«Тому й квіти квітнуть, і пісня в душі дзвенить»: життєві стежки Ніни Киян з Городнянщини

Ніна Киян

Ніні Киян у вересні виповнилося 59 років. Ті перехожі, які опиняються біля приміщення РЕМУ, завжди милуються клумбами, які буяють тут з ранньої весни і до самої пізньої осені. То справа рук Ніни Петрівни, яка вже 15 років трудиться тут техпрацівницею.

Ще колись тодішня очільниця РЕМу Надія Баранова натомість величезних каштанів вирішила зробити тут квітучий куточок. Так відтоді і ведеться — квіти рясним цвітом віддячують за турботу працьовитих рук. Ніна Киян родом з Моложави. Її мати Антоніна Сергіївна народилася і все життя прожила у рідному селі. Непроста була доля того покоління, народженого наприкінці 1930-их.

Батько Антоніни не повернувся з війни, а мати теж рано відійшла у засвіти: пішла зі своєю старшою донькою, Нініною сестрою, у ліс, сіла під деревом, зморившись. А підвестись уже не змогла. Дитина з голосним плачем принесла у село страшну звістку про їхню сирітську віднині долю.

— Мама вийшла заміж, як тоді вважали, пізно — у 27 років, — згадує Ніна Киян. – Мій батько Петро Дмитрович родом із сусідньої Минаївщини і був від мами молодший на три роки.
Вони познайомились у нашому моложавському клубі. Тоді багато молоді там збиралось вечорами, приходили й із сусідніх сіл. Пісні й танці лунали до самого світання. До нелегкої сільської праці, було, приступали зранку, не склепивши очей.
Побравшись, батьки вирушили шукати кращої долі у чужій стороні. Доля закинула їх аж у Приморський край. Але через три роки вони повернулись у рідне село. Як би де солодко не стелили, а вдома краще.

Ніна Петрівна має молодших брата і сестру. Сестра і нині живе з батьком у Моложаві. Петру Дмитровичу у серпні виповнилось 85. Найкращий подарунок для нього — то коли родина збирається разом, лунають голоси онуків і правнуків у рідній хаті.

— Непросте життя було у батьків, як і у всіх селян того часу, — каже Ніна Петрівна. — Тато працював у Моложавському лісництві лісником до самої пенсії. А мама працювала на різних роботах.
Приймала від населення ягоди та гриби. Сама ті гриби й переварювала тоннами: опеьки, маслюки. Їх у наших лісах міряно-неміряно, люди збирали й здавали, заробляючи копійку. Грибоварня працювала у сезон майже цілодобово.
Було, стільки грибів наносили, що не вистачало у колодязі води для варіння. Доводилось ходити у сусідній. А ще ж вдома і господарство як у всіх у селі, і городи, і ми. Коли тільки встигала?
У селі в нашому люди дуже дружні, жили єдиною родиною, допомагали одне одному по сусідськи як могли. Моложава дійсно славиться своїми ягідними і грибними місцями.

Ніна каже, змалечку зі своїми друзями дитинства Наталією Бондар, Світланою Мурою та Юрієм Коробко ходили по гриби щодня. І теж потім їх здавали. Не завжди хотілося такої розваги дітям — просто треба було, бо за здані гроші купували зошити у школу, ручки, одежу, ласощі.

Можна сказати, заробляли на себе з дитинства. Ще батьки й у Чернігів возили ті гриби, зібрані родиною, і продавали. А от білі гриби завжди сушили здебільшого для себе. У Моложаві грибна юшка – то своя, особлива страва. Її варили на всі свята – весілля, проводи в армію, храм. Який то стіл без юшки?

Господині брали сухі білі гриби, гарно мили, різали молодого півня, додавали консерву або свіжоморожену рибу, сіль, лавровий лист, перець горошком, трохи цибулі і моркви. Зранку ставили у піч — і до обіду юшка готова. Готують її у тих краях частенько люди й досі.

— У нашій компанії лідером був Юрко, — посміхається спогадам Ніна. —Хто займає перший ряд у ділянці — вирішував він. У ділянці молодняку гриби (здебільшого ми збирали маслюки і піддубники) росли рядами, тому сьогодні, наприклад, перший ряд займаю я, завтра — Наташа і так далі. Щоб нікому не було образливо. Так ми з дитинства вчилися справедливості.

Ніна закінчила восьмирічку в рідній школі, потім старші класи у Городні. Одразу пішла працювати: спочатку піонервожатою, а згодом старшою вожатою у Невклянській школі. Тут доля і звела її з невклянцем Валентином Кияном. Щоправда, зустрілися вони саме у моложавському клубі — сюди юнак, який приїхав додому після закінчення Київського суднобудівного технікуму, завітав на танці.

— Валентина ще чекала попереду служба в армії, — згадує Ніна. — А після неї він влаштувався працювати на Гомельський суднобудівний завод. А коли після двох років зустрічей ми побралися, обоє пішли працювати на тодішній телевізійний завод «Агат» у Городні.

Житло винаймали. Господиня, Аня Гончарова, була привітною і доброю. Досі її згадуємо добрим словом. А потім батьки нам допомогли купити власний будинок у Городні. Багато довелось перебудовувати, перероблювати. Але то були приємні клопоти.

Коли «Агат» припинив свою діяльність, Валентин пішов працювати інженером по обладнанню у психоневрологічний інтернат. А Ніна — на городнянський хлібозавод. Там минуло ще 12 років її трудового життя. Коли стала на облік у Центр зайнятості, довелось спробувати різної роботи, як каже Ніна Петрівна: «куди пошлють». І буряки пололи, і у Вихвостів на перебирання картоплі їздили, і ліс садили. І усюди її супроводжувала пісня.

— Я з дитинства дуже любила співати, — каже жінка. — Коли працювала на «Агаті» і хлібозаводі — співала у хорі. Їздили по всьому району, і по області з виступами. Влаштовували концерти і на фермах, перед доярками і трактористами. І досі сумую за колективом хлібозаводу і за співом. Самому, звісно, можна заспівати, але співати у хорі — то зовсім інше. Особливе мистецтво.

Обличчя Ніни Петрівни щоразу осявається усмішкою при згадці про пісню і про свого чоловіка Валентина. У нинішньому році виповнилось сорок років, як вони одружилися і відтоді поруч крокують по життю.

— На життєвій ниві трапляється різне: і труднощі, і негаразди. Але ми з Валентином разом прожили гарно всі ці роки, що пролетіли як одна мить, — каже пані Ніна. — Сподіваюсь, попереду у нас ще багато днів поруч.
Я й справді за ним почуваюсь як за кам’яною стіною. Я — щаслива жінка. Тому, мабуть, і квіти квітнуть, і пісня у душі дзвенить.

Джерело: «Новини Городнянщини», Алла Мачача

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.