«У магазин на роботу не взяли, бо мала. А заміж можна»

За кілька місяців Ольга та Петро Бойки з Нового Бикова відзначать золоте весілля. Хоч побрались у молодому віці, та про свій вибір жодного разу не пошкодували. Кажуть, секрет їх сімейного благополуччя у тому, що багато працювали і вдома, і на роботі, тож і сваритися було ніколи ні тоді, ні тепер.


Ольга та Петро Бойки

«І потрусини, і перезва, і до Бога ходили, й тепер тільки кафе»

— Ми з чоловіком із сусідніх сіл. Він — з Нового, я — зі Старого Бикова. Закінчила школу, торгове училище. Хотіла у магазині працювати. Не взяли, бо мала, не можу бути матеріально відповідальною. А от заміж, виявляється, можна. Вийшла, як ще й 18 не було, — згадує молоді роки Ольга Бойко. — Я у хорі співала. Виступали на 8 Березня. Хлопці з Нового Бикова приходили. Петро якраз з армії вернувся. На чотири роки старший. От я йому і сподобалась. Позвав заміж. Заяву подали. Місяць почекали. І розписались.

Весілля тоді справляли гучно і цікаво. Не те, що тепер. Тільки у кафе ходять.

Ранком до молодої приходили гості. Дівчата убирають наречену, — переказує обряд Ольга Григорівна. — Яв українському була. У вінку, з намистом. Що своє, що у дівчат брала. У сорочці вишитій, керсетці. Це від баби ще лишилось.

Як вдягли, коровай під руки — і до Бога. Тобто, йшли усі на перехрестя. Там молода хрестилася, а хлопець з гурту бив дрючком по землі.

Звідти повертались до хати. Батько усіх пригощав горілкою. І гості разом з молодою йшли до хрещених на перезву. Ті накривали столи і частували весілля.

Ближче до вечора приходив молодий. Забирав наречену. Вів до батьків. Там обдаровували. До чоловіка їхала уже з приданим.

І скриню до свекрухи везла, і гардіроб, і кровать. Дві подушки голов’яні. І рушників штук 17. Постіль, полотенця.

Увечері святкували у його батьків. А за тиждень йшли знову до моїх батьків. На потрусини.

«Дітей не жаліли. І дня дітей не жаліли»

— Як поженилися, працювали обидва. Петро — трактористом. Я спочатку у садочку. На пів ставки кухарем, на пів — вихователем. Потім на відгодівельний комплекс перейшла. На бичків.

— Биків не боялись?

— Ні. Підхід треба знати. Як відв’язувались, то самі і припинали. Підходиш до нього. Лоб у лоб упираєшся. За шию обнімаєш і в’яжеш мотузку на шиї, — показує жінка. — Ото читаю, що корова господиню забила. І дивуюсь. Я ж корову і гладжу, і чешу. Ну чого б вона мене била?

З роботи приходиш — хазяйство, — продовжує Ольга Григорівна. — Свиней, бувало, і по вісім штук тримали. А що вже тієї птиці.

Та й зараз тримаємо корову й інше хазяйство. Городи пораємо. Дід з ранку до ночі надворі. Кричу, хоч зайди передиш у хату, поїж. Удвох справляємось. Хіба на косовицю приїдуть діти та онуки, поможуть.

У мене навіть і годинник не переведений, — киває на стіну Ольга Григорівна. — Звикла вставати по-літньому. Спати не хочеться, пораюсь.

Дітей двоє. Донька Оксана і син Вовка. І троє онуків, усі хлопці. Старший Вова. Йому 30. Працює у службі безпеки. З дня на день чекаємо на правнучку.

Другий — Ярослав Костенко — футболіст, воротар. У «Арсеналі» грає. їздив на Мальту, у Туреччину. Третій — Богдан. Закінчив військову академію Нацгвардії. Служить у Києві, офіцер. Усі троє і змалечку, і тепер помагають.

Мене з сестрами і братом батько дуже до роботи привчав. Було, діти гуляти йдуть. А нас не пустять. Сніг вивозили з двору, щоб чисто було. Тримали сто кролів. Поділені між дітьми. Кожен знав, за яку клітку відповідає.

Та й ми своїх дітей особливо не жаліли. Доки прийду з роботи, а вони вже поприбігали зі школи, і жому понатягують, і пічку затоплять. І на буряки зі мною. І їсти наварять. Не жаліли їх. Та й для них нічого не жаліли. Все було. І зараз ловко живуть.

«Везуча по життю. Як схочу, так і буде»

— Працювати вмієте. А відпочивати?

— Один раз з дітьми, як ще малі були, на море їздили, — згадує Ольга Григорівна. — Насіння плюхкати та брехні на лавочці розводити — то не моє. Найкращий відпочинок — почитати «Вісник Ч». Газету передплачую більше 20 років. Буває, що й б’ємось з чоловіком, кому першому читати. Змагаємось, хто ухватить. Добряча газета. І по два рази перечитую.

І хоч з «Вісником» Бойки дружать давно, та квитанцію на розіграш в акції «Смикни удачу за хвіст!» надіслали вперше. І одразу перемогли. Ольга та Петро Бойки отримують другий суперприз. Свій виграш, вирішили, подарують новонародженій правнучці.

— Загалом я везуча, — говорить про себе переможниця. — Ото як поїду з молочним. Люди стоять, а я раз-два, та й розпродала, іду до дітей. Уже й спізнююсь. Прийшла на зупинку. І одразу ж автобус. Як що схочу, отримую.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №4 (1758), 23 січня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.