У Мрині та Плоскому - священник з Херсонщини

Отець Владислав Батюк

Південь — Захід — Північ. Такий життєвий маршрут Україною судився священнику Владиславові Батюку (зараз йому 30 років). Через російську окупацію він із родиною мусив покинути рідний Херсонський край. На Тернопільщині пережив особисту трансформацію і перейшов з Української православної церкви (московського патріархату) в Православну церкву України. А вже на Чернігівщині знайшов свою релігійну громаду, яка зважилася на такий самий перехід (а пізніше і ще одну). Зараз отець Владислав із дружиною, дітьми і мамою живе в Носівці, а служить у храмах сіл Мрин та Плоске Мринської громади Ніжинського району.

ХЕРСОНЩИНА

— А тієї парафії, де я служив на Херсонщині, уже немає — село Стара Збур’ївка Голопристанської громади Скадовського району практично зруйноване. Там був прекрасний Свято-Троїцький храм. Внаслідок прямого ворожого влучання він згорів, — із сумом розказує отець Владислав при нашій зустрічі в Мрині.

На моє запитання, чи він, бува, не з династії священників, відповідає:
— Я із сільської сім’ї тракториста. З дитинства мама водила мене до храму в нас у селі Бехтери того ж району. З часом прийшло розуміння, що мені це цікаво. Коли я захопився церковною справою ще більше, наш сільський священник — отець Михаїл (його я можу назвати своїм духовним батьком) — допоміг мені вступити до духовної семінарії.

— Як правило, за перший курс людина розуміє, її це справа чи ні. Я після закінчення першого курсу зрозумів, що не можу без цього жити. Господь мене покликав — і я одізвався. Моєї заслуги тут немає.
— До речі, це на мені мій перший підрясник. Я його купив іще студентом третього курсу семінарії. І був у ньому, коли мене висвячували в священника.

Голопристанську громаду, в яку входить Стара Збур’ївка, росіяни захопили в перші ж дні повномасштабного вторгнення.
— В окупації ми прожили вісім місяців. Відчули всі «принади» так званої «нової влади» росіян, їхні «братські обійми». Ми надіялися, що нас ось-ось звільнять і все буде добре. Але літо закінчилося, почалась осінь. Зиму в окупації ми б не витримали — настільки було тяжко морально!

— Ми майже щоранку чули, що когось із села забрали. Окупанти мали списки тих, хто служив в АТО, активістів та інших проукраїнських людей. Як правило, по них приїжджали о шостій — сьомій ранку.
— Під кінець літа переключились і на духовенство. Те, що ми служили в московському патріархаті, не грало жодної ролі. Окупанти надіялися, що ми будемо більш лояльними до них, але більшість священників із голопристанського благочиння — проукраїнські, помірковані, адекватні люди. І їх почали по черзі забирати «на підвал».
— До мене черга, слава Богу, не дійшла: ми з дружиною Мариною і донечкою, якій тоді було три рочки, у вересні 2022-го вирвалися звідти. Моя мама виїхала в червні 2025-го і приєдналась до нас.

ТЕРНОПІЛЬЩИНА — ЧЕРНІГІВЩИНА

Певний час ми жили на Тернопільщині. Там постало питання мого переходу з УПЦ (МП) у ПЦУ (Православну церкву України). І я це рішення прийняв. На Заході України парафій не так уже й багато, тож там переходити служити немає куди, а на Чернігівщині, ми знали, потреба у священниках є.
— І тут у мене є знайомі: отець Володимир із Носівки і отець Януарій із Ніжина (в миру Іван Гончар, син народної артистки України Ніни Матвієнко. — Авт.). Іван — мій друг, він давно запрошував мене на Чернігівщину.
— Ми з родиною вагались. Коли ж дізналися, що потрібен священник у Мрині (тут у травні минулого року парафіяни на зборах проголосували за перехід із УПЦ в ПЦУ), то в липні з родиною перебралися сюди.

Отця Владислава призначили настоятелем мринської Свято-Успенської церкви. Першу літургію він відслужив 27 липня 2025-го, в день святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Історично в Мрині було два храми. Про місцезнаходження одного я не знаю, а другий був трішечки далі звідси. Від нього нічого не лишилося — більшовики все зруйнували.

— Але віруючі люди зосталися, і релігійна громада десь у 50-х роках придбала під церкву цей старенький будиночок, — отець Владислав запрошує нас всередину.
— Відтоді богослужіння постійно відбувалися тут. Церква, як для Мрина, дуже скромна, але, хвала Господу, молитися є де. Головне, щоб були люди, які б відвідували її.

— Ось у Плоскому (недавно й там громада перейшла з УПЦ в ПЦУ, і ми отримали ключі від храму) церква гарна, а людей ходить дуже мало. У Мрині ж на недільній службі бувають 20–25 чоловік, у свята — більше.
Молодого священника місцеві прийняли добре, хоч є й ті, хто сумує за попереднім батюшкою.
— Я вже не перший рік у сані й досвід, хоч і невеликий, але маю, — говорить отець Владислав. — Коли храм перейшов у Православну церкву України, треба було по-новому організувати церковне життя.

— Моя дружина стала регентом — керівником церковного хору (Марина за фахом — викладач фортепіано). Хор організувався завдяки ентузіастам, які бажали співати (про них ми напишемо окремо в одному з наступних номерів. — Авт.).
— До нього входять і ті, хто давно співав у церкві, і нові учасники. Дай Боже, щоб цей ентузіазм не зник!

«ТУТ ПАХНЕ ДОМОМ!»

Родина священника винаймає будинок у Носівці. Коли отець Владислав із дружиною на службі, їхні донечка і син — 6-річна Марійка й Андрійко, якому два рочки, лишаються з бабусею Тетяною.
— І нам, і дітям було нелегко, бо все нове, але звикаємо. Люди тут добрі. Мені є з чим порівняти.

— Коли ми приїхали на Чернігівщину, то я місяців зо два ходив в ейфорії — почувався так, ніби повернувся на Херсонщину. На Заході України люди теж хороші, та ментально ми різні, і це відчувається.
— Морально мені тут набагато простіше. І хоч ейфорія минула й певні складнощі є, але в цілому все добре. Мені на Чернігівщині подобається. Тут пахне домом!

Із родичами, які залишилися на Херсонщині, ми час від часу спілкуємося, проте вони багато чого не можуть розказувати. Із селом, де я служив, зв’язку немає зовсім — воно на першій лінії оборони. Священництво отець Владислав суміщає з роботою в комунальному закладі Носівської міської ради.
— Працюю в Центрі надання соціальних послуг робітником із комплексного обслуговування й ремонту будинків: розетку поміняти, дров нарубати. Я не цураюся простої роботи. На Херсонщині в мене була невелика пасіка.
Зачиняючи храм, отець Владислав поділився планами щодо нього:

— Хочу зробити ремонт. На мій погляд, треба обшивати стіни гіпсокартоном і фарбувати їх у біле, бо зараз вони оббиті дешевою фанерою і «брудного» кольору.
— А взагалі ми з дружиною мріємо звести тут церкву з нуля. Мій попередник отець Василій намагався будувати, — вказує на фундамент на церковному подвір’ї, — але чомусь (не знаю, з якої причини) не вийшло. Та й це потребує величезних коштів, тож швидко не буде.

Уже на темній вулиці нашої розмови звечоріло — ми зустрілися з місцевою мешканкою, яка йшла нам назустріч. Порівнявшись, вони зі священником упізнали одне одного, привітались.
— А я дивлюсь — у храмі світиться, думаю: піду гляну, чи не забули вимкнути, — сказала Валентина Здоренко, яка живе неподалік.
— Із такими пильними і небайдужими парафіянами в отця Владислава точно все вийде!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.