Микола Білий 28-річним потрапив у зону стихії

Після вибуху на Чорнобильській атомній електростанції у 1986 році - найгіршої ядерної катастрофи XX століття - ліквідаторів тисячами привозили сюди в рамках широкомасштабної та небезпечної операції. Вони приборкували ядерну стихію, не шкодуючи свого життя, зупинили стрімке поширення вогню, чим уберегли людство від ядерного апокаліпсису. На превеликий жаль, багато з них отримали смертельні опіки і померли. Хтось все життя відчуває наслідки.
Сосничанин Микола Білий потрапив у зону стихії 28-річним в січні 1987 року, перебуваючи в той час на службі у м. Гончарівськ. У чорнобильській зоні два місяці працював у складі штабу з ліквідації наслідків аварії інспектором військової автоінспекції, доки не набрав дозу у 24 рентгени і його терміново звідти вивезли - більша доза була вкрай небезпечна для людського ор' ганізму.



Лейтенант Микола Білий - військовий пенсіонер. Строкову службу проходив в Угорщині. А потім навчався у школі прапорщиків. У 1982 році був переведений у розпорядження командуючого Київським воєнним округом. З Києва його було переведено у Чернігів, тут стояла 1-ша гвардійська армія. А потім увесь період служби, до виходу на заслужений відпочинок, він разом з сім’єю проживав у м. Гончарівськ.

18-РІЧНИЙ СОЛДАТ СТАВ БАТЬКОМ

Через 4 місяці строкової служби Микола Миколайович поспішав до Сосниці, тут його чека­ла наречена. Він тоді возив командира полку, і той, дізнавшись причину термінового повернення додо­му, увійшов у ситуацію свого підлеглого, і дарма, що була далека дорога, залюбки відпустив Миколу у 20-денну відпустку. У четвер повернувся, у субо­ту пішли до ЗАГСу, розписалися, згуляли невеличке весілля, а в ніч з суботи на неділю 18-річний солдат став батьком свого сина Віталія.

Микола і Валентина були однокласниками. Він спочатку закінчив 8-річну школу, а перейшовши у 9 і 10 класи до середньої, познайомився із майбутньою дружиною. Зовсім молода пара, вже по-дорослому, почала будувати плани.
У 1979 році, після закінчення строкової служби, Микола вдруге повернувся додому. Сину на той час вже було півтора року. Побачивши батька, Віталій не одразу кинувся до незнайомого йому чоловіка. Але вже за кілька хвилин Микола з сином були не­розлучні.

- Я приїхав, щоб забрати дружину і сина в Угорщину, там у мене вже була квартира і я мав далі навчатися у школі прапорщиків. У подальшій моїй військові кар'єрі неабияку роль зіграв саме коман­дир. І порадив відразу після строкової служби заби­рати сім'ю, адже далі невідомо було скільки могла тривати служба, - пригадує Микола Миколайович.

Отож у Чернігові дружина одержала закордонний паспорт і вони вирушили на місце служби Миколи. В Угорщині у них з'явився другий син Євгеній.

У вересні 1982 року Миколу переводять у роз­порядження командуючого Київським воєнним ок­ругом і він з сім'єю повертається до України. Поки він влаштовується на новому місці, Валентина про­живає у Сосниці. А щойно Микола зупиняється у м. Гончарівськ, відразу одержує квартиру і забирає туди свою сім'ю.

ВІДРЯДЖЕННЯ МАЛО ТРИВАТИ 180 ДНІВ, А ЗАКІНЧИЛОСЬ ЧЕРЕЗ 2 МІСЯЦІ

У військовому містечку, яке тільки розбудовувалось, їм дуже подобалось. Тут вони прожили 26 щасливих років. Валентина Євгеніївна працювала у військовій торгівлі.

- Коли на Чорнобильській атомній електростанції став­ся вибух, військові з нашої частини відразу кинулися на приборкання стихії. Моя черга припала на січень 1987 року, - розповідає Микола Білий.

Термін відрядження мав тривати 180 днів. Однак ви­стачило 2 місяців, щоб набрати відповідну дозу і повер­татись на місце служби. Адже Микола Миколайович пе­ребував саме в тій, найбільш забрудненій, 30-кілометровій зоні. Тут постійно мінялися люди - не встигли, як ка­жуть, один до одного притертися, як знову нові й нові по­братими.

Я міняв прапорщика із Кривого Рогу, раз побачились і після того ніколи не зустрічались.

Микола Миколайович був інспектором військової ав­тоінспекції при штабі з ліквідації наслідків аварії. Всього
було 5 інспекторів, які мали здійснювати па­трулювання території Більшість часу Микола Миколайович чергу­вав на блокпості біля Прип’яті, перевіряв кож­ну машину. А в кінці дня мав особисто об’їхати всю територію і переві­рити, щоб не залиши­лась жодна людина, всі мали покинути зону.

Важко було, бо морози щодня сягали мінус 20 градусів, а робота постійно на по­двір'ї. З іншого боку добре, що була зима і по снігу вид­но сліди людей чи машин. В основному проблем із па­трулюванням не було, адже люди рухались тільки розчи­щеними дорогами. Але треба було заглянути і в, так би мовити, закутки, щоб ніхто не пограбував житла місцевих мешканців, які покинули домівки. Забезпечення було нормальне, всього вистачало. Технічна вода була, а за питною їздили за декілька кілометрів від зони, об­мінюючи бутильовану воду. Не було з сім'єю тоді ні­якого зв'язку. У Гончарівську вже пізніше встановили кабінки для перемовин. Микола телефонував тільки своїм батькам та батькам дружини.

Одного разу він зробив сюрприз. Щодня вертоліт із Гончарівська прибував в зону, щоб зробити забір повітря. Микола Миколайович запитавши дозволу, на цьому ж вертольоті прибув додому у Гончарівськ.

Цього дня у дружини був день народження і я ви­рішив її привітати. Саме вона збиралась на роботу, а тут я, зустрілись у дверях квартири. Вона про мій приїзд нічого не знала, тому зустріч була несподіва­но приємною.
Чотири дні Микола провів із сім'єю, а потім знову на службу.

А вже після остаточного повернення у Гончарівськ, відразу на другий день, Микола Білий потрапив на лі­кування до госпіталю.

У званні старший прапорщик у 1999 році для Миколи Миколайовича закінчилася військова служ­ба і він пішов на заслужений відпочинок. Певний час працював ще в охороні. А у 2006 році, як військово­му чорнобильцю, йому було присвоєно звання лей­тенант.

ПОВЕРНУЛИСЬ ДО СОСНИЦІ

У 2008 році він з дружиною повернувся до Сосниці. Вони знали, що рано чи пізно їм доведеться покида­ти військове містечко, батьки постаріли і їм потрібна була допомога дітей.

Сини пішли по батьковій стежині. І нині вони боро­нять нашу Україну. Валентина Євгеніївна на заслу­жений відпочинок пішла у 50 років, оскільки прожива­ла у Чорнобильській зоні.

Відтак вже 15 років подружжя проживає у Сосниці. Звиклись. Микола Миколайович любить рибалити, іноді і Валентина Євгеніївна йому складає компанію. У Сосниці не так багато друзів, але залюбки при на­годі зустрічаються із своїми друзями по службі. Сини подарували батькам двох внуків і правнучку.

2б квітня в Україні День чорнобильської трагедії. Для ліквідаторів це особливий день, з болем у грудях, а в той же час і з радістю один одного побачити вони зустрі­чаються на своєму традиційному місці - у Парку Слави біля пам'ятника чорнобильцям. Тільки з кожним роком на зустріч приходить все менше. Але наше завдання не забувати про тих, хто ціною власного життя діяли муж­ньо, професійно і відповідально, із честю виконали свій службовий і громадянський обов'язок.

Олена КУЗЬМЕНКО, газета "Вісті Сосниччини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.