиться чоловік.— Та я більше готую. І готувати більше люблю!
— Та ні, раз він готовить, раз я, — каже жінка. — Окрошка в нас саме любиме блюдо.
«Приїхав по гриби, зачепилось — прийшлось хату куплять»
Лідія — приватний підприємець. Торгує з чоловіком одягом, взуттям. Із задоволенням показує фото зі свого міні-базарчику.
— Продаємо на розкладці, на вулиці, а речі кидаємо в бібліотеці, орендуємо.
Раз на місяць Ліда їздить автобусом з Коропа до Харкова за товаром. Якраз позавчора приїхала.
— До професії повара повертатися не буду. Якби десь у Вербі можна було працювати поваром, то хотіла б. А кудись їхати з Верби, у місто, не хочу. У місто — хіба що на екскурсію, а жити і працювати — ні. Після ліцею працювала у Понорниці у барі, поваром, барменом. Та далеко дуже від села — п'ять кілометрів. Ще й вночі треба їхати.
Дитинство у Ліди було таке — прийдеш зі школи і на город. Батько Ліди, Іван Федорович, був шофером, отруївся і помер, коли Ліді було шість років. Мати, 60-річна пенсіонерка Тетяна Пушкар, працювала в колгоспі, у пекарні. Живе у Вербі, окремо. Є ще два старших брати: Олег — у Понорниці, Петя — в Іванькові. Обоє роблять водіями.
У Василя в родині семеро — мама, чотири сестри і два брати. Таня і Микола у Вербі, різноробочі. Мама, 82-річна Ганна Іванівна, працювала у колгоспі. Живе з сином, братом Василя, Миколою. Миколі 55, нежонатий, не працює, доглядає матір. Батько Василя, Петро, робив у колгоспі, помер.
— У 1981 році закінчив школу, відучився у Бахмачі у ДТСААФі (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту), — розповідає Василь. — Я водій. У 1983-ому пішов в армію. Відслужив у Московській, Калузькій, Тульській областях. Після армії — Чорнобиль. З 5 травня по 30 серпня 1986 року, 117 діб. Забрали прямо з Верби. Звісно, примусово. Секретар сільради приїхав до мене о пів на другу ночі. Я якраз ночував у першої жінки. Каже — мобілізація! Військовозобов'язаний — годину на збір, сумку забрав — і в карету. З Верби забрали шістьох. У Чорнобилі займався освинцовкою машин, ремонтом кранів, що розтягували всю цю гидоту, стояв інспектором ДАІ на дорозі, пісок возив машиною. То туди, то туди кинуть. Взагалі брали на півроку. Та я дозу свою набрав, пора було додому.
Мені й заміна вже повинна приїхати, а її все не було. Та й взагалі, доза вимірювалась, не по правді, там, де 200, писали 20.
Пенсію мені зараз виплачують не ту, що положено. П'ять з копійками у мене, чорнобильця, повинна пенсія бути, а вона тисячу вісімсот. На оздоровлення повинні виплатити десь 4750, платять 90 гривень. Є виконавчі листи районного суду, що зобов'язують районне управління Пенсійного фонду провести перерахунок пенсії. Судові позови я виграв, написано: належить негайному виконанню, а правильної виплати нема.
На третій день, як повернувся з Чорнобиля,подався в шахту на Донбас, у місто Українськ, добувати вугілля. Гроші треба були — от і поїхав, сім'я ж велика. За 50, 70, 100 рублів що у селі робить? А там 500-700-1000 платили.
Поїхав з першою дружиною. Вона родом із Зеленої Поляни. Нас сестра дружини на Донбас покликала.
Працював на шахті грозой — гірником очисного забою. Це сама важка професія. Але після села там не тяжко. Розрахувавсь десь у 1993 році. Потім став підприємцем, продавав техніку, разом з дружиною. Жінка в лікарні працювала санітаркою Потім розрахувалась і зі мною торгувала.
У 1996 році розійшовся з жінкою. На Донбасі прожив майже 20 років. У Вербу до матері повернувся аж у 2004-ому.
Приїхав просто по гриби. Я люблю їх збирати. Туди-сюди, потрошку-потрошку. А тоді зачепилось... (дивиться на жінку). Вже й хату прийшлося куплять, — усміхається.
Квіти — двічі. Як посварилися і на випускний вечір
— Як познайомились? Коли побачилися вперше?
— Знайомі з 2005 року. До речі, коли почали зустрічатися, у 2005-ому, Василь уже десять років, як розлучився, — каже Ліда.
— Щодо цього я чесний. У мене одна жінка должна буть. Що завгодно, але жінка одна, — додає Василь.
— До Василя якось не цікавилася хлопцями, і залицяльників не було. До Василя у мене нікого не було.
Спочатку я бачила, як він приїздив до своєї сестри. Як уперше побачились — у душі заложилось. Але тоді він їздив ще на Донбас, у нього ж там квартира була. Бачились на вулиці. Ну то так — «Здрастє, зрастє» і пішли далі. У 2006-ому, коли я закінчила дев'ятий клас і пішла навчатися у Сосницю, Василь уже був у Вербі.
У нього чотири сестри. У Вербі живе одна — Тетяна. Я ходила до неї у гості. Їй сорок два роки. Та ми дружили... їхала якось до неї, а познайомилась з її братом.
Разів три Василя назвала на «ви», як у сестри зустрічалися. «Чого ти викаєш? — каже. — Не такий вже я й старий!».
— Це я за два останні роки постарів, хворів дуже, — додає чоловік.
— Чим вам сподобався Василь?
— Ну, душевно красива людина, культурний дуже. Тепер вже не дуже, — сміється Ліда.
— Отак, — дивується чоловік.
— Допомагав сестрі по господарству, — додає Ліда.
— Коли мати взнала, що я зустрічаюся з дорослим чоловіком, поставилася до цього дуже погано. Заборонила, не пускала гуляти.
— Закривала у хаті, може?
— Я була слухняна. Сказала не йти, не йшла.
— Все одно тікала до мене, — усміхається чоловік.
— Як залицялися до дівчини? Квіти, може, дарували?
— Квіти тільки двічі були. Як посварилися. Букет роз. І на випускний вечір ще, — каже Ліда.
— Квіти то такеє... А нащо взагалі квіти? У нас завжди квітів повно коло дому. Це у цьому році ще мало, у матері більше. А торік було ужас скільки — навіть крали їх. Додому проводжав. Ліда писала мені вірші. Про любов.
— Другого року, як ми зустрічались, їздили в Менський зоопарк, до його сестри в Остер. Є що вспомнить. Ну, таке, село ж! Що тут, — сміється жінка.
— Ліда в зоопарку ніколи не була, треба ж вивезти, подивиться, — каже чоловік.
— Три роки пострічались, — продовжує Ліда. — Тоді вже рішили, хай хто що каже — все одно будемо разом. 2 вересня 2009-го ми зійшлися — стали жити разом, у цьому будинку. Близьких позвали, посиділи, погуляли. Розписатися можливості не було, тому що ми погано жили. У нас не було нічого тут. Хату купили, а треба ж було і ремонт. А я ніде не робила... На одну пенсію Василя жити складно.
— Руку і серце пропонували?
— Пропозиції не було. Просто вирішили розписатися. Ми все рішаєм на ходу і разом, — сміється Ліда.
— Пропозицію вона робила, — тихенько каже чоловік, усміхаючись.
«Ревнива я була сильно, тепер уже не така»
У Василя є дочка від першого шлюбу, 24-річна Оксана. Онучка Діана, якій скоро буде п'ять. Дочка Василя з Лідою дружить.
— Кажуть, і з колишньою дружиною Василя товаришуєте?
— Спочатку до нас у Вербу тільки його донька приїжджала. А того літа вони з колишньою дружиною Василя приїхали. У неї тут батьківщина.
«Приїде ще наша мама. Не проти будете, що заїде, привезе чогось?» — каже мені донька Василя. «Ну... не проти!», — відповідаю. А самій же тривожно! З першою жінкою чоловіка побачитись! Ревнива я була сильно, тепер уже не така. Вона приїжджала з чоловіком, посиділи.
— Шашлики пожарили у дворі. І нічого, всі довольні залишилися. Вони десь два тижні тут гостювали. Кожен день то ми до них їздили з дочкою, то вони до нас, — сміється Василь.
— Поповнення в родині плануєте?
— Що Бог дасть, за те й спасибі. Ми так сильно не просимо і не відмовляємося, — каже Ліда.
— Правильно сказала. Ті, хто планують, то наче прийти й на базарі купить. А так — що Бог дасть.
— Про що мрієте?
— Хочемо хоч трошки підняти житло. Бачите, у нас і шаф нема. Піч, грубу треба перероблять. Хочемо паркан поставити, обгородити свій двір. Щоб було, як у людей.
Та головне вже є — любов. А що ще треба?
Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №34 (1372)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, любов, «Вісник Ч», Аліна Сіренко