Буряк росте у шиї — і ковдру на двері вішали не треба!

— Он дивись, як буряк росте, — відчиняє двері погреба 77-річна Марія Собакар з Феськівки Менського району. — У шиї (так називає місце погреба зі східцями і одразу під ними) поскладала, а зима тепла. От і поріс не в березні, як зазвичай, а ще місяць тому. Ботвину обрізаю, буряк тру курям-гусям.


Марія Собакар

Марія Василівна повільно спускається в погріб. У нішах — закрутки і квашена капуста. Внизу — дві загородки з картоплею (їстівна і на посадку), поверх бульби — капуста і морква. Поряд — стелаж з банками.

— Картоплі он майже не лишилося, — киває на їстівну пенсіонерка. І дивиться на мене:

— Ти як уночі прийдеш красти, то усю не забирай, мені лиши.

Марія Собакар каже, поки що картопля не проросла, та вже скоро.

— До часу, як саджати, пустить великі парості. Треба буде обламувати. Бо і в тракторну саджалку не влізе, і в землі з великими ростками погнити може, — зітхає. — Треба, щоб тільки вічка прокльовувалися. А під трактор можна узагалі непророщену саджати. На посадку — оклунків десять. Оклунок — пів мішка, дві корзини. Саджаю п’ятнадцять соток, не подужаю більше оброблять, сама, діда поховала. Трошки по краях під заступ, решту техніка за мене розкидає. Минулої весни по 25 гривень за сотку було. Тракторів у Феськівці вдосталь, у чергу не вистроюємось, щоб посадити.

Колись молода була, думала, пенсіонери дурниці про старість розказують. А тепер бачу — правда. Нічого не під силу. Он три гуски тримаю і курей. Хлів валиться, пів стіни нема, свиню завести не можу. Корову — не подужаю.

Марія Собакар показує закрутки.

— Консервація треба. Внуки прийдуть, що де смачніше будуть вибирати. От бабі і думай, чим побалувати. Як на городі помогти — не питай, а за столом перші. Дев’ять онуків, троє правнуків. Усі по Феськівці і Мені розпорошені. Як у гості приїдуть — тільки їсти вари, баба. Стомлюють уже. і пенсія ж невелика, щоб балувати. Хоч з 1960 року на фермі дояркою пропрацювала. Зарплата 80 рублів була. Як 120 — так це ого! Троячка до зарплати лишається — щасливий. А подоїть руками 15 корів — де те здоров’я? Буряк корзинами на півтора десятки корів носила, сіно вручну. І дома корови.

Від онуків і пенсії Марія Василівна знову повертається до банок.

— Капусти нашинкувала, — тицяє пальцем на світлу, апетитну капустку.

— Хрустка?

— Не знаю, — не приховує. — Один зуб стирчить, по роті 'їжу поганяю і ковтаю. Готую звично: трошки моркви, для краси, капуста і сіль. Гарно з сіллю перетерти — і хай стоїть. Як дід був живий, цибулю вже в готову капусту додавала. Дрібненько різала. Собі — і не кришу, всё одно без зубів, пожувати не можу, смаку не відчуваю. А як зразу при шинковці цибулю додати, капусту переведеш — завоняється.

Закриваю помідори: простим посолом (під капронову кришку) і непростим (під залізну). Огірочки є. Як без стерилізації, можуть позривать. Зараз же оцет який? Буває сильніший і слабший. Як слабший — не вистоять зиму. Стріляють кришками по погребу.

Варення варю вишневе, смородинове (перекручую на машинку), абрикосове. Полуничного нема. Бо ягід мало в мене.

— Онуки свіжими з’їдають?

— Та чи внуки, чи сама оприходую. Скільки тої полуниці.

Марія Собакар піднімається з льоху. І все нахвалює теплу зиму:

— Менше роботи при такій температурі. У мене погріб увесь у землі, на вісім східців у шиї, то утеплять і на холодну зиму менше треба, ніж іншим: земелька, листя сухе, на двері — ковдру стару навішать. А такої зими, як оце, і ковдри не треба.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №7 (1761), 13 лютого 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.