На Чернігівщині живе родина, у якої на початку повномасштабного вторгнення народилось троє доньок
Ганна та Андрій Березинці із доньками - Емілією, Олівією і Меланією
Для всіх українців 24 лютого 2022 року назавжди залишиться чорним днем — початком повномасштабного вторгнення росії в Україну. А для Ганни і Андрія Березинців зі Старого Білоуса Чернігівського району, попри всю трагічність цієї дати, вона завжди буде потрійно щасливою: 24 лютого 2022-го на світ з’явилися їхні донечки — Емілія, Олівія і Меланія.
Із родиною Березинців ми зустрілися незадовго до четвертого дня народження дівчаток у Чернігові біля облмуздрамтеатру. Меланія представила мені сестричок і батьків: «Це — Емілька, це — Олівка, а я — Меланушка. То мама, то тато».
Розмовляли ми, прогулюючись сквером Богдана Хмельницького. На дівчаток постійно оберталися з усмішкою перехожі. Одна жінка навіть зупинилась і спитала: «Це у вас трійнята? Так радію, коли бачу таких, бо я сама з двійні. Як подорослішають, вам буде така допомога, а їм самим — підтримка одна одної! Нам із сестрою вже по 50, а ми й досі дуже близькі. Щасливо вам!»
29-річна Ганна каже, що звикла до уваги оточуючих, коли вони з трійнятами. У 2022-му про них взагалі було знято безліч відеосюжетів і написано статей. Ще б пак — перша за три роки трійня в Чернігові, та ще й у перший день повномасштабного вторгнення!
Три принцеси
— Ні в моєму, ні в чоловіковому роду ні трієнь, ні двієнь немає. Наша вагітність була дуже бажаною і природною. Про те, що діток буде аж троє, ми дізналися не зразу. На першому УЗД нам сказали про одну дитину, на другому — про двох, на третьому — про трьох. Іти на четверте УЗД ми вже боялися, — сміється Ганна. — Про те, що всі троє — дівчатка, ми довідалися на гендер-паті. Попросили нашого лікаря УЗД не говорити нам статі діток, а записати на папірці й покласти в конвертик. Ми з чоловіком його не відкривали. Пішли в магазин повітряних кульок, віддали дівчатам конверт і попросили надути нам три кульки, наповнивши кожну конфеті того кольору, якої статі в нас дітки. На гендер-паті першу кульку лопнули — конфеті рожеве, другу — так само. Чоловік сподівався, що хоч у третій буде блакитне, але ні. Я ж дівчаткам неймовірно раділа!
— Звісно, я надіявся, що з трійні хоч один син буде, — каже 31-річний Андрій. — Але й подумати не міг, наскільки мені потім буде чудово, що в нас три донечки. Три принцеси! Я дуже задоволений!
Березинці точно знали, коли їхні дівчатка з’являться на світ.
— У мене почав підійматися тиск, була сильна набряклість. Лікарі сказали, що треба терміново робити кесарів розтин. 23 лютого я залишилась у пологовому, і на наступний ранок на 9.00 була призначена операція.
24-го після планового (о 4-й ранку) прослуховування серцебиття дитячих сердечок я побачила повідомлення від середнього брата: «Тримайтеся, нехай у вас все буде добре! Почалась війна». Він навчався в Київському інституті Національної гвардії України, їх тоді вже забрали захищати столицю (брат уже закінчив навчання і зараз проходить контрактну службу). Та в мене думок про війну зовсім не було. Я переймалась лише тим, щоб усе було гаразд із донечками. Чоловік о шостій ранку приїхав до мене і залишився.
Дві трійні і три двійні
Приймала трійню лікар акушер-гінеколог КНП «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради Олена Колос. Пізніше, у квітні 2024 року, Олена Василівна отримала з рук Президента України медаль «За врятоване життя», адже працювала в надскладних умовах під час активних бойових дій у лютому-березні 2022-го (про той період ми писали в матеріалі «42 дні в бомбосховищі з ВІРОЮ», який вийшов у № 33 від 14 серпня 2025 року). Через два дні після Березинців, 26 лютого, народилась іще одна природна трійня — у жінки з Ніжина. Загалом за 42 дні облоги в Чернігівському пологовому будинку побачили світ 137 діток, із них — дві трійні і три двійні. Це велика рідкість!
— Мої дівчатка народилися з різницею в хвилини. Я бачила, як їх діставали (була під епідуральною анестезією). Першою з’явилась Емілія з вагою 1650 грамів,потім Олівія — 1120. Вони близнята. А третя, Меланушка, мала 1480. Виходить, вона наймолодша, але зараз — найбільшенька. За зростом Олівія була 38 сантиметрів, а ці двоє — по 41 см. Такі були малесенькі, як лялечки! І всі — чистесенькі, розовесенькі, красивенні! Емоції радості в мене тоді зашкалювали!..
У бомбосховищі
— Після пологів дівчаток забрали в інтенсивну терапію, я теж була в реанімації. Увечері медперсонал отримав розпорядження всіх із верхніх поверхів поспускати донизу. Нас перемістили на перший поверх. А ще пізніше медсестра повідомила, що маємо переходити в бомбосховище.
Для мене піднятися з ліжка — це був нестерпний біль. Іти треба було вулицею. Дівчаток позакутували в ковдрочки. Медсестри несли їх, а я йшла позаду з чоловіком і медсестрою, які підтримували мене під руки. Було слизько, у бомбосховище вели круті сходи…
Я думала, годинку там посидимо й піднімемося. Дівчатка мали лежати в реанімації, під датчиками й лампами, щоб поряд був кисень. А в бомбосховищі умов для дітей не було: дуже холодно, як принесли їх з вулиці в ковдрах, так і поклали — трьох в одне ліжечко. Коли сказали, що будемо там ночувати, дітей медсестри гріли під своїми куртками. Годували їх через трубочки зі шприців.
Пам’ятаю, коли вперше побачила, як моїх донечок перевдягали. Які в них були тоненькі ручки, ніжки! Такі кошенятка, ще й із цими трубками для годування… Я так чекала: скоріше б той ранок, щоб уже піднятися нагору! Але нам дозволили сходити тільки по речі. Тиждень ми прожили в бомбосховищі. Перші три дні я лежала на реанімаційному ліжку, а потім його потребувала наступна жінка після операції, і ми з чоловіком спали на підлозі на військових ношах.
Під обстрілами
— Через тиждень Олівку забрали у відділення інтенсивної терапії на четвертому поверсі, бо все необхідне обладнання спустити в бомбосховище не могли. Емілію і Меланію потримали в кувезах, а 8 березня віддали нам. У реанімації, крім нашої Олівії, лежали ще двійко хлопчиків — Гордій і Дімка, від якого батьки відмовилися. У відділенні все було так гарно облаштовано: тепло, світло, пахне дітками, відчиняєш туди двері — і не думаєш ні про яку війну, забуваєш про все. Аж у якийсь день сказали, що треба і реанімацію спускати на перший поверх. Перебувати там поряд з Олівкою нам не дозволили за браком місця, і ми з чоловіком та двома донечками жили в коридорі на другому поверсі у відділенні гінекології.
Перші діти, у таких умовах… Що робити — не зрозуміло.
Ми знайшли перевізний кувез із підігрівом. Поки ще була електрика, вмикали його, щоб донечкам було тепліше. А коли не стало світла, тепла, води, почався жах. Ще й стали сильно обстрілювати місто. Авіація скидала бомби. Ми все це чули.
17 березня прилетіло і в пологовий. Я з двома донечками сиділа в коридорі якраз на цій стороні, чоловік саме зайшов у палату взяти якісь речі — і тут вибух! Повилітали всі вікна. Дим, гар, нічого не видно. Я — до дітей, живі, все нормально. Знаходжу чоловіка. А Олівія?!.. Хапаємо дівчаток, мчимо до неї! Як це було страшно — бігти, не знаючи, що там внизу, як там дитина. Дивом її палата вціліла, а в палаті навпроти двері вибило… — Ганні на очі навертаються сльози. — Важко згадувати той день… Після нього ми почали думати, як виїхати.
— Нас не відпускали своєю машиною, бо Олівію треба було везти тільки реанімобілем, — додає Андрій.
— 20 березня батьки Гордія (ми з ними здружилися) змогли зв’язатися з київським «Охматдитом», щоб їх евакуювали туди. Бо дитина потребувала кисневої підтримки, а в пологовому кисень закінчувався. Вони поїхали перші. Потім ми попросили волонтерів, щоб допомогли вивезти і нас.
Їхали ми з дочками реанімобілем, а чоловік — своєю машиною позаду. У якийсь момент я перестала його бачити. На телефоні заряду — два відсотки. Вдалося додзвонитись, він відповів, що пробив колесо, їхатиме 40 кілометрів за годину. Водій реанімобіля сказав: чекати його не будемо. Було чутно обстріли. Жахлива дорога! Виїхали об 11-й, а добралися лише о 17.00. Весь цей час діти у «швидкій» були голодні…
Так і не побачив онучок
— В «Охматдиті» ми пролежали місяць. Потім поїхали до батьків Андрія в Остер (Козелеччина. — Авт.). Жили там, поки в Десну не прилетіло 20 ракет. Після цього, у травні 2022-го, поїхали за кордон, до моєї мами. Вона з моїми молодшими братом і сестрою (нас усіх четверо) виїхала ще в березні. Вони жили на Подусівці, яку сильно обстрілювали. Ховалися в погребі. Зв’язку в нас із ними не було. Якось після сильного обстрілу Андрій поїхав подивитися, що з ними. Мамин брат, який залишився вдома, сказав, що їх евакуювали в Київ, а звідти — у Словаччину. Їх прихистила одна родина. Там мої і залишились (зараз сестра навчається у школі, брат уже вступив до коледжу).
До них ми і поїхали. А вже у вересні повернулися в Україну, бо рідний дім залишається найзатишнішим і найнадійнішим місцем, куди завжди хочеться повернутися. Проте ми дуже вдячні словакам за допомогу і підтримку в складні для нас часи!
У 2023-му вдома на день народження дівчаток сім’я чекала в гості дідуся Анатолія Чирву.
— Тато в грудні 2021 року підписав контракт, пішов служити. Обороняв Чернігів. Хоч і був поряд, коли ми лежали в пологовому (вони відстрілювалися біля «Епіцентру»), але вирватися до нас не міг ніяк. Коли ми виїхали, то спілкувалися з ним по відео, показували йому онучок. Він дуже хотів побачити їх вживу. Планував відпустку на лютий, мав приїхати до нас. Але 11 січня 2023-го тато загинув… — Ганна замовкає. — Нам уже потім його побратими розказували: де він тільки не був — і під Бахмутом, і в інших гарячих точках. А нас весь час заспокоював: «Зі мною все добре, не хвилюйтеся…»
Із трійнею — наче фільм
Своє життя з трійнятами Березинці називають фільмом: коли — страшним, коли — кумедним.
— Із дітками ми обходимося без чиєїсь допомоги, удвох із чоловіком. Поки він на роботі (працює будівельником), я з ними сама. Увагу між трьома розподілити важко. Якщо хочу приділити її одній донечці, зразу ж сходяться всі. Ревнують одна до одної. Вони дуже різні за характерами.
— Дружині важко, — визнає й Андрій. — Коли ми повернулися зі Словаччини і я пішов працювати, то намагався й на обід приїхати, допомогти погодувати. Бувало, приходив додому, а вона сидить над ними і плаче…
— Донечки знають про війну — ми живемо на околиці, постійно чуємо ревіння «Шахедів». У садок вони зараз не ходять через постійні тривоги. Вдома скучають. Тато працює допізна, то хоча б у його вихідні ми придумуємо для них розваги. Коли тепліше, їздимо в зоопарк, іще кудись.
Попри все знову виїжджати за кордон Березинці не думають.
— Хочеться бути вдома. Тільки ж якби в спокої, щоб цей жах нарешті закінчився!
Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.