100-річний ніжинець понад усе любить жінок і життя

Житель Ніжина Павло Дмитрович Волощук відзначив свій 100-річний ювілей. Народився ювіляр-довгожитель у селі Липів Ріг Ніжинського району у великій родині з 14 осіб, враховуючи батьків, дітей, дядьків, тіток і невісток.

В оселі ювіляра затишно й весело. Домашні посміхаються, а правнучка є офіційним опікуном і навіть отримує символічну грошову допомогу від держави. Доповнюють душевну атмосферу пес-лабрадор, не менш породистий кіт і радіо. А ось телевізора він не дивиться. Своє дитинство Павло Волощук згадує без особливого ентузіазму, адже ще малим ледь не втратив зір через незграбного сусіда.

Бог дарував зір і хист

- Сусід зніс свій хлів, а яму не закопав. Якось з хлопцями ми гуляли і я потрапив у ту яму. А вода в ній була дуже холодна. Після того я два роки нічого не бачив, поки не вилікував сільський лікар, - каже Павло Дмитрович.
Як на свої роки, ювіляр бачить добре. Каже, що тільки читати не може:
- Усе життя я виходив в окулярах, та вони уже не годяться. А газету я люблю почитати. Якби до мене прийшов лікар і приніс їх штук п'ять, то я б собі якісь і вибрав.
Ще у дитинстві Павла тягло до техніки. У 15 років йому подобалося спостерігати за роботою двигуна на млині. Дитячу цікавість в хлопцеві розвинув вітчим, який працював машиністом. Рідний батько загинув на війні у 1914 році.
- Я машиніст і тракторист, шофер і моторист, слюсар. Де б я не робив - усе в мене виходило добре, - розповідає про себе наш герой.
Старший і молодший брати Павла Дмитровича померли. Уже помер і єдиний сині У" Росії та Казахстані живуть його онуки, іноді навідується онучка зі Смоленська.

Приємна несподіванка

- Жив і робив я у радгоспі. Трест знаходився у Новгороді-Сіверському. Якось лежу я під машиною і ремонтую. Тут підходить полуторна машина, виходить чоловік і каже: «Волощук! Ану вилазь з-під машини! Тебе обрали делегатом на Всесоюзний З'їзд у Москву». Тут я подумав, що інакше не зможу Москви побачити, тому треба поїхати. І поїхав. Нас там днів зо три водили по театрах, потім ще 30 карбованців дали. Було мені тоді років з тридцять.

Перший у строю

- В армію мене забрали у 1934 році. У військовій школі курсантів я був першим в строю і виводив будь-яку пісню, куди б ми не йшли. Чи на заняття, чи на відпочинок, - каже Павло Дмитрович і одразу згадує пісню «Ой, посаджу гурочки».
- Суто ніжинська тематика, - жартую у відповідь. Сміємося.

Смерть не наздогнала

- Є таке село Красне на київській трасі. Там мене звістка про війну і застала. Нас одразу відправили у Білорусію. «Вигрузили» під Могильовом, і ми довго йшли понад річкою. По той бік річки було повне село німців, ніхто не наважувався переправлятися. А коли німці помітили і посунули на нас, всі розбіглися і я залишився один з кулеметом. За Статутом, зброю кидати не можна, а потрібно знищити. Іду я під мостом і чую, як у мене стріляють ззаду. Озирнувся, а там ціла «стіна» німців, чоловік із двісті. І кулі свистять біля мене. Думав, що це вже все. Аж бачу - маленька танкетка метрів за 20 зупинилася, я на неї...
Якби не та танкетка, мене б, може, і не було. А за Києвом мене поранило у праву ногу, після цього я був у шпиталі, навіть вдома погостював.

Президента знає, та посаду забуває

Зі 100-річним ювілеєм Павла Дмитровича привітав особисто Президент України Віктор Янукович, подякувавши за «мудрість, самовіддану працю, мужність і героїзм».
- Знаю і прізвище Янукович, і Віктор Федорович, а посаду його згадати... ну ніяк! - ділиться ювіляр.

«Ой, багацько у мене жінок було!»

- Я оженився один раз... а далі так: стрілися і живемо. А жінок у мене було багато. Перший раз одружився, коли мені був 31 рік. Дружину звали Галиною. Коли я працював в РСУ на Мигалівці, познайомився з Тетяною. На третій день після знайомства вже були разом, і так прожили 28 років. Жили так дружно, що навіть жартома одне на одного не сказали «брешеш». Дуже дружно жили. Але останні роки вона дуже хворіла.
- І курив, і випивав, і жінок любив. А як Тетяна померла - як рукою зняло, і випивати перестав, - розповідають домашні.
Спортом ювіляр не займався, і в церкву не ходить, а головним рецептом довголіття вважає життя у власне задоволення. Павло Дмитрович - великий любитель солоденького і пряників, від спиртного відмовляється. Навіть суп цукром посипає!
- Хотів би ще прожити 5-10 років, бо у мене нічого не болить, - каже ювіляр.

Олег Головатенко, тижневик «Чернігівщина» №11 (339)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.