Батько у неї німець, мати – хакаска, чоловік – українець, дочка вийшла заміж за цигана
Любов Петрівна з онуками Настунею і Матвійком
«Який він, батько? Де його шукати?»
Їй не було й року, коли мати Тетяна Тугунаєва переїхала з Хакасії до Туви. Батька в неї не було, і мова про нього в сім'ї ніколи не велася. Що він німець, розповіла бабуся, коли Люба підросла. Тоді й зародилася мрія розшукати батька, побачити, який він, Петро Андрійович Кревер.
Вона вчилася в будівельному профтехучилищі в Красноярську, коли вирішила, що вже час шукати, сіла в автобус і рушила в дорогу. Та до Шуришева Усть-Абаканського району Хакасії, де народилася і де мав жити Петро Кревер, не доїхала. Злякалася: а раптом її не приймуть, не визнають дочкою? Як же тоді жити?
Мине чимало часу. У неї вже народиться друга дочка, коли Люба знову зробить спробу знайти його. Написала листа на сільраду, їй відповіли, що Петро Андрійович справді жив у Шуришеві, мав сім'ю — двох синів і дочку, але вже давно виїхав у невідомому напрямку.
Чотири роки тому Любов Петрівна відчула, що дуже хоче поїхати до Сибіру, на батьківщину. Бажання було таким сильним, що вона поїхала. Провідала дорогі могили в Елегесті, де жила з мамою і бабусею, а тоді вирушила до Шуришева. Люди розповіли, що шукати Петра Кревера треба в Молдові. Саме туди виїхав він із сім'єю.
Уже цих даних вистачило, аби знайти сліди батька. Допомогла знайома, розшукавши його адресу в Інтернеті. Любов Петрівна написала листа до Тирасполя. Відповідь не забарилася, її надіслала дочка батька Любов Петрівна. Виявляється, обидві дочки Петра Кревера носили однакові імена — Любов. Сестра повідомила, що батько помер ще в 2001 році. Нема вже й одного з братів. Ще вона написала, що про існування сестри вони знали. Мати казала, що в батька десь є ще одна дочка. Вони визнають її своєю, рідною і запрошують у гості. Про батька ж, Петра Андрійовича, в сім'ї залишилися добрі спогади. Був він великим трудівником, мав золоті руки, яким підкорялася будь-яка робота.
Любов Петрівна так і не поїхала до Тирасполя. Потрібен закордонний паспорт, аби потрапити туди, а це нові клопоти. Вирватися з дому завжди непросто, особливо в селі. Але тепер вона знає, що був на світі її батько, чоловік із золотими руками. Царство йому небесне і вічний спокій.
З Миколою зустрілися на комсомольській будові
Теперішня молодь не знає, що це таке — комсомольська будова. А в 60-і роки минулого століття тисячі хлопців і дівчат з усіх кінців країни їхали на будівництво міст, заводів, шахт і доменних печей, гартувалися в праці, знаходили свою долю.
От і Люба, одержавши в училищі спеціальність маляра-штукатура, потрапила за розподілом на будівництво кобальтового заводу в містечко Хову-Аксі в горах. Туди ж приїхав за комсомольською путівкою з України Микола Дерба. Відслужив у Львові армію і — на будівництво в Сибір. Працював монтажником, жив у чоловічому гуртожитку через дорогу від жіночого, куди поселили Любу.
— Працювали ми на одному об'єкті, — згадує вона. — Познайомилися на перекурі. Все якось так швидко у нас закрутилося, що практично через місяць, 18 жовтня 1968 року, ми пішли до загсу, стали чоловіком і дружиною. 9 жовтня мені минуло дев'ятнадцять. Коля старший на три роки. Нам дали кімнату в гуртожитку, а тоді й окрему однокімнатну квартиру. Все складалося добре. Я завагітніла. І дуже захотіла в Україну, де тепло, нема лютих морозів, де цвітуть сади.
І ми приїхали до Переділа, до Миколиних батьків.
28 червня 1969 року у нас народилася донечка Оксана. Побувши вдома з дитиною рік, я вийшла на роботу. Працювала в будівельній бригаді. А Микола — шофером у колгоспі. Все життя, до самої смерті. Казав: «Я люблю дорогу».
До України звикала важко. Усе тут було не так, як у нас у Сибіру. Найперше — мова. Прислухалася, як розмовляють люди, подумки повторювала незнайомі слова. Чоловік поправляв, коли щось вимовляла не так. І таки освоїла — ні, не українську, а наумівську мову! Тут своя говірка, якою я тепер володію досконало. Коля радів.
Згадую, як смішило мене слово «клуня». Асоціювалося з російським «клушею», тобто квочкою. А ще пам'ятаю, як чоловік привіз до двору кормовий буряк. Довгий, оранжевий. Я побачила, кажу:
— Ой, яка велика морква! Усі сміються, а я не розумію, чому.
У свекрів було велике хазяйство. Навчилася робити все: корову доїти, свиней і птицю порати. Найскладніше ж було розтопити піч. Це вправно робила свекруха, а якось захворіла, сказала, щоб я бралася за рогачі. 3 незвички важко далось. Сажа була на голові не тільки в мене, а й у малої Оксанки.
— Піч топить — не грамоті учиться! — сказала свекруха. — Навчишся.
Навчилася, звичайно. Нам колгосп дав у Наумівці будинок. Оцей, у якому живемо й досі. Газу тоді ще не було. То я років п'ять топила.
І місцеві страви навчилася варити. Ви, приміром, куштували коли-небудь смажені огірки? Ні? Є в Наумівці така страва. Дуже, до речі, смачна.
Борщ варю. Вареники моя сім'я любить — з картоплею, сиром, ягодами, обов'язково на пару. Онуки ще дуже люблять млинчики. Настуня вмочає їх у медок чи варення, а Матвійкові сметанку підставляй...
Чотири дочки й син
— Ніколи не думала, що в мене буде багато дітей, а народила чотирьох дочок і сина. Другою Бог послав нам Іринку. 1973 року ми впіймали її. А чоловік усе просив сина. Казав: «Як сина народиш — подарую тобі дорогий перстень». І справді, коли у 1979 році народився Андрійко, гарна дитина, 4150 грамів важив, Микола купив мені за 360 рублів (на той час великі гроші!) золотий перстень і відріз кримплену (дуже модного тоді) на сукню.
А ще через п'ять літ у нас народилася Таня. Свекруха тоді дала нам корову, щоб у дітей було домашнє молоко. А Катю ми діждалися у 1986 році. Так що в мене п'ятеро їх. Торік, здається, мені присвоїли звання «Мати-героїня». Гроші, які я одержала, розділила між дітьми порівну. Вважаю, що це їхні гроші.
Діти вчилися непогано. Взагалі якихось великих проблем з ними не було. Хотілося всім дати освіту. Оксана закінчила Чернігівський кооперативний технікум, працювала товарознавцем у Тютюнниці. Вийшла заміж. У неї двоє синів — Артемові 19 років, г Владику — одинадцять. Живе донька у Корюківці, працює в барі. Зять їздить вахтовим у Чорнобиль. Живуть добре.
Іра з дитинства любила танцювати. Усе крутилася перед дзеркалом, хвалилася: «Буду артисткою». Ми віддали її до музичної школи. Піаніно купила свекруха, сказала: «Може, то Ірин хліб буде». Так воно і вийшло. Дочка закінчила Ніжинське училище культури, відділ хореографії. На роботу направили до обласної філармонії в ансамбль «Циганські наспіви». Там вона і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Петя Лєкарев зі своєю сестрою Діаною теж танцював у цьому ансамблі. Діана стала дружиною тепер відомого співака Петі Чорного. А наша Іра зібралася заміж за Петю Лєкарева. Коли сказала про це вдома, я сприйняла новину спокійно. Петя — циган. Ну й що? Люблять одне одного, нехай одружуються, дай їм Бог щастя й долі. А батько розбушувався: «Ніяких циган!» На що дочка йому: «Ніяких циган? Подивись на маму!» І Микола замовк. Сам же взяв собі хакаску. На перших порах свекруха казала мені: «Ти не наша. їдь у Сибір. А дитя у нас залишиться».
Було й таке. Та ми з Миколою все пережили. То чому ж тепер дочці забороняти?
24 лютого 1996 року в Адлері, де жила мати Петра, теж балерина, було весілля наших дітей. Чоловік на той час уже хворів, то я поїхала з дочкою Оксаною і її чоловіком Володею.
Біду не клич — сама прийде
— Захворів Микола несподівано. Працював він на КамАЗі, добре заробляв, ми й дім викупили, «Москвича» придбали. Біди не чекали. Колгосп дав путівку, і Микола поїхав у санаторій «Медобори». Там і сказали, що у нього цукровий діабет. До лікарів він ходити не любив і майже до останнього дня працював. Потрапив до лікарні, коли вже стало зовсім погано. Дві доби був у комі. Прийшов о четвертій ранку до тями і до мене: «Купи конфет шоколадних» «Тобі ж не можна», — кажу. «Не мені, а медсестрам. Вони мене виходили».
Це були його останні слова. Відійшов він 23 квітня, якраз на проводи. Усе село допомагало нам поховати його достойно. Люди несли гроші. Колгосп дав свиню. Спасибі всім, завжди пам'ятатиму й дякуватиму.
Як пережила втрату, й сама не знаю. Подумала: плакатиму — й діти плакатимуть. Виживу, якщо буду робить, як проклята. Робота й врятувала мене від відчаю. Треба було жити, вчити молодших. Працювала я на той час прибиральницею в сільській раді. Виручала картопля, яку ростили й продавали, і корова. Так і жили.
Андрій після десятого класу вступив до Козелецького ветеринарного технікуму. Тепер уже жонатий. Його дружина — вчителька. Живуть у Чернігові. їхньому синочку Семену три рочки.
Таня закінчила Чернігівський кооперативний технікум. Вийшла заміж. Живе під Києвом, працює в японському барі, готує суші. 12 вересня у неї народився Ваня. Це вже мій дев'ятий онук.
Катя стала вчителькою, працює в нашій сільській школі. Зараз у неї перший клас і уроки музики. У свій час ми і її віддали до музичної школи, і в педуніверситеті вона одержала спеціальність учителя початкових класів і музики. Зять Сергій — вчитель фізвиховання. Оце їхні діти — Настуня й Матвій. Живемо разом. Настенка ходить до дитсадка, їй уже п'ятий рік, а Матвійку ще тільки два, то я йому за няньку.
9 жовтня я повернулася з Сочі. їздила до Іри. У неї троє дітей. Аделіні 14 років, Діані — 13, Милані — вісім. Гарні дівчатка, усі танцюють. Не дивно — у Лєкаревих уся сім'я артистична. Іра з Петею працюють у циганському ансамблі.
Уклад циганських родин інший, ніж у нас. Але Іра вписалася в їх побут і звичаї. Живуть вони з чоловіком дружно, ростять дочок.
А ми оце затіяли ремонт нашого будинку. Прибудували кухню. Отам буде теплий туалет і ванна, велика веранда. У зятя Сергія золоті руки. Все отут робив він. Хороший хлопець.
От ви запитуєте, як живеться хакасці в Україні. Та я вже більше українка, ніж хакаска. У Сибіру прожила 19 років, а тут — 42. Мову материнську майже забула. Знаю хіба що окремі слова. А понаумівськи розмовляю так, як і всі в селі. Люблю цю землю і Наумівку. Вона мені вже давно рідна.
Довідка
Хакаси — тюркський народ Росії, що мешкає у Південному Сибіру. Титульний етнос Республіки Хакасія. Традиційна релігія — шаманізм. У ХІХст. хакаси були хрещені в православ'я (в деяких випадках насильно). Загальна чисельність — 75 тис. чоловік.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №42 (1328)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, жіночі історії, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко