Ірина Шевченко: «Коли співаю народну пісню, глядач мені вірить»

«Іра Шевченко – горлодранка університету» – саме так команда КВН факультету культури та мистецтв Ніжинського університету, виступаючи на міжфаці, охарактеризувала свою співучу однофакультетницю. 24-річна Ірина (та сама) цей жарт сприймає з широкою і щирою усмішкою й каже – правда.



Її звуть заспівати на багатьох представницьких заходах і не тільки Гоголівського вишу. Організатори знають – потужний і мелодійний голос разом зі своєрідною манерою виконання нікого не залишать байдужим. Сама ж талановита й відома в Україні молода вокалістка рідко відмовляється потішити слух загалу улюбленими народними та навіть своїми авторськими піснями. Колись співи подарували їй надію на інше життя, тепер вона радує ними інших, немов дякує.

На сцені Ірина – природжена артистка модельного складу, з телеусмішкою, а як затягне високу ноту, взагалі – зірка. Здається, цю дівчину готували для естради з пелюшок, а десь за кулісами тримають кулаки впливові батьки. Ніколи й на думку не спаде, що вона цілком могла стати малярем, а в дитинстві мріяла про нові гумові капці…

«Райок»

– Іро, всі наші задатки вперше проявляються в дитинстві. Розкажи, як ти зрозуміла, що співати – саме «твоє»?

– Якщо чесно, про дитинство у мене спогади не найкращі. Всьому виною – оковита, до якої батьки були ласі. Звідси скрута, тяготи побуту, не було навіть найдешевших іграшок. Малою хотіла ляльку, і, недовго думаючи, зробила собі її сама з грілки та шматків тканини. Коли трохи підросла, ми з моєю старшою сестрою лишилися жити зовсім самі. Батька посадили через участь у бійці, а мати пішла з дому. Це була справжня школа виживання, далеко не така, як у молодіжному серіалі. Перші мої мрії навіть не про сцену, а про капці, звичайні гумові, нові…

Хату топили, їсти варили, харчі добували з сестрою самотужки. Пощастило з сусідами – допомагали. Вони були вірую­чими людьми. Завдяки їм ми й бачили, що є інше життя і є порядні люди, теплота, добро. Наша справа три роки лежала у профільному відділі виконкому. Нам із сестрою все обіцяли, що заберуть до інтернату. Певно, слава Богу, що не забрали. Юність не заважала нам розуміти, що таке інтернат і як там виховують. Він більше мені загрожував, бо 16-річна сестра вже могла вступати навчатися і жити в гуртожитку. Бабуся наша була вже у поважному віці і забрати нас не могла, та ніхто й не дозволив би. Таку потрібну руку допомоги простягла наша знайома жінка – глибоко духовна людина пані Наталія. Вона і оформила на нас опікунство. Мамою ми її, звісно, не кличемо, називаємо старшою сестрою, бо так і є. Отак і починається моя історія, зовсім не з пісні...

– Все ж, як тобі вдалося знайти місце для співів серед усіх цих випробувань?

– Бо пісня – вона ж розрада. Її затягують не тільки, коли радісно, але й у смутку. Коли вперше, ще в ранні роки, почула бабусині куплети – зрозуміла, що з піснею розлучатися не хочу ні на мить, як би життя не повертало. Ті нечасті пісенні вечори у бабусі були, як просвіток.

У школі я довго боялася попроситися в музичний гурток, а потім наважилась – і мене взяли. З перших куплетів попадала в ноти, на першому у житті концерті виступала одразу в трьох номерах. На гуртку забувала про всі незгоди. То наче був мій райок.



Одного разу перед концертом у клубі вибило світло, і я співала українську народну пісню «Ой там на точку, на базарі» без фонограми. Це була одна з перших моїх пісень, я її полюбила. Потім учителька направила мене в міський гурток. Це все допомогло вступити в училище культури в Суми. Хоча люди радили йти на маляра-штукатура, буде, мовляв, завжди калим. А я напролом – в училище. Мене там вже знали й чекали – навіть мало не забули прийняти іспит (усміхається). В училищі намагалася себе проявляти у різних сферах, «чіплялася» за все – співала в хорі, в ансамблі, входила до студради, старостувала в гуртожитку і т. д. Якось так забігалася, що йду і бачу афішу біля Будинку культури – буде концерт молодих талантів. Думаю, чому це мені ніхто нічого не сказав. Ану почитаю, хто співатиме, дивлюся, а там – моє прізвище.

– Іро, ти сильна людина, але все-таки, даруй, як усе це психологічно пережила?

– Від незгод дитинства нікуди не дітися. Серце і душа лікуються й дотепер. У безбатьківські роки, де б я не з’являлася, завжди люди шепотілися: «Це Людина донька», «Будуть такі самі, як мати» і т. д. Переслідувало почуття провини, незрозуміло, за що, накладене людьми. Але допомагає любов інших людей. Бо ж як не крути, хто не отримав тепла у дитинстві, то не зможе його й віддати. Надзвичайно розраджувала наш опікун Наташа.

А матір з татом, як підросла, пробачила. Мати навіть приходила на мої виступи. Обіцяла, що більше не питиме. Я з нею нині рідко бачуся, надіюсь, що колись вона свого слова таки дотримається.



«Голос – це інструмент»

– Перед вступом на музпед до Ніжинського університету у тебе було стільки життєвого досвіду, думаю, ти була найупевненішою абітурієнткою!

– Де там, хвилювалася, бо не мала музичної освіти, тобто не вчилася в музичній школі. В училищі навчалася на спеціальності «музично-пісенна творчість». Це майбутні працівники Будинків культури. Для університету цього замало, треба володіти музінструментом, не лише добре співати. Конкурс був великий. Я вже й не надіялася, що вступлю, але мені конкурсна комісія дала аванс так би мовити.

– А як взагалі проходить навчання? Багато хто думає, що там тільки те й роблять, що співають день у день.

– Одразу скажу, голос – це інструмент і дуже крихкий інструмент. Якщо, приміром, у тебе якийсь стрес, це вже й на голос впливає. Високі ноти не візьмеш. Перенавантажувати голос теж не можна. Тому цілими днями точно на заняттях не співає­мо. Вивчаємо цілий комплекс – ноти, диригування, психологію, педагогіку, культурологію і т. д.

– Іро, ти переможниця до півдесятка фестивалів і конкурсів по всій Украї­ні. Які міста та змагання найяскравіше запам’яталися?

– Про конкурси теж жартують щодо мене (усміхається), мовляв, нема вже такого, де Іри Шевченко не було. Зізнатися, для мене конкурс – не змагання, а гастролі, поле для практики. Справді, завдяки університету та спонсорам побувала на багатьох естрадах. Було, на одному з київських фестів, думаю, хоч би третє місце дали, бо мене чекають зі здобутком, вірять, надіються. Тут уже всі місця оголосили, а мене ніде нема. Ну все, гадаю, гастролі закінчилися. Аж тут кажуть: Шевченко – гран-прі. Це була перша висока нагорода за мою творчість.



А ще не можу не пригадати фестиваль «Мамина сорочка». Його проводить відома заслужена артистка та композиторка Наталія Май, авторка однойменної пісні. Для мене був дуже несподіваним подарунок від пані Наталії – авторська пісня разом із записом. Так у мене з’явилася перша власна композиція. Всього їх маю чотири. Серед них також пісня від популярного композитора і співака Ніколо Петраша.

– А що це за пісня?

– «Рідна Україна», музика Ніколо Петраша, слова Людмили Пономаренко. Вона є в інтернеті, з нею я виступала і в передачі на першому національному «Фольк мьюзік». Ніколо Петраш – мій земляк, теж з Конотопа, вчився в тій самій школі, що й я. Він давно мені обіцяв подарувати пісню, по-земляцьки. Я довго чекала на цю композицію, бо Микола (справжнє ім’я артиста – Авт.) дуже зайнятий і пише для відомих артистів.

Неабияк приємно, що «Рідна Україна» сподобалася людям, її активно виконують. Колись повезли нас виступати в Талалаївку, і я забула мінус цієї пісні, а звукооператор каже, в мене є оригінал цієї співачки, щось придумаємо. Включає, а там – мій голос.

– Розкажи про інші свої композиції, аби, коли почую, не помилитися…

– Ще маю пісню російською. «Ангел мой» називається, авторства знаного в Україні композитора Ігоря Поклада. Якось випало поспілкуватися з його дружиною Світланою, а вона розповіла про мене чоловікові. Вони спочатку хотіли продати мені цю композицією, але коли дізналися, що я не того рівня артист, щоб купувати пісні, подарували своє творіння.

Без патронів і команди…

– Іро, аби виступати на сцені, одного таланту, на жаль, замало, вдається знаходити підтримку?

– Правду кажучи, у мене немає патронів і команди за спиною. Багато підтримки я отримала від університету, ректора Олександра Самойленка, що завжди йде назустріч, коли звертаюся по підтримку. Я би сказала – Господь допомагає. Трапляються незнайомі люди, які щиро допомагають, чим можуть. Приміром, одну з концертних суконь мені подарував дизайнер Петро Сорока. А в більшості випадків викручуємося з друзями, викладачами самотужки. Десь самі підшиваємо, щось купує­мо на стоці і т. д.


Співачка з ректором університету Олександром Самойленком

– Хто з поп-естради тобі подобається найбільше?

– Злата Огневіч. У неї хороша техніка. Рівняюся на неї. Подобається також вокал Квітки Цісик – дуже самобутній.

– А який твій улюблений музичний стиль?

– Як ти вже встиг помітити, я більше народниця. Мені подобаються сучасні обробки народних пісень, автентичні мотиви. Коли співаю народну пісню, відчуваю, що глядач мені вірить. Я живу нею, крила відчуваю. Вона ллється, що називається «на автоматі». А коли щось інше співаю, напружуюся, намагаюся все контролювати – дихання, такт, щоб усе було правильно. Взагалі виходити на сцену, вважаю, це – честь. І ти не маєш права марнувати час глядача на те, що не пережила, не відчула, недоспівала.

– Хто допомагає тобі огранювати талант?

– Безперечно, це мій викладач з вокалу Валентина Коробка. Ця жінка для мене навіть більше, ніж викладач. Наші заняття часто припиняються не з дзвінком. Пані Валентина не шкодує свого особистого часу для власних учнів і завжди вболіває за нас. Навіть коли ми хворіємо, вона може передати баночку варення…

Михайло Ломоносов, «Деснянка» №18 (753) від 2 травня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.