Буде сумно, якщо висохнуть «Криниці»

Учасник міжнародних конкурсів та фестивалів, лауреат премії ім. Григорія Верьовки та літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка, народний аматорський фольклорний колектив Сосницького будин­ку культури «Криниці» існує 41 рік. За роки на сцені колектив отримав безліч грамот і нагород. Найціннішим надбанням є збирання старовинних унікальних пісень нашого краю, які увійшли в збірку і отримали нове життя. А ще золотоголосі жінки вишили багато рушників, які подарували під час далеких концертів. Та є одна святиня, яку колектив вважає великою цінністю - це 5-метровий рушник, вишитий червоно-чорними нитками. Багато років талановитий колектив вважається перлиною нашого краю. Та півроку тому керівник дзвінких голосів Заслужений працівник культури Ганна Кузьменко через стан здоров'я полишила справу свого життя і існування гордості нашого краю стало під питанням. Та є ще деякі причини, які спонукають зникненню.




Нема тієї людини на Сосниччині, яка б не знала, хто такі «Криниці». Понад 4 десятки ро­ків аматорський колектив чарував своїм співом слухачів і збирав повні зали прихильників на­родної пісні. За час створення колективу їх ке­рівник не мінявся жодного разу. Ганна Іванівна Кузьменко народилась з піснею без перебіль­шення і не уявляє свого життя без неї. 25 ли­стопада 1955 року в селі Клядьківка, що на Куликівщині, в родині Ганни Іванівни та Івана Петровича народилася донька, яку назва­ли так, як і маму, - Ганна. Батьки були тала­новиті, ненька мала неймовірний голос, бать­ко вмів віртуозно грати на гармошці. І донька згадує, як вони постійно виводили народні піс­ні. Мама Ганна Іванівна з великої родини, де росла 9 дитиною і всі діти Богом обдаровані у голосі, який у спадок отримали від свого бать­ка Івана Сильвестровича Ребухи. Той мав кра­сивий дзвінкий голос, яким люди зачаровува­лись. А ще дід нашої героїні славився неаби­якою добротою. Батько Іван Петрович працю­вав у риболовній артілі. Будинок, в якому, крім Ганни, підростала старша сестра Ніна і мо­лодша Олександра, знаходився на самісінько­му березі Десни і доньки зростали на чарівній природі мальовничого краю. На вулиці в будин­ках поруч жили всі родичі. На річці біля хати розміщувалася стара пристань. Всі чоловіки, як і батько, займались риболовлею. Впійману рибу здавали. Та сома батько завжди зали­шав. З нього у великому казані варили рибну юшку. Сходились всі родичі, що жили на ву­лиці. Батько брав гармошку до рук і починали співати. Улюблена пісня батька - «Несе Галя воду». Він так чуттєво її виконував - схиляв голову над гармошкою, ніби клав її на інструмент і той широко роз­кривався у міцних руках чоловіка. Батьки співали постій­но - чи то в полі, чи то в хаті. Українські пісні просто врос­ли в доньку Ганну, і вона підспівувала батькам. Згодом родина з трьома доньками поїхала до Казахстану на ці­лину. Та цей від'їзд став для Ганни болісним. Перед тим вона підібрала собача і принесла додому. Батьки пожалі­ли тваринку і залишили.

Назву собача Мухою, - сказала Ганна.

Чому Муха. Ти ж його знайшла, то ж нехай буде Находка, - сказав тато.
Лагідна тварина відповідала любов'ю до людей. А коли зібрали речі і поїхали на цілину, Находка довго бігла за машиною, не зрозумівши куди їдуть господарі.
Я дивилась у вікно з авто і плакала. Та батько за­журеним голосом сказав: «Ми не можемо її взяти до Казахстану». Так і загубилась моя Находка. З того часу ми її більше не бачили.

Та мусили через деякий час повернутись назад. Ганна почала хворіти, і лікарі сказали, що цей клімат дитині не підходить. Порадив везти назад до України. Повернулись в Україну у мамине село Дрімайлівка, що за 29 км від Ніжина. Батько теслею працював і побудував вже тут но­вий будинок. Доньки підростали і Ганна мріяла, що піде у медицину, їй це подобалось. А про музичну кар'єру, по­при те, що любила співати, аж ніяк не мріяла. У шкільні роки жоден захід, приурочений будь-яким святам, не об­ходився без неї, вона співала постійно. Якось в село при­їхали практиканти музичного училища з Ніжина і під час виступу почули, як співає Ганна. Голос вразив. І позна­йомившись з юною виконавицею народних пісень ста­ли умовляти її поїхати до Ніжина, щоб її послухала Ліда Іванівна Корещенко, їх музичний викладач. Згодилась. І коли Ліда Іванівна почула, як співає Ганна Іванівна про­мовила до неї: «Ви приїздіть, дитино, до нас, ви поступи­те обов'язково».
Перший екзамен 2 серпня - це храм у селі. Для дівчини цей день був особливий. До хати кінь­ми на підводах приїздило багато гостей, готували стра­ви. Батько перед храмом накошував чималенько тра­ви, розпрягали коней, прив'язували біля возів, куди на­кладали соковитий укіс, і починали посиденьки з пісня­ми. Ото будо дійство для всіх! Коли в аудиторії запитали хто перший бажає здавати екзамен, Ганна негайно під­няла руку і першою зайшла до аудиторії аби встигнути на храм. Вступила. Після закінчення навчання для про­ходження практики приїхала до Сосниці в будинок куль­тури. Тут зустріла свою долю. Чоловік працював у музич­ній школі, грав на баяні і в будинку культури вони позна­йомились. Ганна струнка, красива, талановита - як тут не закохатись. Їх кохання привело молодят під вінець.

Народилась донька Людмила, пізніше син Іван. Сцену Ганна Іванівна не полишала ніколи. Перший її колектив - це вчителі. Займалась з аматорськими колективами сіл Лави, Полісся, Конятин, місцевої швейної фабрики. В бу­динку культури у 1980 році створили ще один колектив любителів народної пісні. Через два роки цей співучий аматорський колектив отримав звання народного і саме тоді народилась назва «Криниці». Якось у Поліссі після концерту до Ганни Іванівни підійшли бабусі, які сказали, що хочуть, щоб Ганна з ними працювала. «Добре, - ска­зала Ганна. - А що ви вмієте співати?» І вони завели піс­ню старовинною технікою співу. Ганна була вражена спі­вом, адже це унікальна гілка української культури, яка вже майже загубилась у сучасності. «Добре, а які ви ще знаєте пісні?». «Ось список нашого репертуару, - сказали бабусі і протягли аркуш, на якому було написано 60 пісень. - Це тільки маленька частина пісень, які ми знаємо».

- А в Сосницю поїдете виступати?
- Поїдемо куди хоч.

- Я була вражена, коли почала з ними займатись. Мій дід, мама, батько все життя співали. Але таких старовин­них пісень я ніколи не чула. Кожна місцевість має свої народні перли і я почала їх збирати та співати на сце­ні. Були люди, які приносили їх з різних сіл такі ж, майже зниклі, музичні твори. Як багато унікальних пісень пішло разом з епохою, що минає. Це ж наша, чисто українська культура, яка має неймовірно глибоке коріння!

Я відразу придумала таку собі мізансцену з ними з прядками, вишивками, де б вони сиділи і співали, ніби за роботою. Маленька театралізація вдалась. Гармоністи у бабусь також були свої, які ще й на бубні грали. Під час виступу у Сосниці ці бабусі на сцені ще й пританцьовува­ли. Виступ пройшов просто на ура! Згодом нас запроси­ли до Києва на передачу «Золоті ключі». Всю дорогу мої «скарбниці» виспівували в автобусі. Я вже почала хви­люватись, хоч би не охрипли перед виступом. Та де там - виступ пройшов блискуче.

Колектив «Криниці» стали запрошувати на різні фести­валі. Їздили. І везли з собою не тільки пісню. Готували ба­гато пирогів, вареників, брали з собою короваї, які замов­ляли у Сосницькому хлібокомбінаті. І ще на високі захо­ди, які декілька разів проходили за кордоном, брали в по­дарунок вишиті рушники, які вишивали самі. Українську святиню шили хрестиком червоними і чорними нитка­ми. Є такі подарунки у Латвії, Югославії, інших держа­вах. Наша українська пісня завжди цінувалась і за ме­жами держави. Не передати, як люди сприймали колек­тив у вишитих красивих костюмах. А від рушників іно­земці взагалі були у захваті. Добрий шанувальник і друг аматорського колективу Василь Іванович Полевик випус­тив збірку, в якій зібрав 4,5 тисячі унікальних старовин­них народних пісень. Пісні, які співали «Криниці» також увійшли в ту збірку.

Пісню «Вилітала галка з глибокого ярка» ми знайш­ли в селі Монастирище Ічнянського району. З дитинства люблю всі пісні про маму. Та найбільше співала «В кін­ці греблі шумлять верби». За 41 рік ми безліч разів бра­ли участь у конкурсах, фестивалях, були лауреатами і завжди привозили перші м'ясця. Маємо безліч дипломів і нагород, які зберігаються у будинку культури. Високі на­городи - це заслуга всього колективу. На жаль, багатьох згадую з сумом. Це Віра Мокрениця, Григорій Штигайло, Володимир Супрун та інші, яких Бог забрав до себе. За роки колектив рідко змінював своє обличчя. Багато років були поруч подружжя Іван та Ольга Плитники, Валентина та Микола Кравченки і ще багато інших талановитих го­лосів. Репетирували, придумували, збирали, відтво­рювали... Як багато втрачено традицій, які ми відроди­ли на сцені! Мене багато разів запрошували бути веду­чою в Чернігові, в Києві, погоджувалась і їздила. З рока­ми присвоїли звання «Заслужений працівник України». До речі, в «Криницях» звання «Заслужений працівник» дали Володимиру Чернявському - нашому талановито­му баяністу.

Якось ми почали збирати старовинні речі і в будинку культури зробили світлицю. Але зараз ця кімната про­сто зникла. З приходом нового керівництва кімнату звіль­нили для працівників і старовинні речі ми просто розда­ли. Частина потрапила до музею Довженка, щось в інші місця. Шкода було втратити світ­лицю, але вже так сталось.

Колектив має декілька костюмів для висту­пів. Серед них зібрані старовинні вишиті со­рочки. До речі, візерунки тих часів мають свою мову і в кожній окрузі вони по-своєму щось оз­начали. Крім цих вишиванок, інший одяг теж дуже красивий, який став візитівкою колекти­ву А ще в «Криницях» є одна незвичайна свя­тиня, яку виготовляли багато людей. Це 5-метровий вишитий рушник. Якось проходила ак­ція «Виший матері рушник» і криничани при­думали одну річ - вишивали велетня всім гур­том. Почали вишивати у Сосниці, далі пере­дали до інших сіл, де жіночі руки продовжу­вали вишивати хрестиками візерунок. Так до створення велетня долучилось багато майс­тринь. Тільки шкода, що лежить той красень у шафі. Було б справедливо, щоб він став ві­зитівкою нашого будинку культури і прикра­сив собою місце на стіні і був постійно у лю­дей на очах.

Донька Людмила, попри великий співучий рід, стала медпрацівником, як колись мрія­ла мама. Син пішов стежиною батьків і пов'я­зав себе зі сценою. Співати він уміє, тіль­ки ось віддав перевагу танцям. І тут в нього неабиякий талант. Отримав відповідну осві­ту і зараз працює у Чернігівському драмтеатрі. До речі, його дружина, як і він, праців­ник культури і разом з чоловіком на одній сце­ні. Ганна Іванівна має ще один скарб - це 5 онуків-хлопців. Є в неї і 5 хрещеників. А ще _ цікавий той факт, що і маму, і свекруху, як і її, звуть Ганна Іванівна. Тепло відгукується невістка про свекруху і каже, що збіг виявився не тільки в іменах, а і в душах. Вона, як і мама, така ж лагідна, добра і мудра. Старша сестра Ніна також співала, та вона, на жаль, по­мерла. Олександрі голос не передався і доля послала їй випробування - перехворівши корьовим енцефалі­том сестра стала інвалідом.
Раніше мама доглядала за донькою. Якось сказала Ганні, щоб та пообіцяла, як її не стане, щоб не залишила сестричку напризволяще. Коли батьки пішли з життя, Олександра ще жила сама і мог­ла бути самостійною. Ганна їздила до неї і допомагала з городами. А тоді жінку стан здоров'я прикував до інва­лідного візка і у 2007 році вона виконала обіцянку мами - забрала сестричку до себе в Сосницю.

Олександра погано говорить, все через хворобу. Та обожнює, коли сестра співає. Так вдома Ганна Іванівна співає для се­стри. За останні роки через коронавірус «Криниці» зни­кли зі сцени. Війна додала своїх проблем і тепер взага­лі не до виступів. Та існування легендарного колективу «Криниці» стало під загрозою.

Ганна Іванівна перехво­ріла двічі коронавірусом, хвороба ослабила її організм і зараз те, що колись було звичною справою, тепер дово­диться робити з труднощами. Ще 11 років, будучи на пен­сії, жінка займалась колективом. В ньому все її життя і її душа. Звісно, якщо хтось інший стане керівником, то гор­дість нашого крю ще побуде на сцені. Але. Проблема в іншому - нема гармоністів. Володимир Чернявський, який крокував з «Криницями» всі ці роки, також пішов на пенсію.

Здоров'я підводить і баян доводилось носи­ти все тяжче. В колективі багато років грав ще один бая­ніст, це Микола Супрун. Тільки ось посаду, яку він займав на півставки, скоротили, і цим в колективу обрізали крила. Сумно, що нинішня влада не знайшла коштів для збере­ження гордості нашої Сосниці. Ганна Іванівна дуже сумує за сценою. Воно і не дивно, якщо це те, чим людина жила все життя і віддавала свою душу. Втративши улюблене за­няття, людина ніби втрачає себе. Вже з грудня жінка пере­стала бути керівником і пішла на заслужений відпочинок.

Постійно думаю про свій колектив, згадую всіх з тепло­тою й любов'ю. Ми стали дійсно однією родиною. Зараз для ЗСУ збирають кошти різними способами. Дітки, ось квіти продавали щоп'ятниці на базарі і зібрали 111 тисяч допомоги нашій армії. І «Криниці» також могли б їздити з концертами, збирати гроші для ЗСУ. Я б знайшла ще тро­хи сил для колективу, тільки що робити з тим, що нема баяніста? - каже заслужений працівник.

Розмовляли ми з Ганною Іванівною довго. Цієї душі не наслухатись, не вичерпати ніколи тієї чистої води, якою «Криниці» напували глядачів. Час не стоїть на міс­ці. Звісно, що нове керівництво принесло з собою багато нового і збирають повні зали глядачів. Але «Криниці» - це гордість нашого краю. Вони стали невід'ємною части­ною історії. Це зібрані старовинні традиції, унікальні піс­ні, голоси, це надбання, яке збиралось роками, це сот­ні перемог, шана і буде дуже сумно, якщо «Криниці» «ви­сохнуть» і більше не зможуть напувати Україну своєю чи­стою, прозорою і цілющою водою.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини” від 25.08.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.