Народжена у війну, щоб на схилі літ знову глянути їй у вічі: Валентина Грищенко береже у віршах світло рідної Мощенки

Валентина Грищенко

Валентині Грищенко (у дівоцтві Веремієнко) 84 роки. У воєнному 1942-ому вона народилася тут же, у Мощенці, розташованій майже на стику кордонів України, Росії та Білорусі. Батька свого вона не бачила жодного разу у житті – він пішов на фронт ще до народження найменшої доньки і загинув на фронті, так і не повернувшись додому. Можна було тільки уявити як жилося повоєнній вдові з чотирма дітьми на руках. Важка сільська робота з вечора й до ранку, до якої залучались і діти.

Валентина ж, попри важкі часи і відсутність розкошів, у непростих сільських буднях встигала помічати казкову красу місцевої природи, чарівність Поліського краю. І хоч у пошуках роботи, закінчивши школу, й поїхала до Чернігова, та надовго чари міста її не спокусили. У рідну Мощенку повернулась вже з чоловіком Михайлом Грищенком, який відправився за коханою дівчиною у край її дитинства.

– Мама працювала у дитсадку, а потім в аптеці, – розповідає донька Ніна, яка приїхала з Чернігова зараз у Мощенку і проживає разом з матір’ю, яка через стан здоров’я вже потребує догляду. – Тата не стало десять років тому. І десь саме в цей період мама почала римувати свої відчуття у віршах. У неї почав падати зір, зараз фактично нічого не бачить, є інвалідом І групи. Раніше вона була активною учасницею художньої самодіяльності в селі, гарно співала.Є в неї і пісня, яку вона написала вже саме про нинішню війну, через яку вона дуже переживає.

Народжена у час воєнного лихоліття, жінка й гадки не мала, що на схилі років знову доведеться глянути у очі війні. Ще й такої підлої, розпочатої тими, хто у часи Другої світової стояв поруч у битві з окупантами, а після війни називав себе кровним братом.

– У лютому 2022 року я якраз була у мами в Мощенці, – каже Ірина. – Коли Городнянщина була окупована, вона дуже гостро все це сприймала. Після звільнення до нас сюди в село приїхав і мій чоловік, тож далі ми постійно були утрьох. Та доля забрала і його від нас – вже п’ять місяців, як пішов у засвіти. Останнім часом мама вже не пише вірші – їй занадто важко сприймати реальність, адже вона дуже чутлива. Каже, та, давня війна, не була такою страшною, бо воювали проти чужинців. А тепер нас прийшли вбивати ті, хто вважався своїм, називався братом.

Ми пропонуємо читачам два вірша з доробку Валентини Грищенко – щирі, свіжі, просякнуті непідробною любов’ю до рідного краю, до шматочка української землі, де пройшло все її життя. Сьогодні Мощенка – село, яке у всіх на вустах. Близькість до кордону з ворогом на багатьох навіває жах, навіть коли чують цю назву на відстані. Між тим тут, під обстрілами й шахедами, продовжують жити люди, які несуть у своєму серці безмірну любов до батьківського краю, показують усім сталеву стійкість і протистоять ворогу хто чим може: добрими справами, молитвою, піснею та віршами, які народжуються у зраненій душі.

КОВТОК З КРИНИЦІ

Знову день свій починаю
До схід сонця, як завжди.
Мов з криниці свого краю
Зачерпну ковток води –
Для роботи, для наснаги,
Щоб з людьми й насамоті
Не стомитися від спраги,
Пережити все в житті.
А вода із мого краю,
Де і вись, і глибина,
Де і досі нас гойдає
Рідна зоряна ріка,
Де росли в біді і скруті,
На руїнах по війні.
Злидні ті ще не забуті,
Озиваються в мені.
Де біда ішла з бідою,
Не цуралась і мене.
Та пора не за стіною –
В душу спогадом війне.
Сколихне думки і душу,
Мов до вічності мости.
Все живе зібрати мушу,
Щоб онукам донести.
Поділюсь усім, що маю,
Все, до крихти, розділю.
А життя моє безкрає,
Бо я всіх людей люблю.

НАРОДЖЕНА ПЕРЕД РІЗДВОМ

Народжена перед Різдвом,
У зоряних снігах Мощенки,
Я тут наснажена добром,
А вчарувала мене пісня.
Тут, у зозулиних лісах,
Не раз я дихала весною.
І на Тетівських берегах
Природа розмовля зі мною.
І кожне слово – мов ріка,
Що духом з віком не міліє,
І кожна дума – як сосна,
Що над снігами зеленіє.
Тим словом причастилась я,
Сходивши рідною землею.
Воно, мов пісня солов’я,
Вже не розлучиться з душею.
Воно – поміж добром і злом,
Як вищий промінь мого краю.
Народжена перед Різдвом,
До Бога слово промовляю.
Його відлуння долетить
До Неба, хоч воно тривожне.
Благословенна кожна мить,
Коли ти чуєш слово Боже.
Печуть думки мене щодня,
Проймає все єство тривога,
Що Дух святий – всім нам рідня,
Без нього жити нам незмога.
Щоб не блукати навмання,
Щоб у собі не втратить Бога.
                                Валентина Грищенко, с.Мощенка.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.