Бій у Риботині, або Як журналістка дивилася боксерський поєдинок Усик - Гассієв з мамою та друзями нашого боксера

Ніч з 22 на 23 липня. Кореспондент «Вісника» дивилася боксерський поєдинок Усик - Гассієв з мамою та друзями нашого боксера. У Риботині Коропського району.


Мурат Гассієв прикривається від удару Олександра Усика

Пояснювальна записка

Що за турнір?

Називається: Всесвітня боксерська суперсерія - турнір за Кубок Мохаммеда Алі. Існує сім великих боксерських організацій. Кожна з них проводить свої змагання, визначає своїх чемпіонів. А хто з них найкрутіший? З’ясувати це і взялися організатори нового турніру. Залучити вдалося, щоправда, чотири організації, зате «центрових». Турнір проводиться вперше.

Отож змагалися по вісім найкращих у двох категоріях боксерів — у другій середній та першій важкій вазі. У категорії важковиків до фіналу дійшли Олександр Усик (Київ, Україна) та Мурат Гассієв (Північна Осетія, Росія).

Наскільки це престижно?

Дуже. Після перемоги Усик додав до свого титулу чемпіона світу за версією WBO аналогічні титули ще за трьома версіями. Став абсолютним чемпіоном світу. А також отримав головний приз цього турніру — кубок ім. Мохаммеда Алі (легендарний супербоксер, кращий з кращих). Кубок запровадили організатори турніру, отримавши спеціальний дозвіл сім’ї Мохаммеда Алі. Усик став найпершим у світі володарем цього призу.

Ну, на довісок там 10 мільйонів доларів призових. Теж хай будуть.

Як у Риботині опинилась мати боксера?

Надія Петрівна звідти родом. У 1972 році поїхала до Сімферополя на навчання. Працювала на будівництві. Там у 1984-ому познайомилася з чоловіком. Він родом з Сумщини. До Риботина родина повернулася, коли Сашко йшов до першого класу. У сина були проблеми зі здоров’ям. Після шостого класу знов переїхали у Сімферополь. Будинок, на краю села, облаштували під дачу. Майже весь час Надія Усик там живе.

Ще щось?

Так. Емоції навколо бою зашкалювали. Його було перенесено (через травму Олександра) з травня на липень. За цей час в організаторів щось не склеїлось, і фінал відмовилася приймати Саудівська Аравія. Бій було перенесено в Росію, на стадіон «Олімпійський» у Москві. Наші ультрапатріоти заходилися заходиться в істериці: в Росію не можна. На біржах ставки на перемогу Усика знизилися, а Гассієва — піднялися. Словом, нервів Сашку було попсовано добряче.


Мама Усика по центру з групою підтримки: «Синок мій! Зміг! Переміг!»

Мати стала перед телевізором, дивиться на сина. Усміхається, витирає сльози. Закриває руками обличчя. ПЕ-РЕ-МІГ!!!

00.14. Гімн України грає в Москві! По телевізору розпочинається бокс. Риботин Коропського району. Ми в сільському барі. Називається «У Сома». Бо господар Володимир Сом. Кілька знайомих Олександра Усика. Його мати Надія Петрівна.

— Ну, почалося, — прилип до екрана Володимир Сом. — Давай, братику, не підведи.

— Мені нашого Сома жальче всіх, — коментує Наталія Белікова, «москвичка звідси родом», дивлячись на Володимира Івановича, який підійшов до кутка з іконами.

— На очах худне, — жартує її сестра Валентина Іванова. — От побачите, доки Сашко з цим Муратом розбереться, живота у Сома не буде.

— Поки це дійство не скінчиться, краще його не чіпайте, у нього гумор втрачається, — радить дружина Наталія. — Щось є підозри, тьотю Валю, до десятого раунду Сашко не дотягне.

— Щось і я переживаю, — заходить до «Сома» Віктор Михайловський, сідає перед телевізором. — А як же по-іншому? Сусід же.

— Перші два раунди найважчі, — Сом переводить очі на екран і Усика. — Саня дивиться, як веде себе противник. Відволікається — по голові отримує.

— За Усика, — піднімає молодь чарки за сусіднім столиком.

— Як малими були, він тут до шостого класу ходив, — розповідає Максим Ожожок. — Взимку на санках у перегони грали. І завжди Усик вигравав. У нього була з собою палка, якою відштовхувався. І як тільки хто обганяв, штурхав нею усіх.

— Мені він автограф на кухвайці поставив, — хвалиться Віктор Михайловський. — Ходив у ній по селу. Та діло в тому, що її попрали. Підпис стерся. Як приїде, треба попросити, щоб ще раз написав.

— Може угрохать раніше. Бачиш, як він його... Шостий-сьомий раунд максимум, — робить ставки Валентина Іванова.

— І я чогось так думаю. Сильний суперник. Якось я засумнівалась, що Сашка виграє, — розуміє її навпаки Надія Петрівна і відвертає обличчя.

— Наче якийсь трохи товстуватий, боки є, — спостерігає за противником Белікова.

— Більше не можу, — махає рукою Надія Петрівна і виходить надвір. — Алло, ну, що ви? — відповідає на телефонний дзвінок. Раз я її сюди витягнула (автор), не кину. — Йду слідом. — Сваха з Криму дзвонить. Сват перед телевізором. А вона з онуками у сусідній кімнаті.

Не встигла натиснути «відбій», знов телефон подав голос.

— Да, Танюша, — відповідає на дзвінок менеджера Усика. — Третій раунд наш. Четвертий наш. Головне, вистояти. Хай не нокаутує, але вистоїть.

А це вже мені:

— Він цей раз готувався до бою тихо. Ніде ніяких фото. А я йому кажу: «Синочку, кинь, дай пожити ще трохи» — «До 90 років будеш жити». З такими нервами хіба доживеш?


«За Усика» піднімали чарку «У Сома» Радіон Пацюк, Максим Ожожок, Олег Горбач, Юлія Сиксин, Віктор Михайловський

«Певно, давайте!»

На дві години раніше. Тут же, в барі.

— Саша, як малий був, на риболовлю ходив. Іде вулицею у солом’яній шляпі, з вудкою на плечі. Рибачок такий — волосся густе, світле, вигоріле на сонці. — розповідає Валентина Іванова. І переводить розмову:

— Наташо, неси коньяк, треба Надю, нещасну матір, трішки заспокоїти.

— Не буду пить, не можу, — відмовляється Надія Петрівна. Та через кілька хвилин махає рукою: — Певно, давайте. По рюмці. Бо здуріти ж можна.

— Ти знаєш, коли боксу немає, тут забите все. А сьогодні чомусь людей мало, — переживає Сом.

— Багато хто поїхав на Короп, на великий екран. Кажуть, під барами з автівок дивляться, — продовжує Валентина Іванова. — Мої діти дома лишились, дивляться. У них «плазма» велика. Молодьож теж по домівках компаніями сидить.

— О, хтось дзвонить, — дістає з кишені телефон Надія Усик.

— То Саня перед боєм поговорити хоче, — жартують подруги.



— У нашого 320, у того 112 ударів, — вибігає з бару Яна. — Шостий раунд почався.

— Таня каже, Гассієв у перерві тренеру сказав, що ніяк не може під Саню підстроїтись, — знов відповідає на дзвінок. — Хай би і не підлаштувався. Боже, поможи йому. Скільки він до цього йшов. Головне для нього — Кубок. Сказав, гроші не треба, зароблю. Хоча і вони зайвими ніколи не бувають. Деякі кажуть: «Ти віриш у Бога, а людей б’єш. Так не можна». Та це ж спорт, його робота.

Вони з Криму переїхали з Катею і дітьми в Київ. На Печерську купили квартиру. Доки ремонт, живуть на зйомній. Ніяких дизайнерів, усім займається невістка. Там ще ніхто з нас не був. Каже, Лізка піде в школу з нової квартири. У них вдома є плакат, на якому Катя пише побажання. «Хочу, щоб Саша виграв. Хочу, щоб у нас була така машина. Хочу поїхати за кордон», інші бажання. І всі здійснилися. Найменшому онуку Миші тільки-но зробили українське свідоцтво про народження. Народився ж у Сімферополі. Саша з Катею теж російського паспорта не брали. До Криму їздять по закордонному. Він про нас усіх дбає. І мене забезпечує.

— Візьме Кубок, куди далі?

— Нічого не знаю, далі буде видно. Ой, лелеки на стовпі почали клекотати. Знак? Там щось сталось? — нервово реагує на крики у барі.

— Порядок, тьотю Надю, — виходить Сергій Дворянінов, теж дивився бокс. — Три раунди лишилось, та можна вже не переживати. По очках Саня в лідерах. Місяць тому з другом поспорив на 100 баксів, що Усик виграє. Він не може мене так підвести. Та думаю, що кореш мій підведе, грошей не віддасть. Я, правда, теж так зробив би, — сміється. — Але перемога понад усе. Не нокаутує, зате по очках переможе.

— Саню, давай, жар його... Передвигайся... Уходь від удару, — кричить на телевізор Володимир Сом.

01.08, 22 липня. «Урррррааааа!» — підірвалися зі стільців, почали обійматися риботинці. Усик став абсолютним чемпіоном світу. Взяв Кубок Мохаммеда Алі.

До бару зайшла і Надія Усик. Стала перед телевізором, дивиться на сина. Усміхається, витирає сльози. Закриває руками обличчя. Володимир Сом безкоштовно роздавав пиво за перемогу Усика.

* * *

— Красавчик, навішав йому. А я охрип, — сів на підлогу Михайловський. — Та то вже до лампочки.


Ой під вербою, під зеленою

На чотири години раніше, 20.00.

61-річна Надія Петрівна Усик вдома. Живе на краю села біля озера. 12-річна Яна, племінниця і хресниця Олександра, метушиться у дворі, збирається у центр.

— Ой, навіть і не знаю, чи буду дивитися бокс, чи ні. Я по телевізору не дивлюся. Не можу. Виходжу під вербу, — показує мати рукою на велике дерево, що біля озера. — Ходжу, а мені з Києва після кожного раунду дзвонять, кажуть результати.

— Може, поїдемо в бар, подивимось разом? — запрошую Надію Петрівну.

— Ой, не знаю. У мене всередині все колотиться. То холодно, то жарко стає. Три рази митися ходила Ціла раковина посуду за день назбиралася, а я ходжу, «Отче наш» читаю. З Яною блукаємо по хаті, по двору, не можем місця знайти. Сьогодні навіть ще не їли.

Саша востаннє був на батьківський день, поминали батька, Олександра Анатолійовича. А два місяці перед боєм тренувався.

До Москви полетів у понеділок, 16-го. Катя, невістка, відвезла дітей до сватів, у Крим, і полетіла разом з друзями у четвер. Багато наших родичів з України поїхало машинами. З Криму — літаком.

— У Риботині кажуть, ви теж у Москву збиралися.

— 14 липня були у Києві. Їздили до друзів у баню. Кажу: «Синку, мені б квиточок» — «Ні, мам, не буде квитка». А тренер Ломаченко каже: «Вам мало було бою у Ризі?» Бився він з Майрисом Бриедисом (27 січня). Удар, піт на тебе летить. Катя, невістка, коло мене сидить: «Мама, не нервничайте, опустите руки. Он же боковым зрением все видит. Не на меня, на вас же смотрит». Хоч зима, хоч літо — після бою виходила мокра, штани поприлипали. А Саші ще важче. Кажу: «Думаєш, я дома не буду переживать?» — «Я ж тебе там не бачу».

Ой, час вже підходить, колотить починає. У них з Гассієвим вага однакова, по 89 кілограмів з хвостиком. Наш засушений, жилястий. А Гассієв плотнуватий. Та наш старший. Подруга Надя дзвонить. Кажу: певно, зараз дома нап’юся ліків і ляжу спати. А як усе скінчиться, результат дізнаюся тоді. Яна кричить: «Бабулю, не вздумай».

А як боксував у Польщі, я не змогла поїхати, — перечислює попередні бої. — Вийшла на своє місце, під вербу. Сваха Іра зі сватом Михайлом якраз тут були. Внуки Кирюша і Лізка спали. Таня, його менеджер з Києва, не дзвонить. Забігаю на веранду. Сваха сидить, телевізор не дивиться, каже: «Чого ти бігаєш?» Я за себе, прилітаю в бар. Сидить сват за столиком надворі. На столі пляшка горілки і чарка. Кажу: «Ти що, п’яний?» — «Уявляєш, навіть не взяло, і не поняв, як випив ту бутилку». Заходжу в бар, а люди як закричать, підскакують: «Петровна, не волнуйтесь, Саня выиграл». Тут Таня дзвонить: «Петрівно, завтра прилітають, щоб були зранку в аеропорту». Кажу: Мишо, треба їхати. Прийшли додому, з радості ще по чарці випили. Лягли спати, а на ранок сумки збираєм, летимо на столицю.

На Москву!

На три години раніше, 21.00.

Бар «У Сома». Стіни приміщення завішені великими банерами з Усиком. С плаката з боксером, фотографії з автографами. Чорно-біле фото тата Олександра — Олександра Анатолійовича Усика.

Власник закладу Володимир Сом налаштовує «плазму».

— Хотів під баром надворі встановити проектор, розставити стільці. А дружина, Наташа, мене збила. Каже, як дощ піде? Привіз з дому телевізор. Сьогодні хвилювання якісь не такі, як завжди. Тиск сильно скаче. Захотілося скочити в машину і на Москву!


Володимир Сом співає гімн

Саню знаю з 2008 року. До цього я жив у Броварах. З першою жінкою розлучився, сюди приїхав на Десну відпочивати. Та й лишився. Влаштувався водієм до підприємця Олександра Нерети. Дякую йому, схуд. За п’ять місяців на 27 кілограмів.

Тут жінку свою Наташу зустрів. З Усиками познайомився. Жодного бою по Україні не пропустив, усюди їздив. Оце Сашків батько, — показує на чорно-білу фотографію. — Дружили з ним дуже. Каву сильно жрали і курили. Йому першому зробили операцію на серці. А тоді і мені. Три роки з того часу минуло. Сані невдачно операцію зробили. Лише рік з хвостиком прожив, помер.

Наш чемпіон з жінкою на два дні сюди приїде, а тоді на Київ треба срочно. В машинку до мене сіли — на Київ їх одпер. Інколи подзвоню, кажу: братику, так хріново на душі. Дві хвилини розмов — і легшає. У мене проблем вистачає, а у нього ще більше.

Іноді не хочу турбувати, Наді кажу: передай привіт Саші. А він їй: «Мам, скажи: он что, тупой? Не умеет на телефоне кнопку нажать?»

Гроші, слава у нього є. В Бога вірить і мене навчив.

— Телевізор сьогодні буде працювати? Бокс будем дивитись? — питають, заходячи у бар, риботинці. Беруть каву і не тільки.

— Коли приїздить сюди, дітвора за ним летить по автографи, — продовжує Сом. — Сусіди заходять. Було, і з Бахмача, Броварів їхали. А Саня хоче побути з родиною. Як їде, свою машину у мене в дворі ставить.

По домівках з самогоном і салом


Олексій Зима, Наталія Белікова, Олександр Максименко, Юрій Трихліб

Навпроти бару «У Сома», через шкільне подвір’я — магазин-бар «Пармен». Зайнятий один столик. Перед «плазмою» зібралися друзі по школі: Олександр Максименко, Олексій Зима та Юрій Трихліб.

— Певно, немає риботинця, який би не дивився сьогодні бокс, — сміється Олександр Максименко. — Земляк. Всі сидять по хатах. З самогоном і салом.

— Саня з Канади приїхав спеціально на бокс, — жартує Олексій Зима.

— На батьківщину, маму провідати, — продовжує Олександр. — У Канаді живу 18 років. Працюю керівником ІТ-проектів. Інколи бувають моменти, коли хочеться сюди повернутися. Та на 10 днів приїхав — з головою вистачає. З дітьми Михайлом і Тимофієм. Там вони — Майкл і Тіматі. Дружина поїхала до своїх батьків, у Черкаси. Тут мозок виключаю, за часом не слідкую. На Десну покупатися, на риболовлю. Та не розумію, як тут можна вижити. У дітей закордонне громадянство, вони тут не звикли. Малі, як уперше приїхали, взагалі риботинський суржик погано розуміли.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №30 (1681), 26 липня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.