78-річна Маргарита Воскобойник з Городні, яка втратила сина через війну, плете килимки для захисників

Маргарита Воскобойник

Маргариті Олександрівні Воскобойник з Городні 78 років. Вона народилась у далекому і нині чужому та ворожому Новосибірську. Звідти родом був її батько – Олександр П’ятакович, військовий льотчик, який пройшов усю Другу світову і у 1946-ому його доля закинула в маленьке українське місто – Городню на Чернігівщині, бо тут розташовувалась військова льотна частина.

– Тут батько зустрів мою маму Валентину, вони побрались, – каже жінка. – І хоч я народилась у Новосибірську, в перший клас я вже пішла у Городні, бо батьки повернулись сюди. Тато так і служив льотчиком, в мама все життя пропрацювала на ручному наборі в місцевій типографії, у неї єдиний запис у трудовій книзі. Мама була з заможного роду – навіть ціле поселення існувало, називалось хутір Аксюток, зараз його вже нема. Але маленькою мене туди бабуся водила, десь у лісах, у бік Дроздовиці. Вона розповідала, що її свекор був дуже заможною людиною, володів лісами. А дід з бабою мої вже жили в Городні, дід Федір був знаним пічником.

Маргарита Олександрівна поринає у спогади. Статна, висока, не зламана життєвими випробуваннями – відчувається і голос того міцного роду, і багаторічна практика військової служби.

– Я як школу закінчила, 11 класів, так і працювати пішла: спочатку телефоністкою на пошті, потім інспектором по обліку і бронюванню у військкоматі, – каже вона. – 12 років пропрацювала у військкоматі, а тоді ми з чоловіком Анатолієм на початку 1980-их років поїхали у Німеччину. Толя працював водієм на автобусі, а в ті часи можна було від військкомату їхати служити на певний період у військові частини за кордон. Чоловік у Німеччині три роки служив водієм, а я – телефоністкою. Коли повернулись у Городню, я отримала доступ до так званої «секретки» і відтоді 22 роки пропрацювала у місцевих військових частинах. Загалом мій стаж роботи у сфері оборони становить 36 років.

Життя не балувало Маргариту Олександрівну. Чоловік помер рано, залишивши її вдовою у 38 років. А єдиний син Олександр загинув у 2022-ому, його розстріляли росіяни в Херсоні.

– Саша з сім’єю жив у Криму, – каже, намагаючись триматись, але все ж змахуючи важку сльозу, Маргарита Олександрівна. – Коли почалось повномасштабне, він вирішив приїхати сюди, щоб йти воювати проти окупантів. Казав: я не хочу, щоб мене росіяни забрали в армію, щоб я воював проти своїх. Хіба я зможу стріляти в своїх батьків, вчителів, друзів, земляків? Настроїв своїх він не приховував. Я тільки знаю, що він 12 березня 2022 року виїхав з Криму. Подзвонив своєму старшому сину, моєму онуку, що знаходиться на якомусь розбитому мосту і що в нього розряджається телефон, тож сам подзвонить, коли знайде де зарядити. Потім скільки ми не намагались йому додзвонитись – все було марно.

Два роки родина шукала Олександра. Два роки відчаю, поневірянь і примарної надії. Було, ледь стукне щось за вікном – мати вже підхоплється: «Це Саша, синок приїхав!»… А у відповідь – тиша… Куди тільки не писали, куди не звертались рідні – результату не було. 15 березня тіло Сашка знайшли біля аеродрому в Чорнобаївці. Це лише через два роки було підтверджено результатами експертизи ДНК.

– Син похований, як нам написали, у Херсоні, – ковтаючи сльози, каже Маргарита Олександрівна. – Є там кладовище геологів… 16-ий сектор, 6-ий ряд, 3-є місце… Так звучить Сашина могила… Живу мрією потрапити туди, прихилитися до горбочка… Поки що це неможливо… Дружина сина теж виїхала з Криму. Вона працювала вихователькою в дитячому садочку, сама татарка за національністю. Вона теж не приховували своїх протиросійських настроїв. Говорила, що це війна, це погано, це розруха, це смерть, це вбивства мирних людей. Хтось написав донос. Залишатися там було небезпечно, ще й двоє дітей на руках… Добрі люди допомогли їй з моїми онуками виїхати, вона приїхала сюди, побула трохи, а потім виїхала за кордон, в Німеччину. І нині вони там. А я – ось тут, сама, шукаю собі відраду, щоб трохи відволіктись від гнітючих думок… І коли край цій біді?..

Маргарита Олександрівна говорить російською – дається взнаки її походження, багаторічна служба в тодішній радянській системі оборони і оточення, яке розмовляє суржиком приросійського та білоруського прикордоння, бо Городня розташована за 25 кілометрів до кордону як з Росією, так і Білоруссю. У вже поважному віці людині важко швидко переналаштуватись, швидко опанувати побутове спілкування на іншій, хоч і близькій лінгвістично мові. Але її душа – то душа української матері, яка кричить до світу словами зраненого серця, яке болить і за свою єдину дитину, і за чужих синів, які сьогодні виконують свою святу місію оборони рідної землі.

Жінка тримає в руках гачок і почате плетіння – з під її рук один за одним виходять теплі килимки. Вона вже 14 років відвідує Центр надання соціальних послуг, де разом з іншими жінками ходить на заняття з лікувальної фізкультури. А ще займається на тренажерах. Решту вільного часу присвячує плетінню килимків.

– Вже два гачки зламала, – сміється. – Я давно вміла їх плести, але ну скільки їх для дому треба – п’ять, шість, на стільчики кухонні, щоб сидіти було м’яко і тепленько. А вже у 2022-му, коли в Центрі надання соціальних послуг запропонували допомагати фронту хто чим може, я згадала про килимки. Вони ж потрібні хлопцям і в машини, і в бліндажі. Матеріал для плетіння – це тканина зі старих, непотрібних речей. Я всі свої вже порізала, сусіди, друзі, знайомі носять. І в центрі забезпечують матеріалом. Отак і плету день у день. Руки болять, але справу роблять.

Два гачки вже зламались, ось третій придбала, дерев’яний. За день можу один килимок зв’язати. Вже більше 350 їх передала волонтерам. У кожний частинку душі вкладаю – щоб хлопчикам хоч трохи тепліше було, щоб сил їм додавалось Україну боронити. Скільки можна матерям дітей своїх хоронити? Плету і плету, коло за колом. Якби ж то можна було так долю виплести – і собі, й нашій знівеченій ворогом Україні? Я б тоді світлих, яскравих фарб додала – щоб вона щастям світилась…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.