Напередодні смерті єдиного сина-військового до його матері прилетіла зграя дивних птахів

 

За день до загибелі єдиного сина Владислава Валентина Грищенко побачила біля двору величезну зграю птахів, що ходили під вікнами по траві і яких ніколи раніше не зустрічала. На наступний день, ви­падково глянувши у вікно, побачила, що поряд ходила всього одна дивна птаха. А наступного дня до двору прийшли військові і сказа­ли, що її єдиний синочок загинув.



Вже більше півроку, як Україна стікає кров’ю. Такої чер­воної ріки, змішаною з розірваною землею, роз­бомбленими будинками світ ще не бачив. Та най­більше горе - це сльози рідних за убитими. В го­лові нормального цивілізованого світу ніяк не вкла­дається, як можна ось так прийти і убивати нізащо, нищити всіх: дітей, жінок, чоловіків. Вирок один - бо ти українець. Наша сутність стала поперек гор­ла тиранам, що по сусідству. Підла, скажена звірю­ко, тобі прощення не буде ніколи. На захист рідної землі повстали всі. Україна втрачає в цій війні сво­їх людей. Як болить душа, коли ховають героїв. І Сосниччина, на превеликий жаль, проводить заги­блих в останню путь. Обірване життя - це розбите серце матері, біль якого не можна описати слова­ми. 14 липня загинув Владислав Грищенко - єди­ний син сосничанки Валентина Дмитрівни. 52-річна мама втратила сенс свого життя.
Не знаю, як мені жити далі і навіщо, - плаче згорьована жінка. - Я жила заради нього. Сама його виховувала, підіймала на ноги. Він був такою дитиною, яких ще треба пошукати, - зі сльозами го­ворить мама.
Владислав народився 5 листопада 1996 року. Через рік після народження батьки розійшлися, і жінка виховувала сина одна. її життя - це окрема тема. Її батьки розійшлися і кожен пішов своєю до­рогою. Валентина давно навчилася покладатись тільки на себе. Все, що могла зробити сама - сама й робила.

Владислав з дитинства був її промінчиком. Згадує, як садила картоплю. Сама лопатою на­копувала, а він, ще дошкільнятко, брав корзину з бульбою і з таким бажанням тягнув її по городу та на­кидав, що на дитячих долонях стерлась і шкіра. Не плакав від болю ніколи: ні дитиною, ні ставши до­рослим. І останні хвилини свого життя, коли отри­мав смертельне поранення, був при тямі - теж зці­пив зуби і мовчав, - так сказали побратими, які вез­ли його до лікарні. В школу ходив, що на В’юнищі. Любив свою першу вчительку Тамару Михайлівну Іванець. А коли питали: ким хочеш бути - відпові­дав, що хоче бути Батманом, рятувати людей і їм допомагати. Ріс самостійним. Після 9 класу сам пі­шов вступати до Сосницького технікуму і через 3 роки отримав професію «бухгалтера». Сам завжди ходив до лікарів. Далі захотів освоїти ще одну ро­боту і вивчився на зварювальника у Сосницькому професійному аграрному ліцеї.

А тоді у квітні 2017 року його забрали до армії. З того часу він пов’язав своє майбутнє з військовою справою. 18 жовтня через півроку служби сказав мамі, що підписав контракт на 3 роки - тепер він у Нацгвардії і нестиме свою службу у Харківській вій­ськовій частині. А вже через 2 місяці у грудні його направили до АТО. Всю зиму перебував там.

Мама втратила спокій, адже за всі 3 роки контракту біль­шу половину часу син воював - півроку в гарячій точці, тоді 2 місяці ротації. Згодом час перебування у небезпечних місцях скоротили і воїнів стали міня­ти вже через 4 місяці замість півроку. Владиславу випадало майже завжди там бути взимку. Після за­кінчення контракту ще трохи переслужив, адже був на той час саме там, де небезпека і чекав, поки їх змінять. Повернувся додому.

Мама заспокоїлася. Просила: «Може їдь до Польщі чи до Києва на ро­боту. Багато так працює і ти спробуй». Але про інше Владислав уже і думати не хотів. За час трирічної служби він працював з гаубицями. Звик управляти потужною технікою. І 25 листопада 2021 року зно­ву поїхав до Гончарівська і підписав контракт. На цей раз його служба пов’язалась з САУ (самохідна артилерійська установка). Мама хвилювалася зно­ву - син хоч і мав гарну фізичну форму, адже лю­бив турніки і м’язи добре накачав, та тягати сна­ряди майже півсотню кілограмів важко. З того часу вона сина побачила всього двічі. 10 лютого він при­їхав до Сосниці, щоб у паспорт вклеїти нове фото, яке потрібно додати в документ у 25 років. Його від­пустили всього на 1 день. Ввечері Владислав по­вернувся знову до Гончарівська.

А тоді прогриміла війна. Син зі своєю САУ боро­нив Чернігів. Не передати тієї тривоги, яка посели­лась у серці мами, вона просила сина, щоб дзво­нив, хоч на 1 хвилинку, тільки, щоб почути, що він живий. Іноді зв’язку не було понад добу. Валентина Дмитрівна сходила з розуму. Та коли син виходив на зв’язок, казав, що все добре, що ніяких бойових дій нема і щоб вона не хвилювалась.

- Він ніколи не жалівся що і як. За його розпо­відями, то війни ніколи не було - ні тоді, коли пів­року був в АТО, ні тепер. «Яка війна, що ти приду­мала собі, все добре», - завжди казав. Спочатку він був під Черніговом, тоді їх завели в саме місто. Тут він відморозив пальці на ногах. Щоб не вияви­ли, де вони знаходяться, їм не дозволялось розпа­лювати багаття. Та тоді він про це також промов­чав. А коли ворог відступив з Чернігівщини, їх пере­кинули в інше місце. Ніколи мамі не говорив по те­лефону де вони є. Іноді тільки натякав: «Я там, де був 3 роки, коли вперше туди поїхав». Мама здо­гадувалась, що він на Харківщині. Тоді їх переки­нули на Донецький напрямок, а згодом вивели на Дніпропетровщину. І тоді відпустили додому на ко­ротеньку відпустку - 5 днів з дорогою. Владислав приїхав до Сосниці 6 липня і 9 поїхав з дому. Худий. Та маму заспокоював: все добре. Вдома сказав гарну звістку: «Як скінчиться війна, то я одружусь». Раніше мамі часто розповідав про одну дівчину, тільки не казав, що вони зустрічаються. Розповідав про дружбу між ними. Та мамине серце завжди все бачить і відчуває. Розуміла, що між ними почуття. Раділа, що нарешті він покине службу і мріяла про онуків. Син поїхав. А 13 липня почула в будинку дивні звуки. Глянула у вікно - і на вулиці перед бу­динком, де Владислав покосив траву, сиділа вели­ка зграя птахів.

Дивина, я ніколи таких не бачила. Що вони там збирали у траві, навіть не знаю. Чималого розміру і на голові в них був чубчик. Крила мали зозулясте забарвлення. Я швиденько взяла до рук телефон і хотіла їх сфотографувати. Та коли вони мене поба­чили, стрепенулись і полетіли. На електропроводах залишилось тільки дві, їх я і спіймала в кадр. На
завтра була в будинку і мене ніби щось повело до вікна. Глянула, а перед вікном ходила тільки одна така птаха. Я милувалась, що ж це за крилаті красені. Де ви взялись?

14 липня о 19-ій годині син подзвонив і сказав, щоб я поповнила йому рахунок на телефон. Я від­повіла, що зроблю і попросила, щоб ввечері хоч на хвилинку він мені подзвонив і сказав чи надійдуть гроші. О 21-ій годині почула його голос. Він повідо­мив, що інтернет вже є і все добре. Сказав, що піде ввечері займатись на турніках. Владислав поділив­ся, що вчить хлопців, як поводитись з САУ і зав­тра ті будуть здавати екзамен. 15 зранку дзвінка не було.

- Я подумала, що він на екзамені і йому ніколи мені набрати. Навіть думки не виникло, що його вже нема. Пішла в город. А тоді почула, як загав­кав собака. Чого це він? Вийшла у двір і за хвірткою побачила військові кашкети. Вийшла з двору, а там стояли працівники нашого військкомату. Мовчали, опустивши голови. А тоді один з них сказав, що їм повідомили про загибель мого синочка. Я не мог­ла повірити, що це правда. Як нема? Він же був на Дніпропетровщині, де не відбувались бойові дії. Він стільки пекла пройшов і живим залишився. Такого не може бути. Може це помилка? - каже мама.
На жаль... Далі пелена закрила світ. Що відбува­лося в душі матері не можна навіть уявити - її єди­ний синок, її надія, її опора. Вона жила задля ньо­го, думала, що він одружиться і вона, нарешті, від­чує спокій і щастя.

Напередодні, 29 березня, на подвір’ї сталася ще одна біда. Сусід на городі палив бур’ян, і великий вітер погнав вогонь на її сільгоспприбудову, де збе­рігались дрова. Та загорілась. Всередині тієї будо­ви була кімната, де стояла груба і жінка там варила для господарства. Там був і інструмент сина, який він собі накупив. Жінка прибудувала до будинку до­даткову житлову площу і в приміщенні робила ре­монт, зайві меблі винесла теж туди, перемістила в ящиках і свою бібліотеку в майже 1 000 книжок і ще багато особистих речей, щоб не заважали ремон­ту. Це все згоріло. Будинок вона з сином причепу­рила сайдингом, який поплавився. Пластикові вікна потріскалися він вогню, згорів паркан. Сусід живе сам, ще й зловживає спиртним, що з нього візьмеш. Звісно, що шкода всього. Та хвилювання були на­багато глибші - син на війні. Тільки б все було до­бре з ним, тільки б залишився живим.

14 липня ввечері в приміщення, де знаходились військові, прилетіла ворожа ракета. Син в той час був на турніку і там його знайшли ще живого. Він був увесь у крові, у грудях біля плеча чи то оскол­ком, чи частиною будівлі пробило дірку. Він стис зуби і не кричав, тільки тримався рукою за те міс­це. На жаль, травма виявилася несумісна з життям і по дорозі у швидкій воїн помер. Мовчки. Не жалів­ся ніколи в житті ні на що і не проронив слова і тут.

- Я не можу повірити досі, що його нема, - каже згорьована мама. Та іноді так задушить, що й дих­нути не можу. Вже минуло 40 днів. На могилу до того часу не ходила, люди кажуть, що не можна, хоч так хотілося. Жодного разу мені не наснився і думаю, що не насниться, щоб мене не потурбува­ти, він був такий, - плаче мама. Квітів багато в бу­динку. Згадую, як любив мені допомагати, коли при­бирали. Носив вазони туди-сюди, щоб повитирати підвіконня. Як в городі допомагав; як маленький від мене не відходив; як картоплю садив і ручки позди­рав; як мене беріг. А тепер у мене нема майбутньо­го, пустка.

Валентині Дмитрівні повернули два телефони сина і паспорт. В обох екрани розбиті. Віддала в ре­монт, де поставили скло. На обох телефонах екра­ни виявились заблоковані. Якось бачила, як син на­тискав код і по пам’яті за декілька разів вгадала ком­бінацію. Телефон розблокувався. Передивилась всі фото, відео. Син не любив себе фотографувати, кадрів з ним всього декілька. В основному, це при­рода, небо. На одному з фото він лежить на своє­му рюкзаку просто у виритій ямі на голій землі, де доводилось ночувати, та про це теж мамі ніколи не казав. І серед усіх відео знайшла лише 2, де є він. На одному хлопці зняли, як він з побратимами від­жимається. А на іншому він їде на САУ по лісу і зні­має себе, дивлячись добрими очима на відеокамеру. В останній момент він щиро посміхається, ніби каже, що все буде добре. Це відео мама вже пере­дивилась тисячу разів.

Як тяжко від того,що гинуть люди. Ніколи смерті не було виправдання. А цим смертям не буде прощен­ня ніколи. Ні ми,ні наші діти, онуки не зможуть за­бути, пробачити. Світла і вічна пам’ять Небесним Героям,що захищали рідну землю ціною свого життя.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини” від 01.09.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.