Талановита людина - талановита у всьому...
Мова про шанованого варвинця, а від роду і нині - калиновичанина Петра Олексійовича Покормяка, з яким, разом із головою сільської ветеранської організації Н.Г. Хромеєвою і старостою Калиновиці С. Ю. Булаєвим, мали нагоду поспілкуватися напередодні його поважного ювілею - 80-річчя. Відзначить його 10 грудня. Знаний Петро Олексійович серед земляків не тільки як керівник місцевої потужної нафтовицької організації - електроцеху, а й як справжній артист - засновник чудового сільського гурту народних музик, майстерний баяніст, а ще - справжній глава сімейства, працьовитий, винахідливий, вдатний до будь-якої роботи. Великий оптиміст і життєлюб, товариська і небайдужа людина... Та годі епітетів, від яких засоромиться кожен чоловік. Разом із сивочолим ювіляром, його дружиною Лідією Іванівною гортаємо архівні світлини та згадуємо віхи його життя...
Рід Покормяків походить із Ніжинщини, у Калиновиці купили землю і звели хату десь 1902 року - за датою монети під її сволоком.
Важким, голодним і холодним було калиновицьке дитинство Петра Олексійовича, адже народився у вікопомному 1941-ому. І нині у радісні й важкі хвилини звертається поглядом до татового портрета, адже побачити його живим хлопчикові так і не судилося (Олексій Омелянович загинув у серпні 1944-го у Румунії). У повоєнні роки мама Галина Павлівна трудилася у колгоспі, малий Петя теж мусив працювати по господарству, аби вижити - ну хоч соломи нацупити чи хмизу назбирати для печі. Разом із вірним другом дитинства і всього подальшого життя Василем Стародубом це вони й робили.
Пригадує Петро Олексійович, як підгодовували сирітку родичі, як хло-пеням садківського віку, було, несе додому із ясел, де підгодовували дітей у голодному 1947-ому, шматочок чорного хліба - для мами... Та від постійного надокучливого голоду щипає дорогою той окрайчик, доки й з'їсть. Дійде до мами і гірко плаче, що не доніс...
Довго залишалася мама удовою, все сподіваючись на повернення чоловіка, тримала корову, навіть у хаті, бо не було сарая, виживали на сушці із саду, та скорилася перед трудним повоєнним життям, вийшла заміж вдруге.
Маленький син важко приймав вітчима, та Іван Антонович Виприцький став опорою родини, допомагав Петрові і в дорослому житті. У родині народився й спільний син Микола.
Петро закінчив сільську семирічку, довчився 10 у Варві і до армії встиг попрацювати обліковцем на фермі. Змалечку мав потяг до музики, опанував балалайку, гармошку і баян. Тож у ті часи був у великій пошані і колгоспному колективі, і серед молоді - душа товариства на танцях (щодня!) і в агітбригадах. Закінчив курси баяністів, та, спробувавши вступити до Київського культпросвітучи-лища, обурюється й донині - не пройшов, не дали у руки баяна.
Армію відслужив аж на російському Уралі, втрапив у ліквідатори ядерних вибухів (задовго до нашого Чорнобиля), що, певно, не могло не позначитися на здоров'ї.
Музика була поряд з Петром Покормяком і там - грав у самодіяльності, навіть давав уроки, і по поверненню на батьківщину. Забирали демобілізованого баяніста до Прилуцького клубу заводу "Будмаш" (майстерно грав полонез Огінського, складні марші тощо), та за порадою рідні влаштувався на Ладанський завод, в інструментальний цех, закінчив місцевий вечірній технікум, здобувши робітничу професію.
У ладанській самодіяльності красивий, компанійський баяніст познайомився з майбутньою дружиною Лідією - теж талановитою артисткою драмгуртка. Молода сім 'я, де народився старший син Юрій, невдовзі повернулася на Варвинщину, бо Петра Олексійовича однак тягнуло додому, хоч на Ладанському заводі швидко вийшов у передовики.
Та розквіт трудової біографії П.О. Покормяка припадає на період роботи у цеху електрозанурювальних установок (колектив 115 осіб, обслуговували кілька промислів Чернігівщини, Полтавщини, Сумщини). Під началом мудрого і досвідченого наставника О.М. Старенченка талановитий, беручкий виробничник виріс до вмілого керівника колективу, раціоналізатора. Як сам жартує, із солдата у генерали. Спільно із колегою М. Петренком зареєстрували 86 корисних виробничих винаходів. Працю полишив аж у 2003 році, має чимало почесник відзнак за працю і 48 років робочого стажу...
...Слухаєш оповідача і дивуєшся, де брав сили, натхнення працювати, долати життєві труднощі, піднімати родину (власноруч побудував із синами кілька осель - і їм, і собі). Вже у зрілому віці відбудував дворище чужої бабусі на батьківщині, у Калиновиці, де мешкають і нині. Обробляючи її город, пожаліли самотню хвору жінку-інваліда, узялися з дружиною доглядати.
Ця мальовнича місцина - довкола пагорби, краса і зелень, через дорогу - ставок, стала тихою гаванню для подружжя Покормяків, у якій тепер мешкають на природі - сад, пасіка, виноград та інші захоплення господарів, і радо приймають найдорожчих гостей - синів, чотирьох онуків, двох правнучат, численну рідню і друзів. Сини, як батьки, працювали у нафтовій галузі, але нині у підприємництві -вирощують овочі.
Петро Олексійович у поважних літах повернувся не тільки на малу батьківщину, а й до улюбленої музики. Спільно із очільницею СБК Вірою Зеленською у 2008 році створили ансамбль народних музик "Веселухи", який став окрасою не тільки сільської сцени, а й районних заходів. Починав зі своїм другом і кумом В.Стародубом, з М. Петриком, І. Хілобком, на жаль, вже покійним, та М. Онищенком, Н. Науменко. Далі колектив збільшувався, його запрошували на обласний фестиваль-конкурс ім. В. Полевика до Сновська, на Міжнародний фольклорний фестиваль національних культур "Поліське коло" до Чернігова. Голосисті баяни супроводжують прадавні українські "інструменти" ...коса, пральна дошка, кочерга, котрі колоротно виграють у жіночих руках. Дух українського села, фольклору, щирої сільської гулянки!
Буваючи на гостині у місцевих аксакалів завжди питаюся поради молодшим людям: як же ж жити довго і щасливо? Петро Покормяк, як і більшість з них, говорить: треба не боятися праці, любити життя і людей, берегти родину, мати добрий гумор, оптимізм, численні захопливі справи, що тримають людину на світі, підживлюють інтерес до життя. І додає: дякую, Боже, за таку родину, дякую, Боже, за таку дружину, дякую, Боже, що можу любити, і дякую, Боже, що можемо терпіти!..
Отож, всього цього зичимо і поважному ювілярові, а передовсім - здоров'я йому і дружині. Многая літа калиновицькому аксакалу бажають земляки-односельці, учасники рідного ансамблю.
Районна газета «Слово Варвинщини» №49 (11045) від 9 грудня 2021, Є. Зима
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.