В'ячеслав Павленко: син, якого він не встиг побачити, носить його ім'я

В'ячеслав Павленко

У Бірківці 18 серпня відкрили меморіальну дошку на честь загиблого Захисника України В'ячеслава Павленка. Його життя обірвалося на Донеччині у березні 2024 року. Він загинув, так і не встигнувши побачити сина, якого так чекав. Хлопчик народився вже після загибелі батька і отримав його ім'я. А поки родина не має можливості повернути В'ячеслава додому, пам'ять про нього назавжди залишатиметься у рідному селі.

Про В'ячеслава, їхнє спільне життя, нездійснені мрії та біль, з яким тепер доводиться жити, розповіла його дружина Катерина.

З БІРКІВКИ – У ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ

В'ячеслав Павленко народився 24 серпня 1982 року в Бірківці. Тут проминули його дитячі та юнацькі роки, тут він навчався, тут його знали ще хлопчиком – працьовитим, щирим і добрим.

Після закінчення дев'яти класів Бірківської школи В'ячеслав працював у сільськогосподарському кооперативі «Бірківський». Роботи не боявся змалку. Умів робити руками, умів відповідати за те, що доручили, і не звик чекати, поки хтось інший зробить замість нього.

У 2001–2002 роках проходив строкову військову службу у лавах Збройних сил України. Після повернення з армії переїхав до Чернігова, де працював вантажником. Сумлінність, відповідальність і людяність допомогли йому здобути повагу колег та друзів.

Але згодом повернувся до рідної Бірківки. Займався домашнім господарством, працював на землі, доглядав корів і кіз. Тварин він особливо любив.

Його життя не було гучним, а радше – спокійним і розміреним. У ньому були праця, родина, господарство, турботи і прості радощі. Саме з таких речей, мабуть, і складається справжнє людське щастя. В'ячеслав цінував його. Та у його житті була ще одна риса – відповідальність за інших.

«ХТО, ЯК НЕ Я?»

У 2014 році, коли росія розпочала війну проти України, В'ячеслав не зміг залишитися осторонь. У 2015–2017 роках проходив військову службу. Повернувшись додому, знову взявся за мирну працю. Та повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року змінило життя його родини, як і мільйонів українців.

В'ячеслав не вагався. «Хто, як не я?» – саме так, за словами дружини Катерини, він пояснив своє рішення стати на захист України.

У перший день повномасштабної війни В'ячеслав поїхав до військкомату, отримав зброю і став на оборону Чернігова. Служив старшим солдатом, стрільцем 119-ї окремої бригади територіальної оборони, військова частина А7333. Він захищав місто, яке стало для нього домом, і землю, на якій жили його рідні.

За особисту мужність та вагомий внесок у захист Чернігова В'ячеслава Павленка посмертно нагороджено медаллю «За оборону Чернігова».

ЛЮДИНА, ЯКУ ПАМ'ЯТАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЗА ВІЙНОЮ

Катерина Павленко розповідає про В'ячеслава не тільки як про військового. Вони знали одне одного багато років. В'ячеслав був братом її куми. Спочатку просто зналися, а згодом знайомство переросло у кохання. Вони створили сім'ю, будували плани, мріяли про майбутнє.

Катерина згадує чоловіка як чесного, справедливого і прямолінійного. Якщо бачив несправедливість, не мовчав. Якщо вважав щось неправильним – говорив про це прямо. Він не вмів брехати і не намагався здаватися кимось іншим.

– Він мав твердий характер, але ця твердість завжди була справедливою, – згадує Катерина. – Якщо бачив несправедливість або негідний вчинок, ніколи не мовчав і говорив правду в очі.

Разом з тим, за цією зовнішньою твердістю, за її словами, ховалося велике серце. В'ячеслав умів піклуватися. Про дружину, рідних, друзів, побратимів. Навіть про тварин. Його пам'ятають людиною, яка могла допомогти, підтримати, бути поруч тоді, коли це було особливо потрібно. Саме таким він залишився у пам'яті тих, хто знав його до війни.

ШІСТЬ МІСЯЦІВ НА ДОНЕЧЧИНІ

У 2023 році В'ячеслав виконував бойові завдання на Донеччині. Шість місяців провів у найгарячіших точках фронту. Після повернення продовжив службу на Чернігівщині, поблизу державного кордону. Здавалося, після пережитого йому особливо хотілося додому – до дружини, до свого господарства, до землі, яку любив. Але війна не відпускала.

Дев'ятнадцятого березня 2024 року В'ячеслав знову вирушив на Донеччину, на Покровський напрямок. Вже 22 березня він зайняв бойові позиції. А 24 березня – загинув під час виконання бойового завдання біля села Победа Покровського району Донецької області. Його останній рубіж виявився там, де точилася одна з найважчих битв цієї війни.

Згодом факт загибелі військовослужбовця під час захисту України було офіційно встановлено та підтверджено рішенням Чернігівського апеляційного суду. Та для родини від цього не стало легше. Бо папери можуть підтвердити смерть. Але вони не можуть повернути людину.

«Я БУДУ ГРИЗТИ І ЛІС, І ЗЕМЛЮ...»

Катерина пригадує останню розмову з чоловіком. В'ячеслав зателефонував вночі і сказав, що вирушає на позиції, де дуже гаряче. Потім написав повідомлення: «Я буду гризти і ліс, і землю, але повернуся живим додому».

Ці слова Катерина пам'ятає дослівно. Вони залишилися останнім повідомленням від чоловіка. Після цього зв'язок обірвався. Для людини, яка чекає, тиша іноді страшніша за будь-які слова.

ВІН ТАК ЧЕКАВ НА СИНА

У житті В'ячеслава тоді була ще одна велика мрія. Він мав стати батьком. Коли Катерина повідомила йому про вагітність, В'ячеслав був надзвичайно щасливий. Повертаючись додому, майже не відходив від дружини, гладив її живіт, хвилювався за неї та дитину. Навіть стежив за тим, що вона їсть. Катерина не любила фрукти, але В'ячеслав наполягав: «Дитині потрібні вітаміни». Через це вони навіть жартома сперечалися. Такі маленькі сімейні моменти сьогодні стали для Катерини особливо дорогими. Бо саме з них складається пам'ять про людину, якої більше немає поруч.

В'ячеслав мріяв про майбутнє. Про власний будинок. Про велике господарство. Про багато дітей. Про мирне життя поруч із родиною. Про те, як братиме свого сина на руки і навчатиме його всього, що знав і вмів сам. Але здійснитися цій мрії не судилося.



Світла пам’ять, що житиме у віках. Катерина Павленко разом із маленьким Вячеславом відкривають меморіальну дошку на честь коханого чоловіка та турботливого батька. Його подвиг – у нашій пам’яті, його продовження – у його синові

СИН ОТРИМАВ ІМ'Я БАТЬКА

Спочатку В'ячеслав і Катерина хотіли назвати хлопчика Олександром. Та після загибелі чоловіка у Катерини вже не залишилося сумнівів. Сина назвали В'ячеславом.

В'ячеслав В'ячеславович народився вже після загибелі батька. Він ніколи не побачить його усмішки. Не почує його голосу. Не відчує, як батько бере його на руки. Але все життя носитиме його ім'я. Катерина говорить, що багато хто намагався відмовити її від такого рішення. Але вона була переконана: син має носити ім'я людини, яка так чекала на нього.

– Я хочу, щоб син знав: його тато був Героєм. Людиною з великої літери, – говорить вона.

І, можливо, це буде одним із найважливіших маминих завдань – розповісти синові про батька не лише як про Воїна, який загинув на війні, а як про людину. Про чоловіка, який любив землю. Про господаря, який дбав про тварин. Про чоловіка, який любив свою дружину. Про майбутнього батька, який гладив мамин живіт і говорив про вітаміни. Про людину, яка мріяла про звичайне мирне життя.

ПОКИ НЕМАЄ ЗМОГИ ПОВЕРНУТИ ЙОГО ДОДОМУ

Є ще одна особливо болюча обставина цієї історії. В'ячеслав досі не похований. Забрати тіло Захисника немає можливості, оскільки територія, де воно перебуває, повністю окупована. Для родини це означає, що навіть останнього прощання ще не було. Немає могили, до якої можна прийти. Немає місця, де можна покласти квіти. Немає можливості сказати востаннє: «Спочивай з миром». Тому меморіальна дошка у Бірківці має особливе значення. Вона стала місцем пам'яті. Місцем, де його земляки можуть зупинитися, згадати В'ячеслава і схилити голову.

ПАМ'ЯТЬ ПОВЕРНУЛАСЯ У РІДНЕ СЕЛО

Вісімнадцятого серпня Бірківка зібралася, щоб вшанувати свого земляка. На відкриття меморіальної дошки прийшли рідні та близькі В'ячеслава, жителі села, представники Менської міської ради та старостату. Присутні вшанували пам'ять Захисника та говорили про важливість збереження історії українських Героїв для наступних поколінь.

Меморіальну дошку вдалося встановити завдяки підтримці ТОВ «Агроресурс 2006». Тепер на ній – ім'я людини, яка колись ходила цими вулицями, навчалася у місцевій школі, працювала, мріяла, любила, будувала плани. І яка одного дня пішла захищати свою країну.

У НЬОГО ЗАЛИШИЛОСЯ ІМ'Я. І ЖИТТЯ, ЯКЕ ТРИВАЄ

У В'ячеслава Павленка залишилося багато нездійсненого. Недобудований дім. Не здійснені мрії. Не побачений син. Не прожиті разом із родиною роки. Але залишилося головне – пам'ять. Вона живе у дружині, яка продовжує виховувати їхнього сина. У хлопчикові, який носить ім'я свого батька. У рідних та друзях. У побратимах. В односельцях. У меморіальній дошці, перед якою тепер зупинятимуться люди. І в самій Бірківці – селі, де колись почався його шлях.

Можливо, колись маленький В'ячеслав стоятиме біля цієї дошки разом із мамою. Можливо, проводитиме пальцями по імені свого батька і питатиме, яким він був. І тоді йому розповідатимуть. Що його тато був чесним. Що був справедливим. Що любив людей і тварин. Що умів працювати і не боявся труднощів. Що дуже чекав на свого сина. І що в найстрашніший момент свого життя сказав те, що визначало його характер завжди: «Я повинен бути тут і зараз».

В'ячеслав Павленко загинув, захищаючи Україну. Але його ім'я продовжує жити. У синові. У пам'яті. У рідній землі.

Вічна пам'ять і шана Захиснику України В'ячеславу Павленку!

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко