У Прилуках працює ветеранський осередок, що надає комплексну допомогу військовим і їхнім родинам

Півтора року тому в Прилуках з’явилася нова точка надії – ветеранський осередок, народжений не за казенним циркуляром «згори», а завдяки ініціативі прилуцьких ветеранів та громадських активістів. Його заснували Павло Красноок, очільник ГО «Учасники АТО «ЩИТ», та Вікторія Вольвич, керівниця ГО «Генерація успіху». За цей порівняно короткий час ветеранський простір перетворився на кризовий центр, правозахисну фортецю та тиху гавань для сотень бійців та їхніх родин.

Коли ми говоримо про допомогу ветеранам, першою на думку спадає суха державна статистика: кількість відкритих «ветеранських просторів», кабінетів чи залучених фахівців із супроводу. Але за цифрами у звітах завжди стоять живі люди. І часто саме тоді, коли офіційні механізми дають збій, у бій за ветерана вступають громадські організації, чий радіус дії давно переріс межі рідного міста. Про будні простору, юридичне пекло тилу та реабілітацію побратимів – у нашій розмові з керівником ветеранського осередку Павлом Краснооком.

Географія довіри

Ветеранський осередок у Прилуках розвіяв міф про те, що регіональні організації спроможні допомагати лише «своїм» у межах кількох міських кварталів. Насправді сюди звертаються люди, керовані «сарафанним радіо» та відгуками тих, кому тут реально допомогли з реабілітацією чи повернули законні виплати.

«Ми працюємо не лише з прилуцькими ветеранами, а й із захисниками з усієї Чернігівщини та інших областей», – розповідає Павло Красноок.

Географія звернень вражає своєю масштабністю. Окрім найближчих сусідів – Ічнянщини, Парафіївщини, Варвинщини, Срібнянщини, Ладанської та Малодівицької громад – сюди регулярно звертаються бійці та їхні родичі з Житомирщини, Хмельниччини, Одеської області, Закарпаття тощо.

Чому людина з іншого кінця України шукає правової та людської підтримки в районному центрі на Чернігівщині? Відповідь проста: тут розмовляють мовою досвіду, а не інструкцій.

Специфіка «парної роботи»

Сьогодні держава активно впроваджує новий інститут – фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Ідея правильна, але на практиці виникає серйозний ментальний і професійний виклик.

Більшість новопризначених координаторів, які прийшли працювати в державні структури чи органи місцевого самоврядування – це колишні юристи, кадровики або соціальні працівники. Вони чудово знають діловодство, але ніколи безпосередньо не стикалися з учасниками бойових дій і не знають внутрішньої психологічної специфіки ветеранського середовища.

«Вони часто не мають досвіду роботи з ветеранами, а ми маємо», – пояснює керівник осередку.

На думку Павла Івановича, ефективно виконувати ці обов’язки можуть лише особи, які знають проблему зсередини: самі учасники бойових дій або члени сімей військовослужбовців (зокрема, родин загиблих чи померлих захисників). Тобто ті, хто розуміє проблеми ветеранів і здатні щиро співпереживати.

Унікальний вихід із цієї ситуації знайшли у Прилуках. Два державні фахівці із супроводу працюють безпосередньо в приміщенні місцевого ветеранського осередку (один із них – сам учасник бойових дій). Саме тут народився ефективний формат взаємодії – «парна робота».

«У нас вийшов дієвий симбіоз: коли міські фахівці стикаються зі складним, заплутаним питанням і не можуть знайти стовідсотково правильний алгоритм у своїх інструкціях, вони не відправляють людину геть. Вони просто перенаправляють її до нас. Ми постійно на зв’язку й готові підставити плече», – каже Павло Красноок.

Комплекс допомоги: без грошей, але з душею

Прилуцький ветеранський осередок не є фінансовою установою – живих грошей чи матеріальних грантів тут не видають. Проте спектр безоплатних послуг «під ключ» закриває базові потреби людини, що повернулася з війни:

• юридичний супровід (вторинна правова допомога, написання скарг, представництво в судах та експертних комісіях);
• соціальна адаптація (допомога в перекваліфікації, комунікація з роботодавцями, повернення в цивільне русло);
• психологічна підтримка (робота сімейних психологів із бійцями, їхніми дружинами, батьками та дітьми).

Найголовніша проблема психологічного сектору – катастрофічний брак фахових військових психологів (кризовиків, які працюють безпосередньо з бойовою травмою). Вони в Україні на вагу золота, і знайти їх у районних центрах майже неможливо – більшість зосереджена в обласних лікарнях або безпосередньо в лавах ЗСУ.

Тому осередок залучає досвідчених цивільних сімейних психологів. Вони виконують іншу, не менш важливу місію – допомагають ветерану та його близьким заново навчитися чути одне одного, адже з війни повертається зовсім інша людина, і адаптація потрібна всій родині.

Юридичні жорна та глухий кут українських судів

Найскладніший, найвиснажливіший і зазвичай найбільш невдячний напрям роботи осередку – це юридична боротьба з бюрократичною системою. Цей блок повністю тримається на плечах адвоката-волонтера.

На відміну від багатьох державних центрів безоплатної правової допомоги, які часто обмежуються лише первинними консультаціями (простіше кажучи, видають роздруковану довідку чи роз’яснюють статтю закону), у ветеранському просторі ветерана ведуть до фінального результату.

Кола пекла: МСЕК та «експертні команди»

Найчастіше хлопці звертаються з проблемами пенсійного забезпечення, проходження військово-лікарських комісій (ВЛК), затримки виплат під час демобілізації та несправедливим встановленням групи інвалідності.

Протягом 2023-2025 років нашим правозахисникам доводилося проходити з ветеранами всі кола бюрократичного пекла у суперечках із медико-соціальними експертними комісіями. Зміна вивіски на «експертні команди» суті справи поки що не змінила – кругова порука лікарів виявилася міцнішою за реформи.

Типовий сценарій, який Павло Красноок називає «класичним шляхетним знущанням», виглядає так. Боєць має важкі поранення, ампутації чи системні соматичні ушкодження, які за всіма критеріями чітко тягнуть на другу групу інвалідності. Проте комісія на місці вперто ставить третю (що суттєво зменшує фінансову допомогу та позбавляє багатьох пільг).

Адвокат пише обґрунтовану скаргу до вищого центрального органу (наприклад, до Дніпра). Звідти приходить розпорядження: направити ветерана на додаткове профільне обстеження в інший регіон – скажімо, до Житомира. Людина з інвалідністю, часто на милицях чи візку, їде через пів країни, знову здає аналізи, робить МРТ, проходить консиліуми. Але експертна комісія на місці, керуючись корпоративною солідарністю, просто дублює попереднє рішення колег – третя група.

Судовий парадокс

Коли всі адміністративні важелі вичерпано, єдиним виходом залишається суд. Але саме тут правова система України демонструє свій головний, майже абсурдний парадокс.

«Знаєте, чим закінчуються такі суди? – каже Павло Красноок. – Формулюванням, яке майже неможливо перебити в апеляціях: «Суд не має права кваліфікувати правильність рішення медичної експертної комісії».

Судді просто зазначають у постановах, що базова оцінка медичних діагнозів і встановлення ступеня втрати працездатності не входять до меж їхньої правової компетенції. Коло замикається. Людина залишається зі своєю третьою групою, попри очевидне каліцтво.

Павло Красноок наголошує: проблема не в самій державі як інституції та не в законах – на папері норми виглядають цілком солідно й захищають права військових. Проблема полягає в конкретних посадових особах на місцях, які допускають порушення, та в системній круговій поруці, через яку ветерану самотужки довести свою правоту нереально.

Юридичний фронт для родин полонених та зниклих безвісти

Найважча, емоційно виснажлива категорія звернень стосується родин, які втратили зв’язок із рідними на фронті. Коли боєць зникає після штурму чи потрапляє в полон, родичі опиняються в жорстокому інформаційному вакуумі.

«Люди приходять у стані повного розпачу, – розповідає Павло Красноок. – Вони не знають, як правильно юридично оформити й подати документи на розшук, як офіційно вийти на Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, як встановити робочий контакт із Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Ми беремо усе це на себе. Покроково виписуємо алгоритм дій, підключаємо власні ветеранські зв’язки та починаємо шукати хлопців разом із побратимами через закриті канали».

Допомога сім’ям загиблих героїв

Окремий пласт – допомога сім’ям загиблих героїв. Осередок бере на себе весь паперовий супровід: від першочергового збору довідок та сповіщень (так званих «двохсотих» довідок) у військових частинах, які можуть перебувати в зоні бойових дій, до оформлення передбачених законом державних виплат родині.

Що цікаво, самі чинні учасники бойових дій за суто паперовою допомогою звертаються рідше – молоді хлопці намагаються шукати відповіді в інтернеті або дзвонити волонтерам у Київ, наївно вважаючи, що «якщо столична контора дозволить, то на місці все вирішиться».

Міжнародний позов проти рф та конфлікти в громадах

Діяльність осередку давно переросла межі Прилук. Нещодавно активістам довелося особисто виїжджати в одну із сусідніх громад, щоб урегулювати делікатний і гострий внутрішній конфлікт у родині загиблого бійця. Місцева влада та соціальні служби просто не знали, з якого боку підступитися до розв’язання спору, і лише авторитет ветеранів-фронтовиків дозволив посадити сторони за стіл переговорів і знайти компроміс.

Ба більше, прилуцькі правозахисники замахнулися на рівень міжнародного права. Один із найсвіжіших і найскладніших прецедентів осередку – спроба висудити фінансову компенсацію за зруйноване майно безпосередньо з російської федерації через міжнародні інстанції.

«Звичайні рядові юристи за таке навіть не беруться – ніхто не знає процесуальних тонкощів, немає досвіду, – пояснює Павло Красноок. – Ми підключили фахову юристку, яка безкоштовно вивчала масиви документів. І процес пішов – ми підготували, структурували й фактично вже подали позив до Міжнародного суду».

«Ми працюємо за «дякую»

Павло Красноок, який очолює ветеранський рух на Прилуччині ще з 2015 року, відверто протиставляє волонтерську роботу офіційній державній системі соціального захисту.

«До мене зверталися колеги з державних структур. Я дещо критично ставлюся до цієї велетенської державної машини, яка займається ветеранськими витратами й програмами. Вона ніби й працює, можливо, робить хороші речі, але все це – за інструкціями, часто без душі, – ділиться думками Павло Красноок. – На мою думку, коли на цих посадах працюватимуть дотичні люди – самі ветерани, члени родин УБД, волонтери – тоді й ставлення до роботи та до самих ветеранів буде зовсім іншим. Ми в осередку працюємо за покликом серця, реально за «дякую». Без зарплат і інструкцій».

І ця безкорисливість повертається до активістів неймовірним людським теплом. Керівник осередку згадує, як одна літня мати загиблого воїна, якій організація допомогла виграти паперову війну за виплати, розгублено запитувала: «Синку, що я вам за це винна? Що я маю вам дати?»

На що їй відповіли: «Нічого ви не винні, навпаки – це ми вам винні за вашого сина». Через місяць ця жінка прийшла до хабу й принесла 10 пачок кави та 20 пачок чаю: «Оце, синочки, передайте хлопцям від мене на передову».

На такій солідарності все й тримається.

Географія закладів: де шукати справжню реабілітацію?

Коли папери оформлені, ветеран опиняється сам на сам із головним ворогом – підірваним на фронті здоров’ям. Контузії, акубаротравми, розтрощені суглоби та хронічний біль вимагають якісного відновлення.

Але куди їхати бійцю, щоб отримати реальну допомогу, а не формальне перебування на лікарняному ліжку? Самотужки шукати заклади не доводиться, якщо поруч є ті, хто готовий підставити плече й скоординувати подальший шлях.

Прилуцький ветеранський осередок успішно співпрацює з ДНП «Всеукраїнський лікувально-реабілітаційний центр «Циблі» (Київська область), а також тримає прямий контакт із відділенням реабілітації при Чернігівській обласній лікарні.

Творча розрада для дітей війни: синергія з «Генерацією успіху»

Близько 90% активістів, які у попередні роки вибудовували роботу ветеранської організації в різних напрямках, зараз або знову перебувають на фронті, або дістали важкі поранення й отримали інвалідність, або, на жаль, повернулися з війни «на щиті». Ті 10%, що залишилися в тилу, змушені щодня ходити на основну роботу, щоб годувати власні сім’ї, а громадською діяльністю займаються у вільний час, якого катастрофічно бракує.

Попри кадровий голод, ветеранська організація знаходить надійних партнерів серед цивільних активістів. Однією з тих, хто підставив плече ветеранському руху, стала Вікторія Вольвич – керівниця громадської організації «Генерація успіху».

Пані Вікторія володіє важливим хистом – вона чудово пише, вміє вдало комунікувати. Пані Вікторія взяла на себе делікатний і відповідальний напрям: через творчість дарувати психологічну розраду родинам загиблих, полонених та зниклих безвісти.

«Вікторія дуже допомагає нам, зокрема з організацією дозвілля для найвразливіших. Щонеділі чи щосереди вона організовує майстер-класи для дітей наших загиблих побратимів, а також для малечі, чиї батьки зараз перебувають у полоні. Це арттерапія, яка допомагає дітям бодай на кілька годин відволіктися від важких думок», – каже Павло Красноок.

Код довіри

Півтора року тому ветеранський осередок створювався як міська ініціатива, а сьогодні сюди звертаються з Одещини, Закарпаття та Житомирщини – звертаються не за грошима, а за правдою та спокоєм.

Поки діти в тилу малюють на майстер-класах Вікторії Вольвич світ без війни, а адвокати-волонтери Павла Красноока розбивають стіни бюрократії, прилуцька «точка надії» продовжує жити.

Це місце, де ветерану не потрібно нічого доводити – тут його біль розуміють без зайвих слів. Це тиха гавань, яка щодня витримує шторм тилової байдужості, нагадуючи кожному з нас: колишніх побратимів не буває. Свої завжди захищатимуть своїх – до переможного кінця.

Джерело: газета «Трудова слава», Олена Березкіна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.