«Я б пішов цим шляхом знову»: історія офіцера Владислава Бурханова, який після ампутації ноги знову повернувся у стрій

Владислав Бурханов

Владиславу 29 років. Він родом з Городні. Хлопчина з юних років мріяв про службу у війську. Встиг не тільки отримати звання капітана і повоювати у «гарячих» точках, а й отримати важке поранення, внаслідок чого довелось пережити ампутацію ноги. Втім, Влад – не з тих, хто здається. Пройшовши реабілітацію і дочекавшись законодавчих змін, коли воїнам навіть після такого поранення можна продовжити службу в армії, ані секунди не вагався. Нині він продовжує служити в Нацгвардії як помічник командира військової частини з питань ветеранської політики.

«ТОБІ ТРЕБА БУТИ ОФІЦЕРОМ! ІДИ ВЧИСЬ!»

Владислав Бурханов народився і виріс у Городні. У 2014 році одночасно закінчив музичну школу і місцеву гімназію №1.

– Я батька свого практично не пам’ятаю, – каже Влад. – Він помер ще як я був малим. А мати у 2014 році виїхала у країну-агресорку росію, влаштовуючи своє життя. Ми не спілкуємось взагалі через різні погляди на те, що відбувається. Я тоді залишився з бабусею Наталією Лашук. Дуже гостро сприймав події Майдану, сам брав у ньому участь – тоді ще був студентом першого курсу коледжу транспорту та комп’ютерних технологій Чернігівського Національного технологічного університету. Я бачив, як розганяли студентів і мені це дуже боліло. Вже тоді я для себе прийняв рішення не стояти осторонь, коли вирішується доля моєї країни.

Закінчивши коледж і отримавши диплом, у той же день Владислав зійшов з маршрутки у Городні біля скверу «Гармати» і направився прямо у військкомат. Там він одразу заявив про свій намір служити у війську. На голос юнака вийшов тодішній військовий комісар Петро Буйний. Владислав його знав, бо він був чоловіком його класної керівниці Катерини Буйної. На той час Петро Анатолійович вже пройшов гарт АТО і Дебальцівського котла. Він одразу зрозумів, що юнак вже прийняв для себе рішення, до того ж рішення виважене. Офіцер посприяв тому, щоб Влад якнайскоріше пройшов ВЛК і допоміг з оформленням необхідних документів для строкової служби в лавах Національної гвардії.

– У серпні 2017-го я вже проходив курс молодого бійця. А потім була присяга біля приміщення Верховної Ради, – згадує Владислав. – Через пів року строкової служби я підписав контракт з тією ж частиною нацгвардії, в якій служив. А згодом мій командир сказав: «Тобі треба бути офіцером. Іди вчись!». І я вступив у Національну Академію Національної гвардії України. Бо вже тоді розумів, що своє майбутнє бачу тільки у війську.

2022-ий став вирішальним у долі молодого офіцера: почалось повномасштабне і випуск курсантів Академії провели достроково. Владу доручили формувати і очолити бойовий підрозділ. І разом з побратимами лейтенант Бурханов почав боротися з окупантами за рідну Україну.

ПЕРШІ БОЙОВІ ДОРОГИ ЛЕЙТЕНАНТА БУРХАНОВА

Першим місцем призначення була Сумщина. Там головним завданням було не допустити противника углиб країни, протидіяти ворожим ДРГ. А вже 26 березня, на наступний свій день народження, який, мабуть, недаремно співпадає з Днем Національної Гвардії України, Владислав зі своїм підрозділом відправився виконувати бойові завдання в район Куп’янська.

– Були гарячі бої, – каже воїн. – Було важко. Під моїм командуванням був підрозділ зі 120 воїнів. Серед них були й зовсім юні, по 20-25 років, а були як наші Батя і Дєд – 58-річного віку. Вони всі були дуже мотивовані і горіли бажанням знищити ворожу орду. «Ми тут, щоб нашим онукам не довелось воювати», – казали старші.

Щоб підтримувати бойовий дух побратимів, Влад практично не перебував на спостережному пункті – разом зі своїми бійцями виходив на «нуль». Інколи ворог був так близько, що хлопці чули як окупанти розмовляють між собою. Часто командиру довелось проявити неабияку винахідливість, щоб вивести хлопців з позицій. Виходили важко. Пересуватись доводилось між тілами ворога, які він не забирав з поля бою. Там, на Куп’янщині, довелось пізнати і гіркоту втрати – Владів підрозділ вперше втратив одного зі своїх побратимів.

У вересні того ж року Владислав Бурханов після відновлення знову повернувся у зону бойових дій у Харківську область. Вже сам, без своїх підлеглих. Його як хоч і молодого, але вже досвідченого в боях офіцера відправили заступником командира батальйонної групи для проведення ротації – знали, що Влад це зробить професійно і з найменшими втратами.

– Потім мені дали відпустку на 15 діб, – каже воїн. – Я приїхав в Ужгород, звідки родом моя дружина Настя. Там живуть її батьки. Але добути відпустку не вдалось: подзвонив командир і сказав: «Твій підрозділ як найбільш вмотивований і такий, що пройшов навчання, відправляється для проведення військових операцій на Запорізький напрямок». Тож я тільки п’ять днів побув з рідними і поїхав до хлопців вже як командир батальйонної групи.

«ПОДИВИВСЯ: ОДНІЄЇ НОГИ НЕМА. ПОДУМАВ: МОГЛО БУТИ ГІРШЕ!»

Осінь 2024 року, каже Владислав, видалась найтяжчою у плані «гарячих» боїв. Вже дошкуляли FPV-дрони, яких не було на початку повномасштабного. Він, як і раніше, виходив разом зі своїми хлопцями на «нуль». Не міг відсиджуватись – каже, не для цього горів бажанням бути військовим.
Виходили на завдання рано вранці або у сутінках, як починало сіріти. Цю пору доби так і називали між собою – «сіряк». Але навіть у цей час над шляхом, яким рухалась група, активно літали мисливці за людьми – FPV-дрони.

– Через це ми одного разу трохи затримались у дорозі і довелось далі йти вже майже у суцільній темряві, – згадує Влад. – І я почув, що одни з дронів завис наді мною. Підняв голову, шукаючи його поглядом і на крок зійшов зі стежки. Пролунав вибух. Міна. Перед очима все замиготіло і затрусилося – точнісінько як у кіно, коли показують війну. Двадцять метрів не дійшов до точки призначення. Я відчув, що погано з правою ногою нижче коліна. Сам наклав собі швидко турнікет. Хлопці узяли мене попід руки й затягли у найближчу посадку. У нашій групі був медик. Він і надав мені першу домедичну допомогу, перенаклавши турнікет – щоб по можливості лікарі мали шанс врятувати ногу. Мабуть, він вже тоді розумів наскільки серйозна травма. А я ще – ні.

Влад все це розповідає буденно, ніби щось звичайне. Голос видав його справжні емоції тільки тоді, коли вкотре розповідав про побратимів:

– Мої хлопці мене евакуйовували на носилках. Несли по черзі. Вночі. Дві години на руках. Вісім кілометрів, коли кожен крок для кожного з них міг стати фатальним. І при цьому розмовляли зі мною, щоб я не втратив свідомості. Бо я повинен був показувати дорогу. Адже ця група саме на цю позицію виходила вперше, а я вже був на ній. Я, коли знову й знову згадую той день, інколи думаю: а якби я знав усе, що станеться, чи пішов би? І знаю точну відповідь: пішов би знову. І знову пережив би той момент зі своїми бійцями.

Побратими донесли Владислава до евекуаційного «хаммера», який доставив пораненого до Оріхова. А там вже передали «швидкій», яка помчала до стабілізаційного пункту. У «швидкій» вкололи знеболююче. Влад попросив у медика телефон, щоб подзвонити найближчій людині – дружині. Сказав, що він поранений, але не тяжко і їде у лікарню. Встиг спитати як минув її день і втратив свідомість . До тями прийшов вже наступного ранку в лікарні у Запоріжжі. Після операції. Тоді й дізнався, що лікарям довелось ампутувати йому ногу.

– Подивився: однієї нема, інша забинтована. Подумав: «Могло бути гірше!» – згадує Владислав. – Знову попрохав у палаті телефон, щоб набрати дружину. Кажу: «Настя, мені ногу ампутували». А вона: «Я вже у Запоріжжі. Скоро буду». Тобто, почувши, що зі мною сталось, вона додзвонилась моїм побратимам, схопила нашу собачку, заскочила в машину і виїхала в ніч, щоб бути одразу зі мною поруч.

З Настею Влад знайомий з 2018 року. Зустрілись у Харкові. Вона чекала коханого всі чотири роки його курсантського життя. А на новий 2022 рік він зробив їй пропозицію. Скромне весілля відбулось влітку 2022-го, коли Влад приїхав на кілька днів із Сумщини. Із запрошених – тільки найближча рідня і друзі. Так у війну їхня маленька родина використала шанс бути щасливими попри все.

«ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА – ТО ТЕ, ЧИМ Я ДИХАЮ»

Після тривалого лікування Владислава чекало протезування.

– Це було морально важко, – каже офіцер. – Адже нема такого: тобі дали нову ногу, ставай і йди! Ні, це довготривалий процес тренування, болю, адаптації, інколи навіть відчаю, адже доводилось пережити повторні хірургічні втручання, бо треба було перешивати культю. Але я пройшов цей шлях і вже у травні 2024 знову стояв на ногах. Навіть освоїв водіння автомобіля на механічному управлінні. Дуже хотілося повернутись на службу у військо. Та тоді ще не було законодавчих ініціатив, які б дозволяли воїну після ампутації повернутись у стрій. Але ж у мене був досвід, який міг і повинен був стати в нагоді іншим. Тому я чекав такої можливості. І ось нарешті прийняли закон, який дозволяв брати на службу після схожих травм – на контракт і на певні посади. Я ані миті не вагався.

Капітан Владислав Бурханов за особисті мужність і відданість, проявлені в боях з окупантами, відзначений високою державною нагородою – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нині він несе службу в Ужгороді, на посаді помічника командира з питань ветеранської політики, офіцера Національної гвардії України.

– Дружина, дізнавшись про мій намір служити далі, сказала: «Я підтримую будь-який твій вибір», – каже Влад. – Вона знає, що військова служба – то те, чим я дихаю, без чого не уявляю свого життя. Адже я всю свою свідому молодість присвятив саме цій справі. Звичайно, якби була можливість, я б повернувся туди, де міг би бути якнайбільше корисним – у вир боїв з ворогом, щоб йому заціпило навіть дивитися у бік України. Але це неможливо. Однак я пройшов свій шлях воїна. Непростий шлях. Війна приносить людям багато випробувань і горя. А я можу допомогти ветеранам справитись з тим, з чим справлявся свого часу сам. Іноді наш досвід може стати опорою, підтримкою та новою можливістю для інших. Я відчуваю що треба змінювати в діючій системі і як воно повинно працювати. Відчуваю, що зараз тут, в оцей час приношу користь. І це для мене головне. 

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.