Імена у спадок за традиціями

Іван Андрійович Козар народився у Закарпатській області. Неподалік була залізниця. І він мріяв, що виросте і стане машиністом. Це бажання було до того часу, аж поки одного разу до його рук потрапила газета «Закарпатська правда». Цей номер змінив його бажання. Та життя покаже в майбутньому, що зміниться ще багато чого в його житті. Все буде так, як хотів він, тільки ось жити там, де народився і куди повернеться після навчання і одруження, не зможе. Хоча і намагався. А виною всьому стала тільки одна обставина.



Іван Андрійович Козар - людина відома на Сосниччині. Адже давно завоював авторитет і повагу від людей. Та народився він зовсім в іншому куточку України. В селі Дрогобичі Іршавського району, що в Закарпатській області, проходила залізниця. Хлопець бачив потяги і мріяв, що виросте і буде керувати ними. Довго це бажання жило в ньому. Та якось одного разу він прийшов зі школи, взяв до рук «Закарпатську правду» і побачив оголошення, де Ленінградський сільськогосподарський інститут ордена Червоного Прапора запрошував на навчання. Задумався і вирішив вступити. Дізнався про всі нюанси, пішов у радгосп працювати, щоб заробити направлення. Природа на Закарпатті неймовірна, землі родючі. Радгосп-завод ім. Мічуріна мав багато садів і виноградників. Самі вирощували і випускали відоме в ті часи вино «Іршавське», яке коштувало 98 копійок. Хлопцю доручили робити ящики для винограду. Коли наставала пора збору урожаю, до справи залучали всіх. Учні зі школи не були виключенням. За кошти, які заробили діти, їх возили на екскурсію у Ленінград. Іван теж їздив раніше, місто дуже подобалось. І коли прочитав оголошення, що вуз Ленінграда запрошує на навчання, про залізницю забув, і бути машиністом бажання відпало. Заробив бажане направлення та поїхав вчитися. І не прогадав.

Навчання у Ленінграді стало для нього доленосним,бо зустрів в інституті Віру. Дівчина також була студенткою того ж вузу. Та приїхала зі Спаського, що на Сосниччині. Красуня полонила душу. Почали зустрічатися, і на третьому курсі одружилися. Весілля відбулось у Ленінграді, так вирішили молодята - з родичів були батьки, брат, сестра та всіх гостей святкувало 60 чоловік. Решта -друзі-студенти, з якими навчались молодята. Новоствореній сім’ї дали кімнату у гуртожитку. У вузі була військова кафедра. І через 6 років, тільки після того, як відслужив, дали диплом.

У 1981 році народилась донька Ольга, а у 1983 доля подарувала сина Андрія. Обоє дітей народились у Спаському. Ім’я Андрій дали невипадково - за закарпатською традицією, по чоловічій лінії сина називали ім’ям діда, тому і назвав Іван Андрійович свого нащадка Андрієм.

Традиції - це святий обов’язок для них. Та після навчання потрібно було три роки відпрацювати у радгоспі, звідки було направлення. Забрав сім’ю, дітей і поїхав на рідні землі. Плани були залишитись, жити і працювати у краях, де народився і виріс. І, можливо, так і було б, якби не одна обставина, яка змусила поїхати звідти. Обоє дітей почали хворіти, клімат їм не підійшов. Лікар сказав, щоб везли дітей туди, де вони народились. В радгоспі зважили на цю серйозну обставину, дозволили не відпрацьовувати обов’язковий термін. І у 1984 році Іван Андрійович з сім’єю приїхав жити до Спаського. Пішов працювати у колгосп «Більшовик». Згодом влаштувався в УОС (управління осушувальних систем) механіком. А тоді перейшов в райсількомунгосп, де продовжив добре знайому справу механіка ще два роки. Та сталось так, що його попросили працівники УОСа повернутись назад і запропонували очолити організацію. Із 1998 року по 2017 рік він був керуючим даної установи.

Зараз 61-річний чоловік працює в ПП «Сосницькі аграрні інвестиції». Має квартиру в Сосниці, тільки жити в ній нема бажання. У Спаському проживали з батьками дружини. Згодом будинок розширили і прибудували додаткові квадратні метри. А тоді батьки Віри Василівни покинули цей світ. Жити тут подобалось, тому переїздити до квартири не захотіли.

Діти виросли і подарували Івану Андрійовичу трьох внуків. І, звісно, як без традицій. Старшого звуть Юра. Закінчив льотне училище в Чернігові. Середнього назвали Іваном на честь діда. Невістка колись чула від свекра історію про традицію його країв і сама запропонувала дати внуку дідове ім’я - проявили шану до звичаїв. А Михайлику всього 2 роки.

Іван Андрійович любить землю, оскільки виріс серед неймовірно красивої природи. З рідних країв привозив сюди виноград і 5 років підряд намагався його виростити. Тутешні суворі зими впливали на лози і ті вимерзали, хоч і вкривали їх господарі з осені. Та все-таки через півдесятка років виноград Закарпаття окліматизувався і дає налиті під сонцем врожаї соковитих грон. Та і сільської роботи Іван Андрійович не цурається, корова була все життя й інше господарство також - все, як у справжніх господарів.

Син одружився, але жити в Сосниці не захотів. Батьки залишили йому оселю у Спаському і перебралися жити до Яклич, де купили будиночок. Вода в будинку є. Всі зручності також. Є і сад біля хати, де ростуть яблуні, сливи, абрикоси. Винограду вже не садять, вистачає поласувати тим, що у Спаському. Та і овочі самі вирощують для себе, адже якості тих, що продають на базарі та в магазинах, не довіряють.

Десна за 100 метрів і навколо воля. Та ось риби не ловить, а все тому, що там, де ріс, річок не було взагалі. Тому і з рибалкою не знайомий. Та медове повітря деснянських лугів зачаровує. Природа подобається. Донька також не виявила бажання жити у Сосниці. І живе разом з батьками. Її син Юра, найстарший серед внуків, також проживає з дідусем та бабусею у Якличах. На Закарпаття Іван Андрійович їздить щороку. На жаль в березні минулої весни його рідна ненька померла. Там залишилася сестра Аня. Щоосені після збирання картоплі їде в Моршин на відпочинок, а тоді до рідні у Закарпаття. Багато друзів залишилося ще зі студентських часів, коли жив у Ленінграді. Дзвонять один до одного. Буває, що і зустрічаються. Тільки один смуток, що серед добрих друзів вже чимало тих, хто покинув цей світ. Сили Іван Андрійович черпає з родини -внуки обожнюють діда, а він їх. Хоча всі нащадки роду Козарів різні. Іван почав займатися футболом, Юра тямить в математиці. В льотному училищі його напрямком була саме вона. Хоче йти далі вчитись. До речі, сам Іван Андрійович є затятим любителем футболу і не пропускає матчів. Якщо по телевізору йде гра, то краще діду не заважати і його не смикати. 8 липня Михайлику виповнилося 2 роки. Святкували родиною. Подарунок для внука дідусь замовив на Закарпатті, подарунок прийшов вчасно і внучок йому зрадів.

Колись він мусив переїхати сюди жити через дітей. Та, як зізнається Іван Андрійович, не важливо,де жити. Головне, щоб твої рідні були здорові та щасливі. А ще мріє взяти до рук правнуків та, можливо, і внуків. «Невістка ще молода, всяке може бути», - жартує Іван Андрійович. А поки тішиться трьома нащадками свого роду, які старіти йому не дають.

Джерело: "Вісті Сосниччини" №29 (10106) від 17 липня 2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.